Єжижанська Т.С.

Луцький інститут розвитку людини Університету “Україна”

МОВЧАННЯ ЯК КОМУНІКАТИВНА ОДИНИЦЯ У ХУДОЖНЬОМУ ТЕКСТІ

В останні десятиліття проблема мовчання стала об’єктом посиленої уваги дослідників із різних сфер гуманітарних наук. З’явилась низка праць, присвячених антропології мовчання, його семантиці та онтологічній значущості. Провідні дослідники мовчання в різних теоретичних розрізах – Я.Ядацький, Л.Вітгенштайн, Ю.Лотман та ін. Українські дослідники, які зверталися до тих чи інших аспектів вияву феномену мовчання в художній літературі, – Т.Возняк, М.Зубрицька, О.Сливинський, І.Коваль-Фучило. Проте феномен мовчання та його вияви в художній літературі лише починають входити в поле уваги літературознавців. В українському літературознавстві “проблеми невербалізованості, знакової недоокресленості, специфіка зображення станів мовчання в художній літературі майже не були предметом вивчення” [6, с. 4].

Українська дослідниця М.Зубрицька вважає, що “проблема мовчання у структурі художнього тексту та його рецепційного навантаження ще чекає свого ґрунтовного дослідження” [3, с. 168]. Вона визначає широкі обрії для різноаспектних підходів до інтерпретаційного озвучення культури мовчання: від функціональної прагматики до ірраціонально-містичних навантажень, коли значення не піддається артикуляції чи вербалізації. Вчені зазначають про домінування глибини мовчання над плинністю мови та її нездатності осягнути адекватно певні стани людської душі, людські переживання, а також окремі сфери людського досвіду, непіддатливому словесному вираженні. Польський філософ Я.Ядацький вказує на те, що “глибина мовчання полягає власне у його семантичній неокресленості” [3, с.168 ]. Саме мовчання виступає носієм багатозначності сенсів.

У художніх текстах часто зустрічаємо мовне вираження сильних переживань, які неможливо адекватно висловити словами, тому вони залишаються у сфері мовчання. Для прикладу, це – опис втрати мови від страху, гніву, обурення, подиву, зникнення голосу внаслідок афектних станів, плач зі сльозами, сардонічний сміх, оніміння від болю тощо. Проблема вимушеного мовчання персонажів художніх творів є однією із найцікавіших для дослідників-літературознавців та комунікатологів. Мовчання стає комунікативною одиницею, яку можна розглядати і як комунікативну перерву, і як комунікативний розрив чи комунікативне непорозуміння.

Мовчання як комунікативна одиниця використовується замість сказаного чи написаного слова. Воно є висловлюванням, проте висловлюванням неартикульованим. Мовчання є своєрідною розмовою із собою чи “зустрічі із собою” [ 3, с. 170 ] , а отже виконує важливу комунікативну функцію.

У структурі художніх текстів мовчання, на думку Ю.Лотмана, виконує роль значущої відсутності. Мовчання втягує реципієнта у світ тексту, служить для витворювання вторинних значень та їхньої систематизації у загальніший образ світу.

Мовчання у структурі художнього тексту має певний вплив на читача, тобто рецепційне навантаження. Можна розглядати мовчання як таїну слова, як щось до кінця незбагненне. “Усе, про що взагалі можна подумати, можна подумати ясно. Усе, що можна висловити, можна висловити ясно. Звичайно, є й невимовне. Воно виявляється, це й є містичне. Про те, про що не можна сказати, треба мовчати” [1, с.36]. Найчастіше мовчання використовується як невимовність, неможливість словами передати найсокровенніші почуття та відчуття. Саме мовчання допомагає уникнути обмеженості мови у висловленні людської уяви, творчих мрій та фантазій. Дослідники пишуть про те, що мовчання близьке до музики; вона з’являється тоді, коли не вистачає слів. На думку М.Зубрицької, місія музики в драмі-феєрії “Лісова пісня” “радикально відмінна від місії слова, а саме – висловити невимовлюване, осягнути неосяжне, торкнутися глибин таїни божественного мовчання, з якого народжується звучання мелодій як голосу душі” [4, с.12].

