К.ф.н. Ковальчук Л.В.

Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова, Україна

РЕЦЕПЦІЯ Й.В. ҐЕТЕ У ТВОРЧОСТІ Т. МАННА

(НА ПРИКЛАДІ РОМАНУ «ЛОТТА У ВЕЙМАРІ»)

 

Особливості сприйняття та інтерпретації художнього тексту є сферою досліджень різних наук — естетики, психології, літературознавства, а також літературної критики. Один з напрямків сучасної естетики — рецептивна естетика робить це головним об’єктом наукового аналізу. Особливу цікавість для дослідження являє собою сприйняття художньої класики минулого митцем іншого століття, вплив на нього існуючих традицій, різні інтерпретації ним як художніх творів великих попередників, так і саме їхньої особистості, полеміка з ними.

Головною тезою рецептивної естетики є те, що художній твір — не зам­к­нуте іманентне ціле, а багаторівнева структура, обумовлена орієнтацією на реципієнта, не «літератур­ний пам’ят­ник», а партитура, яка постійно змінюється і є результатом «зустрічі» читача та автора. Особливо цікаво, коли читач, одночасно й сам є автором.

Величним класиком німецької культури є Йоганн Вольфганг Ґ ете. Існує численна наукова література, присвячена не лише аналізу, але й різним інтерпретаціям і трактуванням його спадщини, дослідженню його впливу на розвиток літератури і мистецтва XIX і XX століть. Одним з великих шанувальників Ґете, митцем, який відчував на собі його вплив, та одночасно знаходився у полеміці з ним на протязі всього свого життя був видатний німецький письменник XX століття Томас Манн.

Роман «Лотта у Веймарі» — художня данина Манна генієві Ґете, підсумок багаторічного вивчення його творчості, синтез ранніх творів — новел про художників та статей і досліджень, присвячених творчості Ґете.

У романі Манн зображує Ґете як героя літературного твору, причому значною мірою не стільки як реальну історичну особистість, скільки як героя міфу [3, 228]. В основу цього нового міфу покладена історія створення роману Ґете «Страждання юного Вертера», короткочасна зустріч через десятиліття з жінкою, яка стала прообразом героїні цього роману та книга Ґете «Поезія та правда». Образ Шарлотти в порівнянні з образом олімпійця Ґете продовжує тему «геній і людина», а точніше «геній і людяність». Історія Шарлотти покликана розкрити колізію великого художника-творця, який платить самотністю за свою вибраність і величність.

Роман будується у формі бесід різних людей, які відвідують Шарлотту у веймарському готелі. Персонажі мають своїх реальних прототипів і виступають як оповідачі і коментатори життя та особистості генія. Кожен з них — Ример, Лотта, Адель, Август, й сам Ґете — це нова манера мислення, новий варіант сприйняття й оцінка особистості і творчості поета, відповідно до свого власного характеру, своєї особистої правди [6, 255]. Кожна глава — це особлива глава про Ґете, опис якого-небудь періоду з його життя, якої-не­будь зі сторін цього енциклопедичного, незрівнянного з масштабами життя інших людей, непомірно вагомого існування [5, 167]. Так у композиції свого роману, в організації його структури Т. Манн в наслідує ґетевський принцип «метампсихозу».

Разом з тим «Лотта у Веймарі» це й книга роздумів. Манера і стиль твору нагадують Ґете-мислителя, автора книги «Поезія та правда» і філософських глав романів про Вільгельма Мейстера. Ґете — герой роману Манна далекий від того, щоб бути самим собою. Він виступає як оповідач свого життя, коментатор «Поезії та правди». Більш того, його зображення не претендує на історичну ідентичність, а стилізовано під маннівський портрет великого веймарця. Автор не випадково вказує на специфіку свого відношення до Ґете у сьомій главі роману, коли створюючи потік свідомості та внутрішній монолог Ґете, він як би подумки поєднується зі своїм героєм, наділяє його своїми думками, ідеями, уявленнями.

Ґете для Т. Манна більш цікавий як особистість, окремою властивістю якої є поетичний дар. Разом з тим, саме поетичний дар, як одна з розвинутих до досконалості сторін особистості, оживляє й всі інші її сторони. Важливіше особистісне джерело творчості Ґете, вважає Манн, — здатність до оновлення, здатність знаходити вихід зі складних ситуацій, вносити щораз у своє життя рух, сприймати нове, засвоювати новий досвід — і тим самим на різних етапах свого життя бути по-різному великим. Так і написання роману про Вертера стало для поета своєрідним подоланням кризи. Молодий Ґете знайшов порятунок у тому, що перевів дійсність у поезію. Саме у цьому Манн вбачає один з важливіших внутрішніх законів особистості Ґете як такої.

Дуже яскраві ті сторінки роману, де автор нібито цілком «говорить мовою Ґете», цитуючи його щоденники або відтворює на їхній основі «потік свідомості» поета. Афоризми Ґете спростовують пантеїстичні концепції, але саме в них справжність величі поета. Ґете мислить мистецтво як потужну волю до життя, рух, енергію, як надзвичайну, нічим незламну упертість філософської думки: воно «росте як дуб та розкриває крону».

До початку другої половини роману, тобто до глави сьомої, коли закінчена бесіда Шарлотти з Августом, Ґете охарактеризований уже більш-менш всесторонньо. Тут є майже все: і опис зовнішності, і оцінка відносин із близькими, і положення у веймарському суспільстві, і політичні погляди, і позиції Ґете у сучасній літературі, і характеристика багатьох з його творів, нарешті — всі його улюблені захоплення.

