Заремський Б.В.
Київський національний економічний університет ім. В. Гетьмана, Україна
КЛАСТЕРНА СТРАТЕГІЯ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ РЕГІОНІВ В КОНТЕКСТІ ГЛОБАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ
Постановка проблеми . Сучасний етап розвитку характеризується посиленням трансформаційних процесів в системі світового господарства та міжнародних економічних відносин. Нові умови та задачі розвитку потребують від суб’єктів економічних відносин нових інноваційних рішень, які й виступають новою субстанціональною основою економічного зростання. Результатом вищенаведених тенденцій є формування якісно нового глобального економічного середовища, еволюція та функціонування якого ґрунтується на інноваційній парадигмі економічного розвитку. За цих умов постає проблема створення економічного середовища, яке б сприяло розвитку інноваційних процесів, особливо на рівні окремих регіонів, що б забезпечувало щонайефективніше використання інноваційного потенціалу суспільства.
Актуальність. Актуальність зазначеної проблеми обумовлюється тим, що поглиблення взаємодії та взаємозалежності національних економік супроводжується зміною ключових джерел та чинників економічного зростання й конкурентоспроможності – матеріально-речовинна координата конкуренції трансформується у нематеріальну форму, при якій головною детермінантою розвитку економічних систем і формування конкурентних переваг є здатність до швидкого генерування, дифузії та комерціалізації нових знань. За цих умов створення конкурентоспроможних регіонів стає пріоритетним завданням, вирішення якого забезпечить економічне зростання та конкурентоспроможність економічної системи в короткостроковій й довгостроковій перспективі.
В контексті вищезазначених тенденцій інноваційна активність характеризується високим рівнем географічної концентрації, що принципово змінює статус окремих національних регіонів, й навіть міст, на міжнародному ринку високотехнологічної продукції, перетворюючи їх на вузлові точки глобальної інноваційної мережі [10, 12]. Саме в даному контексті стратегічного значення набуває формування регіональної інноваційної системи (РІС) як необхідної передумови підвищення інноваційної спроможності та, відповідно, міжнародної конкурентоспроможності регіону.
В загальному випадку РІС – це високорозвинена інституційна інфраструктура, яка забезпечує безперервність та динамічність інноваційної діяльності в межах виробничої системи регіону. РІС виникає внаслідок постійної взаємодії чотирьох підсистем, а саме: виробничої структури (підсистеми використання знань), що охоплює сукупність локальних підприємств, які часто демонструють тенденцію до кластерізації ; сегменту НДДКР та освіти (підсистема генерування знань), яка включає державні та приватні лабораторії, дослідницькі інститути, університети, агенції технологічного трансферу, тощо; фінансової системи регіону , яка забезпечує фінансування інноваційного процесу та споживчого сектору , який формує попит на інноваційні продукти й, відповідно, вимоги до інновацій. Взаємодія зазначених елементів реалізується через відповідну ринкову та інноваційну інфраструктуру регіону. Специфічною особливістю РІС виступає неформальне інституційне середовище (взаємна довіра, традиції співробітництва, норми спілкування, регіональна культура), що визначає масштаби та динаміку процесу інтерактивного навчання та формування локальних виробничих, комунікаційних та соціальних мереж.
Імперативом становлення, еволюціонування та ефективного функціонування РІС є створення «потрійної спіралі» [8] соціально-економічних відносин в регіоні, тобто забезпечення комплексної, систематичної та оперативної взаємодії у трикутнику «виробничий сектор – інтелектуальна інфраструктура (університети, дослідницькі центри тощо) – управління (органи державної влади та недержавні організації, які формують стратегію регіонального розвитку та володіють широким спектром конкретних інструментів та методів сприяння локальній інноваційній діяльності)». Саме тісні комунікаційні зв’язки між учасниками потрійної спіралі синтезують креативне середовище регіону, в якому нові знання генеруються безпосередньо в процесі виробничої діяльності.