Можна відзначити певну суперечливість, двоїстість мовчання: з одного боку, воно поєднує людину з природою, певною мірою уподібнюючи її до навколишнього мовчазного середовища, а з іншого боку, мовчання – це шлях до відчуження, усамітнення. Мовчання Мавки – своєрідне, оскільки вона, як ніхто інший, близька до природи. Т.Гундорова у книзі “Femina Melancholica” назвала Мавку „метафорою безсловесності”, “ідеальна мова” в Лесі Українки – “безсловесна мова”, бо “людська мова, позбавлена сакрального змісту, нездатна забезпечити істинне порозуміння” [2].

Мовчання сприяє самопізнанню й самоусвідомленню людини. Досліджуючи усну народну творчість, І.Коваль-Фучило характеризує мовчання як “показник пороговості, переходу в інший світ”, тим самим вказуючи на “зв’язок екзистенціалу мовчання зі світом померлих”, одночасно наголошуючи, що “мовчання має важливе значення у світі живих”. “Самозаглиблення, своєрідна ізоляція від навколишнього середовища відбувається за допомогою мовчання, коли людина входить в інший світ”, – стверджує дослідниця [5, с.38].

Мовчання може вказувати на нездатність, неспроможність міжособистісної комунікації. Воно підкреслює порожнечу змістового наповнення стосунків, марність підтримання розмови. Мовчання персонажів може вказувати на те, що мовні ресурси вичерпались. Яскравий приклад мовчання як неможливості продовження комунікації – новела М.Коцюбинського “Intermezzo”, ліричний герой якої уникає комунікації із людьми. Випадкова зустріч із людиною зображується тут як загроза існуванню й душевній рівновазі. Проте відсутність спілкування із людьми ще не означає, що не відбувається процес комунікації із навколишнім світом для того, щоб відновити і знову знайти себе. Потреба у міжособистісній комунікації поступово зростає, стає необхідною. Новела М.Коцюбинського – це унікальний приклад у літературі того, як заповнюється пауза мовчання.

Мовчання як комунікативна одиниця працює не лише на рівні внутрішньотекстової комунікації. Багатьом високомистецьким текстам притаманне поліфонічне мовчання, яке М.Зубрицька назвала “найскладнішим екзистенціалом у текстуальному світі художньої літератури, який провокує інтерпретаційну множинність” [3, с.170]. На її думку, у зовнішньотекстовій комунікації на рівні автор-текст-читач “формами рецепційного процесу є не тільки артикульованість та вербалізованість, а й мовчання” [3, с.170]. Дослідження такого багаторівневого та складно структурованого висловлювання, як художній текст, мусить враховувати також простір неназваного, невербалізованого, тобто простір мовчання.

Нові інтерпретації мовчання як комунікативного феномену та філософські, культурологічні і літературознавчі дослідження сприяли переосмисленню поглядів на розуміння мови та її комунікативної спроможності висловити найглибші людські емоції. Зміна поглядів на мовчання як комунікативну одиницю надання вимірові мовчання статусу комунікативної значущості, що є одним із найвагоміших здобутків літературознавців.

Список використаних джерел:

1. Вітґенштайн Л. Tractatus Logico-Philosophicus. Філософські дослідження / Л. Вітґенштайн – К.: Основи, 1995. – 311 с. – С. 36.

2. Гундорова Т. Femina Melancholica: Стать і культура в ґендерній утопії Ольги Кобилянської / Т. Гундорова. – К.: Критика, 2002. – С. 76–77.

3. Зубрицька М. Homo legens: читання як соціокультурний феномен / М. Зубрицька. – Львів: Літопис, 2004. – 352с.

4. Зубрицька М. Музика-Слово-Уява: рецептивно-естетичне навантаження музичності тексту в “Лісовій пісні” Лесі України / М. Зубрицька // Леся Українка і сучасність: зб. наук. праць; [упорядник Н.Г. Сташенко]. – Луцьк, 2008. – Т.4. – Кн.1. – С. 11–22.

5. Коваль-Фучило І. Екзистенціал мовчання в етнології та культурі / І. Коваль-Фучило // Вісник Львівського ун-ту. Сер. філол. – Львів: Вид-во Львівського держ. ун-ту, 1999.– Вип. 27. – С. 32–40.

6. Сливинський О.Т. Феномен мовчання в художньому тексті (на матеріалі болгарської прози 60–90-х рр. ХХ ст.) / О.Т. Сливинський: автореф. дис…канд. філол. наук : 10.01.06 / НАН України. – Тернопіль, 2006. – 18с.