Куцаєв О.О.
Консультант гуртка військової історії середньої спец. школи № 65
м. Київ, Україна
ЛИСТИ МЕШКАНЦІВ БЛОКАДНОГО ЛЕНІНГРАДУ – ДЖЕРЕЛА З ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ ПОВСЯКДЕННОСТІ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ
Осмислення подій Великої Вітчизняної та Другої світової воєн, 65-річницю завершення яких святкують цього 2010 року, дає підґрунтя для постійної зміни сприйняття усталених фактів. Найменше джерело, що несе у собі інформацію про повсякденність тих років, стає особливим та заслуговує на ретельне дослідження. Рукописи створені безпосередніми, пересічними учасниками тих подій, є цінними історичними джерелами. Вони забарвлюють відомі факти емоціями та подробицями, які не можливо виявити у інших джерелах (офіційні документи, преса, часто і літературні доробки тощо).
У експозиції Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років», Київ представлено принаймні 169 листів, щоденників, нотатників, записок (та їх фрагментів), що були написані впродовж війни. Серед них 3 листи, надіслані з блокадного Ленінграду у 1942 р.. Один від Л.І. Мельникової (початок року) та 2 від 28 листопада від 2 учнів 3-Б класу ЗОШ №202. Ці листи є справжніми документами епохи і відкривають емоції людей, які у ХХ ст. опинились заручниками явища середньовічних війн [4, С. 3-7]. Бажання надіслати звістку про себе на Велику землю було у людей з першого дня, але пошта відновила роботу у місті лише 28.01.1942 р. [1].
Людмила Іванівна Мельникова та її родина, зокрема дядько Дмитро та бабуся, мешкали у Ленінграді до і протягом війни. Як записано у довідці, що розміщена у експозиції Музею ( далі – е ), жінка доглядала поранених у госпіталі №1443 (разом з госпіталем №1012 був найбільшим у місті). З жовтня 1941 р. добровільно несла чергування по 12 год. на день. За роботу не отримувала ні додаткових продовольчих карток, ні харчування. Згодом пішла на фронт. За мужність виявлену у боях за місто нагороджена Орденом Червоної Зірки.
Опис міста, у якому від голоду і бомбардувань загинуло від 641 тис. до 1 млн. осіб, жінка розпочала з емоцій: «Ленінград – це голод. Це щось жахливе. Люди їдять лише 250 грамів хліба і більше ні чого, і то, це зараз. Був час, коли отримували 125 гр. А ні крупи, ні борошна, ні масла, ні чого не має». Блокада почалась 8.08.1941 р., коли нацисти перерізали сухопутний зв'язок з країною. Супроводжувалась бомбардуванням та знищенням продовольчих складі. Вже до 20.11.1941 р. норму видачі харчів населенню зменшили у 5 разів. 125 гр. – це була мінімальна норма для службовців, утриманців і дітей по картках протягом 20.11-25.12.1941 р. З 25.12 норму знов збільшили: робочим на 100 гр. (всього 350 гр.), службовцям, утриманцям і дітям на 75 гр. (всього 200 гр.), але цього було замало [6, C. 17; 1]. Купувати харчі у магазинах було не можливо. Продовольчі товари розподіляли також по картках. Наприклад, 5 грамів масла по одній картці на день (е). Проте, картки майже не отоварювались.
Мельникова продовжує: «Правда зараз стало краще трохи. Зараз йде видача продуктів за січень місяць, а грудневі картки, по суті, виявились не потрібними, їх майже повністю довелось викинути». Напередодні картки, які замінили гроші, були на вагу золота. 30.11.1941 р. прийняли рішення про максимальну економію. Утриманцям, на додачу до хліба, почали отоварювати лише 1,5 кг . харчів на місяць. Лише 13.01.1942 р. дозволили продавати усім верствам населення (у межах норм для них) по 100 гр. м’яса, по 200 гр. круп, борошна в день. З 11.02 діти та утриманці мали 300 гр. хліба, службовці – 400, робітники та інженери – 500, а робітники гарячих цехів – 700 [1]. Робочим, які без картки отримували ще й обід, вистачало, іншим залишалось мало [7, C . 55] .
