К.е.н. Приходько І.П.

Рада по вивченню продуктивних сил України НАН України

ЗАСАДИ РЕАЛІЗАЦІЇ ОСВІТНЬОЇ ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ

 

Актуальність. У сьогоднішніх умовах органам управління освітою, наприклад, необхідно виконувати роботу, що забезпечує дослідження ринку на предмет оцінки можливостей збуту освітніх послуг, наданих навчальними закладами, прогнозування динаміки їх споживання, виявлення й оцінка конкурентів у даній освітній послузі й на цій основі ухвалення рішення про доцільність її надання.

Постановка проблеми: визначити роль держави в освітньому процесі.

  Ось чому держава як генеральний суб'єкт соціального управління звертається до менеджменту (державний менеджмент) – теорії та практики компетентного (професійного) керівництва бізнесом [1, c. 5]. Саме менеджмент дозволяє бізнесу не тільки виживати, а й розвиватись в об'єктивно існуючому конкурентному середовищі. Цілком зрозуміло, що освітній менеджмент у наших умовах з'являється в рамках державного менеджменту.

Необхідність запровадження якісно нових механізмів менеджменту в забезпеченні життєдіяльності державних установ та організацій та їх сталого розвитку обумовлена: підвищенням вимог до державних установ та організацій з боку споживачів послуг; стрімким розвитком управлінських та інформаційних технологій; необхідністю прийняття рішень на основі забезпечення компромісу інтересів різних організації, громадськості, держави; запровадженням принципів, що визначають залежність установлення обсягів бюджетного фінансування державних установ та організацій від ефективності їх функціонування; необхідністю залучення державними установами й організаціями позабюджетних коштів для свого розвитку та функціонування; проблемою формування ефективних гнучких організаційних структур управління.

Державна освітня функція простежується протягом того ж періоду, упродовж якого на планеті існує державність. Відповідно до Національної доктрини розвитку освіта визначена «стратегічним ресурсом подолання кризових процесів, поліпшення людського життя, затвердження національних інтересів, зміцнення авторитету та конкурентоспроможності української держави на міжнародній арені» [2, c. 6]. Освіта стає єдиним поліфункціональним комплексом, який через навчання (дидактичну підсистему освіти), виховання (педагогічну підсистему освіти) й розвиток громадян забезпечує різні галузі економіки держави кваліфікованими кадрами, створення нових технологій, наукові дослідження.

З'явилась потреба переходу до нової парадигми організації суспільства, неможливості відділення розвитку людства від планетарного розвитку та наслідування законів існування світу. Треба по-новому визначати кінцеві цілі, завдання, проміжні та кінцеві показники для всіх освітніх підсистем й загальнодержавної освітньої системи в цілому. У світі відбуваються глибинні й об'єктивні процеси формування єдиного освітнього простору, орієнтованого на все світове співтовариство. Зміна етапів цивілізації диктує необхідність зміни парадигми освіти. Існуючу «підтримуючу» освіту має замінити освіта інноваційна.

На сучасному етапі традиційна дисциплінарно орієнтована парадигма освіти, що спонукає до механічного засвоєння знань, поступово заміняється проектно-творчою, інноваційною парадигмою, що передбачає не заучування готової інформації, а засвоєння знань у ході спільної навчально-виховної діяльності, у контексті проектування, конструювання, моделювання й досліджень.

Зараз Україна – повноправний учасник Болонського процесу. Цей процес ще раз нагадав про те, що освіта почала бути бізнесом у країнах з розвиненою ринковою економікою. Освітні, педагогічні, дидактичні послуги витискають традиційну освіту, виховання, навчання на ринках цих послуг... Наукове осмислення стратегічних і тактичних завдань подальшого розвитку державного управління, шляхів і способів комплексного ринкового вдосконалювання всіх складових його механізму дозволить по-новому діяти управлінням освіти.

Рівень наукового управління освітою визначається глибиною пізнання та здібністю дотримуватись у практичній діяльності «вимог» законів і закономірностей управління.

Загальною закономірністю управління є єдність систем управління освітою, яка відображає стабільність внутрішніх зв'язків системи, що визначають її цілісне існування, характер формування й розвитку (закономірність виявляється в єдності інтересів усіх підсистем об'єктів і суб'єктів управління).

Відповідність елементів системи освіти один одному, як закономірність управління, обумовлює появу суб'єктів управління, які ще В. Даль назвав «освітяни, вихователі й учителі» (або працівники органів управління освітою всіх рівнів, керівники навчальних закладів, викладачі) [3, c. 124].

Ринкові стосунки, які проникають й в освіту, «ведуть» за собою менеджмент. Hе помітили, як швидко з'явились не тільки монографії, а й підручники та навчальні посібники з освітнього менеджменту, педагогічного менеджменту та дидактичного менеджменту.

Дослідники цих феноменів дають їх різні визначення: «Галузь менеджменту, яка регулює процеси трансформації змісту освітньої діяльності, називається освітнім менеджментом; вона охоплює зміст, форми реалізації принципів, методів, підходів, технології, функцій і прийомів управління взаємодією освітніх процесів [1, c. 25].

На підстави теоретичного аналізу психологічних особливостей менеджменту освіти Н. Коломинський пропонував таке визначення цього поняття: менеджмент в освіті - усвідомлена взаємодія керівника з іншими людьми: підлеглими, партнерами, своїми керівниками, учнями, батьками та іншими, яке спрямоване на забезпечення їх активної скоординованої участі в досягненні наміченої мети [1, c. 25].

Педагогічний менеджмент – це комплекс принципів, методів, організаційних форм і технологічних прийомів управління освітнім процесом, спрямованим на підвищення його ефективності - таке визначення дає Шкумбатюк К.Л. [4, c. 13]. Під освітнім процесом він розуміє сукупність трьох складових: навчально-пізнавального, навчально-виховного, самоосвітнього процесів.

Виходячи з такого визначення, він стверджує, що будь-який викладач, по суті, є менеджером навчально-пізнавального процесу (як суб'єкт управління ним), а керівник навчального закладу - менеджером навчально-виховного процесу в цілому (як суб'єкт управління цим процесом).

 

Список використаних джерел:

1. Гуржій А. Методологічні засади оцінювання та прогнозування розвитку вищої освіти в Україні / А. Гуржій , В. Гапон // Вища освіта України. – 2006. – № 1. – С. 25.

2. Підвищення ефективності вищої освіти – визначальний чинник соціально-економічного потенціалу держави: матеріали до доповіді міністра освіти і науки на підсумковій колегії Міністерства освіти і науки України. (23 лютого 2006 року, м. Київ). – К: Освіта. – 15-22 лютого 2006 р. –   № 7-8. – C. 3-18.

3. Сикорская И.Н. Государственная политика в сфере образовательных интеграционных процессов / И.Н. Сикорская // Зб. наук. праць ДонДУУ: «Фінансовий механізм державного управління економікою України»: серія «Державне управління». – Донецьк: Норд-Прес, 2004. – Т.5. – Вип. 37. – С. 123-132.

4. Шкумбатюк К.Л. Державна політика України в сфері громадянства в контексті європейської інтеграції: Дис. ...канд. наук з держ.упр.: спец. 25.00.02. – К.: 2004. – С. 30.