Сімак С.В.

Академія муніципального управління, Україна

СКЛАДОВА ЗМІСТОВНОЇ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ ТЕОРЕТИЧНИХ ОСНОВ СТРАТЕГІЧНОГО УПРАВЛІННЯ ІНВЕСТУВАННЯМ В СФЕРІ БУДІВНИЦТВА

 

Актуальність. Об’єктом інвестування є відкрита система, оскільки його функціонування неможливе без взаємодії із зовнішнім середовищем, під яким слід розуміти сукупність усіх об’єктів, зміна властивостей яких впливає на нього. Співвідношення активності прямого й непрямого впливу зовнішнього оточення різне. Якщо вплив системи на середовище незначний, то слід говорити про його домінування над системою. Високоорганізовані адаптивні системи мають таку здатність змінювати зовнішнє середовище, що зміна власної поведінки системи не потрібна. Вони спроможні адаптувати зовнішні умови для досягнення власних цілей, тобто реалізувати принцип самовизначення, який полягає в тому, що система сама собою не лише визначає своє становище у зовнішньому середовищі, а й оцінює свій вплив на нього, тобто є активним елементом.

Постановка проблеми. Визначено складову змістовної інтерпретації теоретичних основ стратегічного управління інвестуванням.

Сутність принципу диверсифікації полягає в тому, що він припускає, з одного боку, одночасне спрямування капіталовкладень у різні види засобів виробництва, а з другого – їхню концентрацію. Його сутність полягає у поєднанні об’єктів різноманітних галузей і видів матеріального виробництва в одному інвестиційному портфелі [1, c . 73].

Інакше кажучи, диверсифікація сприяє, по-перше, розв’язанню проблеми раціонального використання інвестиційних ресурсів, а по-друге, пов’язана з найефективнішим їхнім розподілом між альтернативними проектами, тобто варіантами використання.

На нашу думку в даний час немає обґрунтованих організаційних принципів, задач і функцій органів управління інвестиціями в регіоні з врахуванням нових економічних відносин. Організаційна структура управління регіоном базується на складній системі зв’язків, у першу чергу на взаємозв’язках лінійних і штабних функцій. Вона може бути змодельованою шляхом відтворення процесу управління, як результату поділу праці і розподілу функцій. Аналіз літературних джерел дозволяє виділити два методологічних принципи формування організаційних структур управління: функціональний і цільовий.

Реалізація функціонального принципу вимагає, щоб структура управління в якомога більшій мірі сприяла реалізації функцій, закріплених за відповідними підрозділами і зафіксованих у положеннях та посадових інструкціях. Згідно цільового принципу визначення цілей системи і її місця в системі більш високого порядку та встановлення сукупностей функцій, повноважень і відповідальності здійснюється по вертикалі управління. В результаті формується раціональна організаційна структура управління регіону: кількість і склад підрозділів, число щаблів в управлінській ієрархії, зв’язки між ними і всередині них. Тим самим забезпечуються передумови ефективного функціонування регіональних органів управління. При функціонуванні ці органи управління дотримуються певних внутрішніх принципів. До них, як правило, належать [2, c . 34] :

- принцип поділу завдань відповідно до поділу праці між співробітниками. Але доведений до абсолюту поділ праці і завдань, за якими кожний виконував би лише власне завдання, ігноруючи інші, поставив би під сумнів життєздатність такої організації;

- принцип синтезу завдань, реалізується він шляхом координації завдань як на окремому робочому місці, так і між ними, в чому і полягає головне завдання управління. Саме завдяки цьому компенсуються ймовірні проблеми, що могли б виникнути внаслідок реалізації принципу поділу завдань;

- принцип інстанцій, його актуальність зумовлена залежністю загальної ефективності організації від ефективності комунікацій між працівниками, що досягається завдяки її структуризації. Згідно з принципом інстанцій комунікації повинні відбуватися вздовж лінії ієрархічного підпорядкування, тобто забезпечувати єдність зусиль співробітників організації в досягненні спільної мети.

Сукупність наведених принципів являє собою систему зі своїми синергійними властивостями, яка є складовою змістовної інтерпретації теоретичних основ стратегічного управління інвестуванням суб’єктів підприємництва. Спираючись на такий методологічний базис, можливо синтезувати методи, моделі й інструменти стратегічного управління процесами залучення і використання капіталу в умовах регіону.

 

Список використаних джерел:

1. Зав’ялова О.В. Державне регулювання прямих іноземних інвестицій / О.В. Зав’ялова // Фінанси України. – 2004. – №4. – С. 72-81.

2. Симоненко В. Інвестиційна політика: регіональний аспект / В. Симоненко // Економіка України. – 2006. – №4. – С. 33-38.