Картки на хліб були іменними і містили дату, місяць та позначку «При втраті не поновлюється». Перепустки з картками на харчування у столових для хворих дистрофією, службовців і робочих були теж іменними (е).
«У місті жодної кішки й собаки не зустрінеш – вони усі з’їдені та вважаються делікатесом. Ну і звичайно про жмих, висівки і казати не має чого – це розкіш», - пише жінка. Їй випало харчуватись хлібом, що з 20.11.1941 р. випікали з доданням 37 % неїстівних домішок: висівок льону, борошна з затхлого зерна тощо. Незабаром кількість домішок зросла на 75 % [2, С. 401]. «Ще розкішніше конина, вона коштує 250 карбованців кіло і то дістати дуже важко. На ринках ціни жахливі. Масло 1500 крб. кілограм, хліб – 350-400, олія рослинна – 400, цукор – 500, шоколад – плитка 100 гр. – 100, при чому продають дуже рідко. Все більше міняють продукт на продукт. І дуже багато на папіроси, їх у місті зовсім не має», - розповідає Мельникова про підпільні ринки, де процвітала спекуляція. Для того, щоб уявити цинізм деяких прошарків суспільства зазначимо, що майже у цей самий час на ринку у окупованому нацистами Києві хліб коштував «лише» 250 крб., стакан солі – 200, а заробітна плата службовця дорівнювала 300-500. Конина та кінські кістки також були бажаними на столі киян [3, С. 249, 261]. Лише влітку 1942 р. гроші піднялись у ціні, стали потрібними, раніше була лише міна [7, C . 6 5] .
Люди, що не могли добувати харчі поза державним розподілом були зведені до виживання за будь що. «Дуже поширений столярний клей. Невеличка плитка у 100 гр. коштує 40 крб. З нього варять смачний холодець», - відверто каже Людмила Іванівна. Якщо було можливо, клей варили з лавровим листом та гірчицею [1]. На ринку продавали оладки з трави [7, C . 55] .
Безвихідь знижувала здатність людей утримуватись у межах цивілізації. «Зараз зафіксовано кілька випадків людожерства та продажу холодцю на ринку з людської плоті. Взагалі люди перетворились у страшних звірів. Хліб, коли несеш з булочної, потрібно ховати якомога далі, а то вирвуть. С бабусею був такій випадок. На днях були перебої з хлібом через відсутність води на хлібозаводі. У чергу доводилось вставати о 3 год. ночі. На вулиці не зустрінеш жодного здорового обличчя. Усі або страшенно схудлі, землистого кольору, або опухлі, смертність величезна», - продовжує жінка. Ще 1.12.1941 р. прийняли рішення прикріпити продовольчі картки до певних магазинів, для того, щоб впорядкувати їх роботу і ліквідувати черги. Проте черги залишались. Люди вишикувались у болісному очікуванні харчів, щоб поспілкуватись.
Наступна частина листа відкриває те, що знекровлене місто опинилось на межі справжньої психологічної катастрофи. Навіть по вулицях ходили обережно, економили енергію на рух [7, C . 5 6 ]. «Події, які раніше здавались неймовірними, тепер звичайні, покійники крізь. Возять їх без трун, на санках, просто загорнуті у простирадла або ковдри, дуже часто залишають їх на вулиці, не вивозячи на цвинтар. Люди падають як мухи. Йдуть, йдуть та впадуть. Усі проходять повз, немов ні чого і не помічають. На сходах дуже часто можна наштовхнутись на покійника. При чому, їх зараз возять у морг, а звідти прямо штабелями накладають на машини п’ятитонки та на цвинтар, а там у братські могили, які риють люди мобілізовані на трудповинність. На кладовищі жах, що коїться. Валяються люди без голів, ніг, а то і ? тулуба, це жертви обстрілів». На Піскарьовському та Серафимівському цвинтарях, що сьогодні є меморіалами поховано майже 470 тис. і 100 тис. захисників міста відповідно – воїнів Ленінградського фронту, Балтійського флоту та ленінградців [5, Т. 6, С. 340]. На основі Наказу Верховної Ради СРСР від 22.06.1941 р. «Про військовий стан» ленінградців, у т.ч., жінок: «Мобілізували для виконанні у порядку трудової повинності робіт з очистки міста» (е) .
