К.е.н.Фрунза С.А.
Кіровоградський національний університет, Україна
ПРОБЛЕМИ РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ ТА ФІНАНСОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ УКРАЇНИ
Основною складовою регіонального розвитку є розвиток галузей соціальної інфраструктури. Під соціальною інфраструктурою розуміють сукупність або комплекс галузей, що виділяються в системі суспільного поділу праці за функціональним призначенням у процесі відтворення задоволення потреб населення у послугах. На розвиток соціальної інфраструктури впливає просторовий чинник. Її функціонування нерозривно пов’язане з населенням конкретної території.
Соціальна інфраструктура має чітко виражений територіальний характер, оскільки пов'язана з обслуговуванням людей, які проживають у поселеннях міського та сільського типу і мають бути забезпечені сприятливими умовами життєдіяльності. Вона активно впливає на відтворення робочої сили, темпи розвитку та ефективність суспільного виробництва. З регіональних позицій розвиток галузей соціальної інфраструктури створює передумови для запобігання необґрунтованій міжрегіональній міграції населення, розширення сфери праці.
Соціальна інфраструктура впливає на формування регіональних комплексів різних рівнів, їх ефективне функціонування. Розвиток і раціональне розміщення об'єктів соціальної інфраструктури сприяє зближенню рівнів соціально-економічного розвитку регіонів.
Нині важливою проблемою соціальної інфраструктури є підвищення її ефективності, що забезпечується раціональним розміщенням її об'єктів у межах адміністративно-територіальної одиниці. Оптимізація розміщення об'єктів соціальної інфраструктури вимагає обґрунтування оптимальних розмірів її об'єктів з урахуванням конкретних місцевих економічних, демографічних і природних умов.
Розвиток усіх ланок обслуговування населення має бути комплексним. Умовами комплексного розвитку соціальної інфраструктури в районах є: врахування місцевих чинників, що визначають обсяг і структуру потреб населення в послугах; розробка і використання нормативів з урахуванням особливостей населених пунктів; досягнення оптимальних меж і внутрішньорегіональних пропорцій у розвитку соціальної інфраструктури; обґрунтоване визначення обсягів капітальних вкладень у галузі соціальної інфраструктури та їх розподіл за підгалузями; узгодження будівництва об'єктів соціальної інфраструктури з потужностями будівельних організацій тощо.
Показники рівня життя населення формуються під впливом багатьох регіональних чинників. Міжрайонні відмінності в рівні життя людей зумовлюються, насамперед, економічним розвитком: галузевою структурою і виробничою спеціалізацією, співвідношенням між виробничою і невиробничою сферами тощо. Ці чинники впливають і на відмінності в структурі населення (співвідношення між робітниками, службовцями, відмінності у кваліфікації, рівнях зайнятості працездатного населення тощо). Звідси відмінності в доходах населення окремих регіонів і соціальних груп, а також у структурі платоспроможного попиту населення.
Отже, для підвищення життєвого рівня населення області, району, міста необхідно забезпечити у них найбільш сприятливі і водночас приблизно однакові умови відтворення та життєдіяльності населення. Розв’язання існуючих проблем здійснюватися шляхом:
- дотримання при будівництві нормативів розташування об’єктів соціальної інфраструктури з метою забезпечення населення якісними соціальними послугами, гарантованими законодавством України;
- визначення доцільності завершення недобудов з урахуванням сучасної демографічної ситуації у населених пунктах та потреб мешканців у даних об’єктах;
- узгодження інтересів місцевих та регіональних органів влади при розробці перспективних планів розвитку адміністративно-територіальних одиниць, завдяки формуванню перспективного переліку будівництва об’єктів соціальної та комунікаційної інфраструктури;
- планомірного і послідовного фінансування об’єктів соціальної інфраструктури за рахунок всіх можливих джерел.
В Україні переважну більшість видатків соціальної сфери передано на рівень громад для фінансування з місцевих бюджетів. Видатки на соціально – культурну сферу (охорона здоров’я, духовний та фізичний розвиток, освіта, соціальний захист та соціальне забезпечення) складають переважну частину видатків місцевих бюджетів. Виконання цих соціальних зобов’язань держави потребує відповідного фінансового забезпечення.