Слід зазначити, що сучасні інновації вимагають поєднання різноманітних джерел знань і нових прийомів менеджменту, а поширення глобальних мереж і систем виробництва призводять до необхідності все частіше шукати партнерів по виробництву і просуванню його продуктів на ринках за кордоном. Крім того, дослідження та розробки все частіше здійснюються або спільно з зарубіжними партнерами, або взагалі проводяться в іншій країні, тому що знання і його застосування стають все більш глобальними як за своєю природою і суттю, так і з практики виробництва знання та його додатків [9, 10] . Таку тенденцію до збільшення відкритості інноваційного процесу відзначив Г. Чесбро . Він і використовує термін «відкриті інновації», описує їх як різноспрямовані потоки знання, покликані активізувати внутрішні інновації і розширити ринок для зовнішнього застосування інноваційних результатів [5] .
Відкрита модель інновацій описує значно більш динамічний і менш лінійний підхід. Посилення співпраці у сфері досліджень і розробок і більш активне використання зовнішніх ресурсів відіграють важливу роль у виробленні нових ідей і їх швидкому просуванні на ринок. Одна з найбільш очевидних переваг відкритих інновацій – більше широка база ідей і технологій, що стимулюють внутрішні інновації та розвиток. Відкриті інновації мають і ряд недоліків таких, як додаткові витрати на організацію взаємодії з зовнішніми партнерами, недолік контролю, залежність від зовнішніх партнерів та інші. Але основним недоліком є витік знань, які є об'єктом інтелектуальної власності.
Слід наголосити, що модель «відкритих інновацій» базується на системному розумінні інноваційного процесу, методологічною основою якого є орієнтація на комплексну систему міждисциплінарних та міжсекторальних зв’язків. Як зазначається в Керівництві Осло, „системний підхід розглядає вплив зовнішніх інститутів на інноваційну активність різноманітних фірм і інших суб’єктів. Він виділяє значимість процесів передачі та дифузії ідей, навичок, знань, інформації. Канали і мережі, якими циркулює ця інформація, занурені у соціальне, політичне і культурне поле, яке направляє і обмежує інноваційну діяльність і її можливості” [3, c.34]. Системні підходи до інновацій зміщують фокус політики у бік регулювання взаємодій між соціальними інститутами і розглядають інтерактивні процеси у створенні, поширенні і використанні знань.
Результатом переходу до моделі «відкритих інновацій» є стрімкий розвиток мережного принципу взаємодії між суб’єктами інноваційного процесу. На мезо- й макрорівнях мережний принцип проявляється в процесах економічної інтеграції, а отже, сьогодні в якості господарської одиниці може виступати не тільки одинична фірма, але й міжорганізаційна мережа – стійка група економічних агентів, взаємодія яких ґрунтується на цілому ряді передумов соціально-економічного характеру. В економічній теорії мережний принцип взаємодії між економічними агентами втілено в концепції кластерів.
Ідеї про переваги формування стійкої мережі взаємодій між економічними агентами для забезпечення їх конкурентоспроможності виникли досить давно. Одним з найбільш ранніх досліджень в цьому напрямі була книга Альфреда Маршалла «Принципи політичної економії» [2], в якій було спеціально виділений розділ, присвячений феноменам особливих промислових регіонів ( industrial agglomerations ) Великобританії. А. Маршалл одним із перших чітко вказав, що згруповані разом підприємства, які займаються спорідненими видами діяльності, отримують позитивні екстерналії , такі як пул спеціалізованих робітників, доступ до різних високоспеціалізованих постачальникам продуктів і послуг, швидкий обмін інформацією. У своєму дослідженні він не вводить спеціальних термінів для «локалізованого виробництва» або «промислових зон», однак з опису випливає, що досліджуване явище в сучасній термінології є кластером з досить глибоким міжфірмовим поділом праці. Головним досягненням цієї книги є те, що автору вдалося побачити синергетичний ефект, що досягається при об'єднанні і підвищення спеціалізації малих підприємств. Виходячи з такої постановки питання, кластер - це така галузева чи географічна їх концентрація, яка дозволяє досягти ефекту «зовнішньої економії» за рахунок взаємодії з постачальниками сировини і матеріалів, обладнання, створення групи вузькоспеціалізованих працівників. У кластер підприємств можуть входити спеціальні агенти для роботи на віддалених ринках, а також можуть виникати спеціалізовані сектору, такі як об'єднані фінанси, спільне бухгалтерське обслуговування, використання загального технічного оснащення технологічного процесу.