Горе було крізь. Мельникова розповідає: «Нещодавно у парадній дядьки Дмитра лежали самі ноги. В цілому не уявити собі того, що ми переживаємо. У нас у будинку померло 20 осіб. Це ще на так багато, кажуть смертність в середньому на день – 10 тис. А, взагалі, Ленінград – мертве місто». Порівняно з цим, офіційна статистика казала, що внаслідок голодної зими 1941-1942 р. у січні 1942 р. помирало 3.5-4 тис. людей на день [1]. Влітку 1942 р. письменник Павло Лупицький згадував: «Відродилась гостинність. Зайди до когось у гості, обов’язково пригостять. Готувались до нового наступу німців» [7, C . 5 5 ] .
«Про кіно та театри казати, звичайно, не доводиться. Вони давно не працюють», - сумує жінка. Майже усі установи, за виключенням лікарень, шкіл, оборонних заводів, були зачинені. Дерев'яні будівлі, де вони розташовувались, а також їх частини розібрали на пальне. Бомби та снаряди потрапили у Театр опери та балету, Російський музей, Ермітаж, Зимовий палац, Інженерний замок тощо. Але, частина установ культури продовжувала працювати. У Ленінградському театрі музики та комедії вистави відбувались щоденно, трупа виїздила у розташування діючої армії. Загалом у 1941-1945 рр. дали до 2350 концертів. Було представлено 15 прем’єр, у т.ч., музичні комедії про будні міста та героїзм ленінградців [1, C. 403-405].
Доступна до огляду частина листа Мельникової завершується словами: «Ось коротко картина, яку з себе являє Ленінград. Тепер про різні справи. У минулому листі я тобі у деталях писала про відвідування…».
Отже, листи мешканців блокадного Ленінграду є цінними джерелами з вивчення історії повсякденності Великої Вітчизняної війни. Вони є свідченням того, що люди зберегли себе психологічно і змогли дещо ретранслювали суспільству факти та емоції, які офіційна пропаганда замовчувала і формувала уявлення лише про патріотичне піднесення серед мешканців міста.
Список використаних джерел:
1. Буров А.В. Блокада день за днём / Александр Валентинович Буров. – Ленинград, 1979. – 380 с.
2. Великая Отечественная война. Энциклопедия. – М.: СЭ. – 830 с.
3. Кузнецов А. Бабий Яр / Анатол и й Кузнецов. – К.: Саммит, 2008. – 368 с.
4. Куцаев А.А. Блокада Ленинграда в экспозиции Мемориального комплекса «Национальный музей истории Великой Отечественной войны 1941-1945 гг.» / Александр Александрович Куцаев . – Материалы 5 международной научно-практической конференции “Honors high school”, 17-25.11.2009. – София: Бял ГРАД-БГ, 2009. – 80 с. // www.rusnauka.com
5. Советская военная энциклопедия в 9 т. / [ г л. ред. кол. Николай Василевич Огарков]. – М.: Воениздат, 1979. – Т. 6. – 850 с.
6. 65 лет полного освобождения Ленинграда от фашистской блокады : м атериалы научно - практической конференции Институт а военной истории МО РФ. – СПб: На страже Родины, 2009. – 26 с.
7. Бронтман Л.К. Военный дневник корреспондента «Правды». 1942-1945 / Лазарь Константинович Бронтман. – М.: ЗАО Центрполиграф, 2007. – 336 с.