Коротенко Є.Д.

Донбаська державна машинобудівна академія , Україна

МОВА ЯК ЗАСІБ ОБ’ЄКТИВАЦІЇ СТРУКТУРАЛІСТСЬКОГО ЗНАННЯ

Як відомо, структуралізм та його послідовник постструктуралізм виокремлюють специфічний підхід у дослідженні культури. Структуралізм базується на тезі про те, що людиною у світі керують неусвідомлені структури, які зашифровані у мові. Отже, культура структурована на кшталт мови, тобто складається з семантичних значень, що розглядаються у вигляді певної цілісності і підпорядковуються структурно-системним закономірностям. Саме тому у культурі можна вирізнити схожості і опозиції, провести значні паралелізми тощо.

Відштовхуючись від того, що всі культурні процеси тлумачаться як обмін повідомленнями, означники яких не завжди підпорядковуються означуваному, структуралісти припускають наявність в будь-якому повідомленні інших повідомлень, що накладаються одне на одне і, як наслідок, нівелюють зміст тексту. З цієї причини текст, під яким розуміється певна знакова підсистема, що має значення, набуває ознак полісемантичності і перестає тлумачитись однозначно. Перед адресатом виникає уявлення про феномен культури як про певний колаж повідомлень – текстових нашаровувань, що не завжди носить чіткий і ясний характер, але ґрунтується на суворому механізмі породження текстів, прихованому у мові. Власне тому, що саме цей механізм породження текстів цікавить структуралістів у першу чергу, виникає необхідність дослідження еволюції поглядів щодо доцільності та можливостей здійснення лінгвістичного редукціоналізму, тобто зведення всієї культури до системи знаків та її інтерпретації за допомогою лінгвістичних моделей.

Питання, яке порушено, актуалізується також і з тієї причини, що методологічна опозиція «синхронія-діахронія мови», виникнувши в надрах лінгвістики завдяки працям Ф. де Сосюра і Р. Якобсона, раз і назавжди набула практичного застосування у контексті багатьох гуманітарних наук, а власне структурну лінгвістику взагалі піднесли до рангу головної науки, або «науки наук». Визначальний статус цієї опозиції як основоположного методологічного принципу простежується у багатьох наукових дослідженнях, що почали проводитись з другої половини ХХ століття в галузях антропології, етнології і психології (К. Леві-Строс, Ж. Лакан), історії науки (М. Фуко), літературоведення (Р. Барт) тощо.

Безумовно, кожна галузь гуманітарного знання, яку охоплює структуралізм, має певні особливості і невизначеності, а тому вимагає специфічного обґрунтування границь і можливостей реалізації опозиції «синхронія-діахронія» в контексті конкретної науки. Причому обмежуватись лише аналоговими порівняннями зі структурною лінгвістикою у випадку виявлення і подальшого дослідження структурних закономірностей предмету певної науки вряд чи доречно. Тут треба або відшуковувати і узгоджувати особливу методологію дослідження, або визначити підстави, на яких на роль умови, що об’єктивує, і одночасно об’єкту пізнання, що об’єктивує, можна обрати мову. Як відомо, саме пошукам цих підстав були присвячені перші структуралістські роздуми в різних галузевих напрямках науки.

Але чому ж саме мова в усі часи підпадала під пильний погляд фахівців? Відповідь на це питання нескладна: життя кожної людини так чи інакше пов’язане з мовою як одним з необхідних засобів комунікації. Світ, соціум і мова – ось три сфери, у контексті яких розкриваються всі проблеми людської життєдіяльності. Втім, у низці цих глобальних філософських категорій мова неодмінно посідає більш універсальне місце, оскільки саме завдяки неї реалізується людське буття на різноманітних рівнях свого вияву, включаючи мислення, зберігання і трансляцію інформації тощо.

