Тринчук С .В.

Заступник голови Київського міського територіального відділення Антимонопольного комітету України

ДЕРЖАВНО-ПРИВАТНЕ ПАРТНЕРСТВО (ДПП) ЯК МЕХАНІЗМ ІННОВАЦІЙ

 

Проблематика дослідження. Події 2010 року показують, що світова фінансово-економічна криза значно знизила частку інвестицій у структурі капіталу в більшій частині галузей вітчизняної економіки, у зв’язку з чим,   їх реальний обсяг найчастіше не відповідає навіть потребам простого відновлення основних фондів. Про це свідчать досить низькі показники технологічного переозброєння багатьох підприємств української промисловості.

В останні роки спостерігається відносне скорочення частки держави у фінансуванні НДДКР і у виконанні досліджень власними засобами. Проте це аж ніяк не свідчить про зменшення її ролі в науково-технологічній сфері. Активізація державного регулювання, що поєднується зі скороченням його прямої участі у виконанні НДДКР, - закономірний процес, загальна тенденція, характерна для всіх розвинених країн. Й надалі держава покликана вдосконалювати фінансові механізми, систему організації й управління, більш чітким розмежуванням економічних укладів за принципами специфічності їх функцій, що відповідають загальнонаціональним потребам, що   свідчить про актуальність тематики дослідження .

Подальше підвищення ролі програмування сфери НДДКР і усіх його результатів проявляється в консолідації фінансових коштів у програмних фондах; розширені й ускладненні цілей, закладених у програмах; удосконалюванні програмного управління, що поєднує зусилля всіх виконавців, найчастіше зовнішніх; зміцненні матеріально-технічного, інформаційного й іншого забезпечення; безперервності експертного аналізу й оцінки робіт; кооперуванні не тільки виконавців, але й інтеграції програм.

Практика передових країн показує, що якісне зрушення в розвитку механізмів впливу на НДДКР полягає в тому, що держава все більше стає не просто власником замовленої на бюджетні кошти технології або головним виконавцем робіт, а скоріше ініціатором організації науково-технологічних партнерств. Саме таке зрушення у функціях держави, його науково-технологічній політиці дозволяє при значному скороченні питомої ваги державних витрат на НДДКР одержувати більший економічний ефект, забезпечуючи значний стрибок у технологічному розвитку.   У більшості випадків держава бере на себе завдання щодо поширення, комерціалізації важливої технології шляхом створення відповідної системи. Бізнес бере на себе функції мінімізувати витрати держави за рахунок комерційного використання створеної інфраструктури.

У вітчизняній господарській практиці термін «державно-приватне партнерство» з'явився як дослівний переклад загальноприйнятого у світовій економіці поняття «public-private partnership (РРР)», де він вживається практично для будь-яких форм співробітництва державної влади й приватного бізнесу. Проте така термінологія й до цього часу є недосконалою, про що справедливо зазначено в праці [2].

Механізм такого співробітництва вперше виник у концесійній формі досить давно (Франція 1552 г .), однак активно використовуватися став на рубежі XIX-XX ст., особливо при будівництві каналів, автомобільних доріг і залізниць. Черговий сплеск підвищеного інтересу до ДПП відбувся в 90-і рр. XX ст.[3].

На Заході головною метою розвитку ДПП є зниження бюджетного дефіциту на всіх рівнях державного управління й підвищення якості надаваних публічних послуг за рахунок залучення оперативних приватних інвесторів, а саме ДПП розглядається як інститут узгодження суспільних цілей і приватних інвесторів. У Росії ДПП використовується насамперед як важіль залучення приватних інвестицій у ризиковані й довгоокупні сектори економіки й розглядається як досить ефективний механізм подальшого роздержавлення федеральної й муніципальної власності при реалізації соціальних інвестиційних проектів.

Слід зазначити, що пошуки форм та інструментів державно-приватного партнерства неминуче впираються в аналіз національної інноваційної системи, економічного механізму її функціонування, найважливішим елементом якого є взаємодія держави й бізнесу. Тут перетинається дія ринкових стимулів і державного регулювання, тобто перебуває епіцентр рушійних сил інноваційного й економічного розвитку, відбувається формування й еволюція господарського механізму в цілому. У цьому контексті досвід закордонних країн, особливо США, показовий і практично важливий, оскільки виявляє загальні закономірності соціально-економічної трансформації й відповідно дозволяє уточнити місце й етап еволюції кожної країни в траєкторії цивілізаційного розвитку [4].

На сьогоднішній день ДПП, мабуть, єдиний і найбільш універсальний механізм, що дозволяє реалізувати потенціал приватнопідприємницької ініціативи, зберігаючи при цьому контрольні й регулюючі функції держави в соціально значимих секторах економіки. При цьому на відміну від приватизації як форми передачі державної (муніципальної) власності у власність юридичних і фізичних осіб, партнерство дозволяє зберігати право власності за державою (місцевим самоврядуванням), хоча при цьому в рамках державної (муніципальної) власності відбуваються істотні інституціональні перетворення, що дозволяють розширити участь приватного бізнесу у виконанні частини соціальних, економічних, організаційних, управлінських та інших функцій держави й місцевого самоврядування.

 

Список використаних джерел:

1. Государственно-частное партнерство в инновационных системах / [Под. общ. ред. С . Н . Сильвестрова ]. – М .: Изд - во ЛКИ , 2008. – 312 с .

2. Delmon D . Understanding options for privat participation in infrastructure : Seeing thr forest for the trees : PPP , PSP , BOT , DBFO , concession , lease / D. Delmon . –   World Bank , 2010.

3. Современные инструменты инвестиционного развития регионов / [Под ред. А.П. Сысоева]. – М.: Статут, 2007. – С. 81.

4. Лебедева Е . Взаимодействие государства и бизнеса в научно-технической сфере / Е. Лебедева // Мировая экономика и международные отношения. – 2005. – № 7. – С. 48-53.