Незважаючи на тривалий період реформування системи соціального захисту та соціального забезпечення, ця сфера фінансування має ще чимало інших невирішених проблем, серед яких найвиразнішими є:
- фінансування одного виду послуги з кількох бюджетів та соціальних програм;
- наявність ситуацій, коли з місцевого бюджету фінансуються загальнодержавні функції (утримання місцевих адміністрацій, правоохоронних органів, розвиток сільського господарства) у розрізі місцевих програм;
- неврегульоване питання фінансування видатків різними структурами один вид соціальної допомоги надається різними установами;
- не розмежовані видатки між рівнями бюджетів, що призводить до виникнення випадків, коли установа перебуває у комунальній власності міста, а фінансується з обласного бюджету, що призводить до нераціональної витрати коштів;
- не прогнозованими є видатки на утримання об'єктів соціальної інфраструктури, що переходять у комунальну власність, оскільки передання об’єктів соціальної інфраструктури з підпорядкування підприємств та відомств у власність територіальних громад збільшує навантаження на місцевий бюджет і потребує пошуку джерел їх фінансування.
Внаслідок недостатності коштів місцевих бюджетів більша частина їх видатків спрямовується на утримання об’єктів соціальної інфраструктури, і передусім – на виплату заробітної плати як захищеної статті бюджетного фінансування (у загальному обсязі видатків місцевих бюджетів питома вага заробітної плати сягає 70 %). Видатки розвитку, які мали б вирішити суттєві проблеми житлово–комунального господарства, транспортної інфраструктури, проблеми життєзабезпечення громади, залишаються хронічно недофінансованими.
Власні кошти місцевих бюджетів мають спрямовуватися на забезпечення суто місцевих потреб. Видатки ж соціальної сфери мають фінансуватися закріпленими джерелами доходів, тобто загальнодержавними коштами і трансфертами.
Механізмом, що забезпечує фінансування видатків соціальної сфери з місцевих бюджетів, є субвенції як трансферт цільового призначення, і серед них – субвенції соціального захисту населення (на надання пільг та житлових субсидій населенню на оплату електроенергії тощо, субвенція на надання пільг з послуг зв’язку та компенсацію за пільговий проїзд, субвенція на надання пільг та житлових субсидій населенню на придбання палива, субвенція на виплату допомоги сім’ям з дітьми, малозабезпеченим тощо). У структурі трансфертів з державного бюджету такі субвенції посідають друге місце після дотацій вирівнювання.
Зазначені тенденції стали логічним наслідком загального підвищення рівня соціальних зобов’язань держави та, у свою чергу, вимагали модернізації фінансового забезпечення їх реалізації. Між тим, негативною стороною запровадження субвенцій як основного механізму фінансування соціальних послуг є недостатність стимулів до економії коштів та підвищення ефективності соціального захисту на місцевому рівні. Місцевій владі вигідніше не показувати реальний фінансовий стан громадян з метою отримання додаткової допомоги, що робить процес надання субвенцій неефективним. Також, не враховуються відмінності між регіонами (густота населення, структура економіки тощо). Внаслідок неврегульованості таких питань зберігається постійний ризик дестабілізації ситуації з відповідними соціальними та фіскальними наслідками. Внаслідок використання значної частини видатків на виплату заробітної плати не вдається послідовно вирішувати питання реформування житлово–комунального господарства, розширення сфери надання послуг соціального характеру.
Отже, реалізація стратегічного курсу на досягнення в Україні європейських стандартів життя має ґрунтуватися насамперед не на екстенсивному збільшенні обсягів соціальних видатків бюджету та розширенні спектра соціального забезпечення, а на радикальному підвищенні якості та ефективності надання послуг соціальної сфери, створення та впровадження правових і організаційних умов недопущення зниження рівня життя населення України. Лише в разі вжиття дієвих заходів щодо цього видається можливим органічне поєднання завдань стимулювання економічного зростання та посилення його соціальної складової.
Вирішення завдань підвищення життєвого рівня населення, подолання бідності, зменшення майнового розшарування створює підґрунтя для ефективного збереження і відтворення трудового потенціалу, розвитку охорони здоров’я, освіти, культури, інших галузей соціальної інфраструктури. Основними завданнями у цій сфері є:
- усунення хронічної диспропорції між результативністю праці та заробітною платою, поетапне наближення оцінки праці українського працівника до оцінки праці аналогічної ефективності в країнах ЄС;
- забезпечення зростання реальної заробітної плати як основного джерела грошових надходжень населення та важливого стимулу до трудової активності відповідно до зростання ВВП, наближення рівня заробітної плати до реальної вартості робочої сили на ринку праці, поступове доведення частки оплати праці в структурі ВВП до рівня, характерного для країн–членів ЄС;
- запобігання подальшій соціальній поляризації та подолання бідності, створення ефективної системи захисту населення від соціальних ризиків.