Але відокремлення лінгвістики від інших наук здійснилось лише у ХІХ столітті і було пов’язане з розробкою еволюційного підходу до дослідження мови, що дозволило ідентифікувати безпосередньо предмет лінгвістики – різноманітні мовні системи в їх історичному ракурсі – як самостійну галузь знання, що суттєво відрізнялась від предметів дослідження інших наук. Стало очевидним, що мова реалізується у вигляді системи знаків, а лінгвістика як наука про мовленнєві знаки є лише частиною семіотики, загальної теорії про знаки, талановито передбаченої Д. Локом у праці «Досліди про людський розум». Згодом ця робота знайшла свою подальшу реалізацію у творах представника американського прагматизму Ч.-С. Пірса, який усе своє життя присвятив дослідженню сутності знакових систем і фундаментальних розбіжностей між ними.

Безпосередньо термін «семіологія» (« s й miologie ») для позначення загальної науки про знаки і знакові системи ввів швейцарський лінгвіст Ф. де Соссюр. Саме він і вважається її основоположником, який вперше передбачив існування багаточисленних зв’язків між різноманітними знаковими системами. Саме в цей час, в залежності від широти трактовки мови і контексту її існування, закінчили формування три основні філософські парадигми мовного дослідження, які доречно назвати відповідно семантичною, синтаксичною і, нарешті, прагматичною.

Втім семіологія, з врахуванням того, що концептуальний базис цієї науки у той час остаточно ще не сформувався, зводилась лише до аналізу елементів поверхневих мовних структур (фонем і морфем) та їх класифікації. Л. Блумфільд з цього приводу зазначив, що «лінгвістика дає основний внесок в семіотику», оскільки мова є центральною і найважливішою зі всіх семіотичних систем [1]. Інакше кажучи, мова повинна розглядатися як система відносин і нетотожних одиниць, але у кожній мовній розбіжності завжди можна виділити певну синхронну закономірність, яка дозволяє виробити на ментальному рівні певну систему правил, необхідних для комунікації. Ця установка знайшла свою реалізацію у структуралізмі і засвідчила, що мова і філософія мають щільний зв'язок; без філософської експертизи значень і структури мови ми не можемо об’єктивно з’ясувати істину тверджень, осмислити доцільність і корисність застосування абстрактних понять.

Але тут виникає об’єктивне питання: чи правомірне саме прагнення привести структуру мови у відповідність із структурою світу?

Відповідь на порушене питання знаходимо у «Логіко-філософському трактаті» Л. Вітгенштайна. Він доводить, що людина не може «збоку» подивитися на своє відношення до світу і порівняти структуру власної мови із структурою світу. Поле зору людини не має границь, оскільки в протилежному випадку за допомогою певної метатеорії мови можна було б бачити те, що знаходиться поза цим полем зору. А тому, структура мови і є структура світу, причому «основою» мови не можуть бути індивідні об’єкти. Основою мовлення є речення, що з логічної точки зору висловлюється пропозиційною функцією, або змінною. Частинний випадок цієї функції як раз і є іменем речі. А отже, тепер зрозумілим стає твердження Вітгенштайна про те, що «світ складається не з речей, а з фактів», причому існування речі повинно в цьому контексті тлумачитись як конкретне здійснення факту.

Мова, таким чином, виробляючи первинні засоби комунікації, стає необхідною умовою розумового і духовного життя людини. Всі вторинні типи повідомлень, які штучно виробляються і передаються людиною з метою задоволення потреб життєдіяльності чи вирішення певних наукових завдань, так чи інакше виробляються на підґрунті природної мови. Інакше кажучи, який би рівень комунікації ми не розглядали, він, як і будь-який інший рівень, допускає обмін повідомленнями того або іншого роду і завдяки цьому не може мислитись відірвано від семіотичного рівня, що в свою чергу відводить чільне місце мові. Звідси мова за допомогою різноманітних засобів повідомлення структурує суспільні процеси за своїм образом і подобою. Причому культура певного колективу складається з набору семіотичних систем, а система функцій, що реалізується завдяки розгортанню цих різноманітних типів семіозису, стає підставою для їхнього зіставлення [2].