Широко розповсюдженою є думка, що кластери – це промислові зони, в яких компактно розташована значна кількість малих підприємств, що належать до певної галузі. Однак скопичення підприємств на одній території далеко не завжди представляє собою кластер. «Кластер – не холдингова структура, що об’єднує компанії в регіоні. Кластер – це не асоціація компаній, що об’єднує компанії в регіоні. Кластер – це ні в якому разі ні технопарк й не бізнес-інкубатор, не промисловий парк й не СЕЗ. Не можна сказати, що кластер – це бувший територіальний виробничий комплекс або науково-виробниче об’єднання. Але всі елементи інфраструктури, що дісталися нам від радянського часу, або нові елементи інфраструктури можуть бути частиною кластерів» [ 1, c.218] . За визначенням М. Шерешевої : «реальний кластер є група підприємств, які не просто сусідять територіально, але об'єднуються в мережу, націлену на досягнення певного загального результату, причому, як правило, в цій мережі необхідна присутність компаній, що представляють різні галузі (не випадковим чином, а за принципом комплементарності ресурсів і компетенцій )… Розвинутий сучасний кластер являє собою стратегічну міжорганізаційну мережу галузевого або міжгалузевого характеру, що об'єднує ресурси і ключові компетенції організацій-учасників» [ 1, c.218].
Беручи за основу класичні ознаки кластера за М. Портером [ 4] , ми можемо говорити про кластер як групу географічно локалізованих взаємозалежних компаній, постачальників обладнання, комплектуючих, спеціалізованих послуг, інфраструктури, науково-дослідних інститутів, вузів і інших організацій, що взаємодоповнюють один одного і підсилюють конкурентні переваги окремих компаній і кластера в цілому. Іншими словами, кластер – група організацій (компаній, підприємств, об’єктів інфраструктури, науково-дослідних інститутів, вузів тощо), пов’язаних відносинами територіальної близькості й функціональної залежності сфері виробництва продукції, її реалізації й споживання ресурсів.
Про роль кластерів у технологічному розвитку говорилося вже давно. Сам термін «інноваційний кластер» ( cluster of innovation ) з’явився після появи проекту розвитку регіональних кластерів в США, що носив назву « Clusters of Innovation » [6]. Він добре відображає той факт, що компанії всього світу все частіше змушені конкурувати не тільки і не стільки за продуктивністю, скільки з точки зору здатності до інновацій. Кластери виявилися особливо корисними для стимулювання інновацій, оскільки їх структурні особливості і логіка розвитку добре поєднуються з характеристиками сучасних інноваційних процесів. Як вже було зазначено, модель, за якою створюються конкурентні переваги в сучасній економіці, досить суттєво відрізняється від традиційної моделі, яка передбачала переробку результатів фундаментальних досліджень університетів в прикладні продукти та процеси силами внутрішніх (закритих) відділів НДДКР корпорацій. Сучасна модель передбачає досягнення прикладного результату за допомогою множинних нелінійних взаємодій різних компаній, університетів, науково-дослідних установ і громадських організацій.