Але найбільш яскравою є саме сьома глава, яка починається як потік свідомості Ґете і далі переходить у його внутрішній монолог. Манн підкреслює в особі свого героя не лише його поетичну обдарованість, а ціле, грандіозність особистості у всіх її проявах, і змушує Ґете висловлювати такі думки: «Ach, das poetische Talent, zum Kuckuck damit, die Leute glauben, das sei es. Als ob man noch vierundzwanzig Jahre lebte und wun­sche, nach dem man mit vierundzwanzig den «Werther» geschrieben, ohne hinauszy­wachsen uber die Poesie! Als ob es die Zeit noch ware, dass mein Caliber sich im Gedichtenmachen genugte. Die aber schwatzte, man werdr der Poesie untren und ver­zettelte sich in Liebhabereien, wer sagt euch, dass nicht die Poesie die Liebhaberei ist und der Ernst bei ganz was anderem, namlich beim Ganzen? Dummes Gequak, dum­mes Gequak! Wisse nicht, die Dusselkoppe, dass ein grosser Dichter vor allem gross ist und dann erst ein Dichter...» [1, 254].

«Weil ich von der Poesie zu den Kunsten kam und von denen zu Wissenschaft und mir bald Baukunst und Bildhauerkunst und Mahlerey, war die Mineralogie, Bota­nik und Zoologie, so soll ich ein Dilletant sein» [1, 258].

У цьому внутрішньому монолозі розкривається життєва програма най­шир­шого обсягу, здатна заповнити не одне, а багато людських життів. Але одразу виявляється й велика трагедія генія — протиріччя між обмеженістю його «смертної» оболонки, відпущеного йому життєвого часу, і найбільшими, необмеженими можливостями його духу [2, 154].

Однією з основних тем цього розділу роману, яку Ґете формулює й у «Пое­зії та правді» — є тема духовної та політичної самотності поета. Один тільки Шиллер здатний був розуміти його, тільки з ним можна було ділитися своїми задумами, радитися. Постійні скарги Ґете на нерозуміння оточуючих, на їхню вузьколобу кри­тику й дрібні причіпки їхньої філістерської пихатості й помилкового патріотизму — все це одна (негативна) сторона, якій протиставлений позитивний гуманістичний ідеал самого Ґете [4, 129]. Для нього «німецьке» означає: «свобода, освіченість, всебічність і любов», а гуманність — це універсалізм. «Ich hab’ mein Deutsch­tum f?r mich — mag sie mitsamt der boshaften Philistereo, die so nennen, der Teufel holen. Sie meinen, sie sind Deutschland, aber ich bin’s...» [1, 287].

Іншою найважливішою темою роману, що неодноразово спливала, а тепер розгорнута в думках головного героя, є загально філософська тема природи Ге­нія та його ролі у суспільстві: «Denn da haben wir nun das erw?hnte Ph?nomen der Gr?sse, des grossen Menschen, — welcher in der Tat ebensosehr Mensch als gross ist... In dem grossen Menschen culminiert das Geistige, ohne dass irgendwelcher Feinseligkeit gegen das Nat?rliche ihm anhaftete; denn der Geist nimmt in ihm einen Charakter an, zu dem die Natur Vertrauen hat wie zum Sch?pfergeist selbst...» [1, 91].

І тут знову виникає — уже в трактуванні самого Ґете (і Манна) — пробле­ма егоїзму, егоцентризму генія, який усвідомлює себе метою природи, якимось «резюме», «апофеозом» розвитку цілого ряду поколінь. Геній розглядає все навколишнє лише як сирий матеріал для себе, а друзі його — «це нібито папір, на якому він пише». «Der namliche Schritt, der be­stimmt war, meiner Eigenstandigkeit und mannlichen Selbstliebe, der Emancipation von jenem Hause zu bittere Ehre zu dienen...» [1, 54].

Дев’ята глава, яка містить опис несподіваної зустрічі Шарлотти з Ґете в сутінку його карети, містить розв’язання і підсумок всіх розгорнутих проблем. Страждання, які геній заподіює оточуючим, викупаються стражданнями самого генія, який творить та віддає всього себе творчості та людству, — таке само виправ­дання й очищення Ґете перед Шарлоттою. «Liebe Seele, lass mich dir innig erwiedern, zum Abschied und zur Vers?hnung. Du handelst vom Opfer, aber damit ist’s ein Geheimnis und eine grosse Einheit wie mit Welt, Leben, Person und Werk, und Wandlung ist alles. Den G?ttern opfertr man, und zuletzt war das Opfer der Gott» [1, 397].

Так у цьому романі вирішується головна філософсько-естетична задача Т. Манна у творах про Й. В. Ґете — з’ясування природи генія, своєрідності поетичного дару, процесу творчості, особливості художнього відображення реальності, місії митця у світі та його співвідношення з окремими людьми та людством.

 

Список використаних джерел:

1. Mann Th. Lotte in Waimer: [r oman ] / Th. Mann . — Brl., 1957.

2. Адмони В. Томас Манн. Очерк творчества / В. Адмони , Т. Сильман . — Л., 1960.

3 . Гулыга А. Путями Фауста: Этюды германіста / А. Гулыга . — М., 1987.

4 . Джинория О.Г. Творческий путь Гете / О.Г. Джинория . — Тбилиси, 1984.

5 . Дирзен И. Эпическое искусство Томаса Манна / И. Дирзен . — М., 1981.

6 . Федоров А.А. Томас Манн: Время шедевров / А.А. Федоров. — М., 1988.