Відтак, сьогодні, коли ми зіштовхуємось з проблематикою мовної комунікації, мова з’являється перед нами як засіб утворення новітніх наукових понять та категорій. Е. Бенвеніст у своєму дослідженні «Погляд на розвиток лінгвістики» відзначає з цього приводу, що предмет лінгвістики подвійний: це водночас наука про мову і наука про мови. Лінгвіст займається мовами, лінгвістика ж є теорією мов [3]. Саме з цього приводу структуралізм і постструктуралізм суттєво переглядають попередню філософію. Вони вже не висувають онтологічну проблематику дослідження «природи», або «сутності речей», чи «того, що є». Не розглядають вони філософію і як рефлексію над «уявленнями», «поняттями свідомості» чи «розуму», тобто гносеологію. Філософування структуралістів нагадують, скоріше, рефлексію над «значенням» чи «змістом» мовних виразів (аналіз мови).

Так, Р.Якобсон розглядає мову як універсальний інваріант по відношенню до різноманітних локальних його проявів. Саме ця якобсонівська ідея згодом була використана К. Леві-Стросом, який довів, що суспільна комунікація здійснюється на трьох рівнях: обмін повідомленнями, обмін товарами й послугами і обмін шлюбними партнерами (передусім, жінками). Тому, було б доцільним розбудувати єдину науку про комунікацію, яка включає лінгвістику, економіку й соціальну антропологію. Цієї універсальної міждисциплінарної галузі знань він дає назву «структурна антропологія» [4].

Канадський дослідник М. Маклюен, використовуючи якобсонівське визначення коду повідомлення, модифіковане К. Леві-Стросом, взагалі вважає, що будь-яке повідомлення містить у собі особливості культури суспільства, оскільки менталітет народу можна опосередковано оцінити за формою, засобами та шляхами передачі інформації (йдеться про письмову чи усну форму повідомлень, їх шрифти, рукописний чи друкований варіанти здійснення, тощо) [5]. Ця точка зору стала особливо популярною у другій половині ХХ сторіччя – доби дуже широкого використання засобів комунікації. Л. Вітгенштайн, Б. Расел, Р. Карнап, П. Флоренський, О. Лосєв, О. Шпет, М. Бахтін, – ось далеко не повний перелік видатних мислителів цього сторіччя, які геніально передбачили особливий, «методологічний пафос» мови, яка, з одного боку, припускала певну множину інтерпретацій, а з іншого – характеризувалась міцністю своєї структури. Ці дослідники, втілюючи у життя наукові здобутки «піонерів» структурної лінгвістики Ф. де Сосюра і Р.Якобсона зазначили, що треба спочатку дослідити механізм породження текстів і лише потім переходити до інтерпретації явищ культури, як конгломерату текстових повідомлень. Водночас почала простежуватись лінія зведення людського буття до кола мовних встановлень, долаючи тим самим епістемологічне значення людського суб’єкту і онтологічний вимір відношення мови і буття.

Список використаних джерел:

1. Bloomfield L. Linguistics Aspects of Science. Chicago , Illinois , The Un-ty of Chicago Press. 1939. VIII, 59p. – Р.55

2. Якобсон Р. Язык в отношении к другим системам коммуникации : п ер. с англ., нем., франц . / Р. Якобсон. – М. : Прогресс, 1985. – С. 319 – 330.

3. Якобсон Р. Взгляд на развитие семиотики / Р. Якобсон. – М.: Гнозис, 1996. – С. 139 – 161.

4. Леві-Строс К. Структурна антропологія / К. Леві-Строс. – К.: Основи, 1997. – 387 с.

5. Маклюэн М. Понимание Медиа: Внешние расширения человека / М. Маклю эн; пер. с англ. В.Г. Николаева. – М.: Гиперборея, Кучково поле, 2007 . – 464 с.