Інноваційний кластер являє собою цілісну систему підприємств і організацій по виробництву й споживанню готового інноваційного продукту, що включає в себе весь інноваційний ланцюжок від розвитку фундаментальної наукової ідеї до виробництва та дистрибуції готової продукції, а також систему тісних зв'язків між фірмами, їх постачальниками і клієнтами, а також інститутами знань, що сприяють появі інновацій. Інноваційний кластер формує певну систему поширення нових знань і технологій, забезпечує прискорення процесу трансформації винаходів в інновації, а інновацій у конкурентні переваги, розвиток якісних стійких зв’язків між всіма його учасниками. Виникнення таких кластерів – закономірний процес при наявності спільної наукової та виробничої бази. Кластер включає в себе компанії, які і кооперуються, і конкурують один з одним. Як зазначає Шершева М.: «В рамках мережної взаємодії співробітництво й конкуренція перестають бути взаємовиключними поняттями; виникають нові поняття, такі як «ситуація взаємного виграшу» (win- win situation ) або поняття «конкурентного співробітництва» [1, c. 213]. В якості основних характеристик інноваційних кластерів можна визначити наступне:
- географічна концентрація (близько розташовані фірми залучають один одного можливістю заощаджувати на швидкому економічному взаємодії, обмін соціальним капіталом і процеси навчання);
- загальне соціально-економічне середовище ;
- спеціалізація (кластери концентруються навколо певної сфери діяльності, до якої всі учасники, або актори, мають відношення);
- множинність економічних агентів (кластери і їх діяльність охоплюють не тільки фірми, що входять в кластер, а й громадські організації, академії, фінансових посередників, інститути, що сприяють кооперації тощо);
- множинність прямих та зворотних зв’язків між економічними агентами ( кластери представляють собою складну систему, елементи якої поєднуються прямими і зворотними зв'язками : матеріальними, інформаційними та фінансовими потоками );
- конкуренція та співробітництво (як основні види взаємодій між фірмами-членами кластеру, які притаманні їм в рівній мірі);
- досягнення необхідної критичної маси в розмірі кластера для отримання ефектів внутрішньої динаміки розвитку;
- життєвий цикл кластерів (вони розраховані на довгострокову перспективу);
- залучення в інноваційний процес (фірми і підприємства, що входять до складу кластера, зазвичай включені в процеси технологічних, продуктових, ринкових та/ або організаційних інновацій);
- кластерна форма організації призводить до створення особливої форми інновації - « сукупного інноваційного продукту ».
Інноваційні кластери ґрунтуються на систематичній взаємодії і відносинах між структурними елементами кластера. Взаємозв'язки в сучасних кластерах будуються як по вертикалі, так і по горизонталі. Вертикальні зв'язки здійснюються через канали закупівель і продажів. А горизонтальні - через компліментарність (або взаємодоповнення ) вироблених продукції і послуг, а також через використання схожих, досить спеціалізованих факторів виробництва, технологій чи інституційних підходів, тощо. Ці відносини й взаємозв’язки будуються у зв'язку із загальними або взаємодоповнюючими виробничим процесом, продукцією, основними використовуваними технологіями, потребами в забезпеченні природними ресурсами, вимогами до вмінь і локальним виробничим ноу-хау, а також з каналами розповсюдження продукції та послуг.
Виходячи з вищенаведеного опису сутності й ролі кластерів в забезпеченні інноваційного розвитку, слід наголосити, що стимулювання процесу формування інноваційних кластерів є необхідною складовою державної політики в рамках формування регіональних інноваційних систем. При цьому слід враховувати, що інноваційний кластер являє собою об’єднання зусиль різних організацій, яке за своєю природою в багатьох аспектах є неформальним та дозволяє використати переваги внутрішньофірмової координації й ринкового механізму для більш швидкого і ефективного освоєння нових знань.
Однак важливо розуміти, що кластери можуть принести результати тільки тоді, коли вони вписані в більше широкий контекст стратегій економічного розвитку. Відтак, основними напрямками сприяння розвитку кластерів є, в першу чергу, сприяння інституційному й інфраструктурному розвитку економіки регіону, що забезпечить зміцнення господарської й інформаційної взаємодії між учасниками кластера. Учасники кластеру поєднують свої ресурси і ресурси фінансових інститутів для створення нової продукції, досягнення більшої економічної ефективності й одержання доступу до нових технологій і нових ринків. Сприяння організаційному розвитку кластерів передбачає надання підтримки з боку органів влади в реалізації учасниками кластера наступних заходів:
1. Створення спеціалізованої установи з розвитку кластера, що забезпечить координацію діяльності його учасників.
2. Проведення аналізу структури кластеру, ланцюжка виробництва учасниками кластеру доданої вартості, визначення бар’єрів і можливостей для розвитку кластеру.
3. Розробка стратегії розвитку кластеру та плану заходів щодо її реалізації, що включає розробку набору кластерних проектів і заходів, спрямованих на формування сприятливих умов розвитку кластеру.
4. Встановлення ефективної інформаційної взаємодії між учасниками кластеру.
5. Реалізація заходів для стимулювання співробітництва між учасниками кластеру (організація конференцій, семінарів, робочих груп, створення спеціалізованих інтернет-ресурсів , тощо).
Основним принципом формування інноваційного кластера є вибір пріоритетних напрямків науково-технічного й технологічного розвитку економіки території з урахуванням її наукового й інноваційного потенціалу. Модель регіональної інноваційної системи на основі кластерів дозволяє створити умови для щонайефективнішої інтеграції реального, фінансового та наукового секторів соціально-економічної системи. Основною перевагою кластерного підходу в цьому контексті є те, що він дозволяє ефективно використати інноваційний потенціал регіонів, стимулюють розвиток малого підприємництва, що, в свою чергу, забезпечує підвищення рівня життя населення.
Узагальнюючи вищевикладене, слід зазначити, що ключовими рушійними силами розвитку інноваційної діяльності на сучасному етапі є два взаємопов’язані процеси: з одного боку, глобальна інтеграція інноваційних систем, а з іншого – їх кластеризація . Це багато в чому пов’язано зі становленням моделі «відкритих інновацій» та намаганням найефективнішого використання інноваційного потенціалу економіки. Зазначені тенденції дозволяють говорити про перспективи глобальної конфігурації інноваційного процесу й, відповідно, про становлення глобальної інноваційної системи, яка за своєю природою буде інтегрованою системою регіональних кластерів та виступатиме інституційною основи науково-технологічного розвитку світової економіки. При цьому, сучасний етап розвитку РІС характеризується розгортанням процесу їх фрагментації, що проявляється у формуванні кластеризованої економічної системи. Як показує практика реалізації інноваційних стратегій країнами – ключовими інноваторами , саме кластерний підхід є найбільш ефективним з точки зору врахування й найоптимальнішого використання конкурентних переваг регіонів.
Список використаних джерел:
1. Кластеризация предприятий : состояние и перспективы // Альманах «Наука. Инновации . Образование »; [ под . ред. Е.В. Семёнова]. – 2008. – Вып.7. – 312 с.
2. Маршалл А. Принципы политической экономии / А. Маршалл. – М.: Директмедиа Паблишинг , 2008. – 332 с.
3. ОЕСР, Керівництво Осло: рекомендації щодо збору та аналізу даних стосовно інновацій. – К.: УкрІНТЕІ , 2009. – 162 с.
4. Портер М. Международная конкуренція / М. Портер. – М.: Международные отношения , 1993. – 896 с.
5. Chesbrough H.W. When is virtual virtuous ? Organizing for innovation / H.W. Chesbrough , D.J. Teece // Harvard business review . – 1996. Jan.-Febr. – P. 65-73.
6. Clusters of Innovation : Regional Foundations of U.S.Competitiveness – Council on Competitiveness . – 2001. – 132 p.
7. Edquist Ch . Outputs of Innovation Systems : European perspective / Ch . Edquist , J.M. Zabala // CIRCLE Electronic Working Paper Series . – 2009. – N.14. – 52 p.
8. Etzkowitz . H, Leydesdorff L., The Dynamics of Innovation : From National Systems and “ Mode 2” to a Triple Helix University-Industry-Government Relations / H. Etzkowitz , L. Leydesdorff // Research Policy . – 2000. – № 29. - P. 109-123.
9. OECD, Innovation and Growth : Chasing a Moving Frontier . – 2009. – 264 p.
10. OECD, Open Innovation in Global networks . – 2008. – 127 p.
11. The Cluster Policies Whitebook – IKED. – 2004. – 266 p.