Ховрак І.В., Литвиненко Я.О.

Кременчуцький національний університет ім. М. Остроградського, Україна

РОЗВИТОК ТРИРІВНЕВОЇ ПЕНСІЙНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ: ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

 

Пенсійне забезпечення в Україні є основною складовою системи соціального захисту населення і охоплює непрацездатних громадян похилого віку, інвалідів, осіб, які втратили годувальника, виплати яким проводяться у формі пенсій, надбавок та підвищень до пенсій, компенсаційних виплат, додаткових пенсій та державної соціальної допомоги особам, які не мають права на пенсію, та інвалідам. Проте, сучасний стан пенсійної системи в Україні є незадовільним, оскільки існує дефіцит бюджету Пенсійного фонду (у 2009 році – 31,1 млрд. грн., у 2010 р. – 34,4 млрд. грн., а на 2011 р. передбачається приблизно 18 млрд. грн.), високі розміри внесків (до Пенсійного фонду – 35%, до всіх фондів соціального страхування – в середньому 41,2%), демографічні проблеми (на кінець 2010 р. було 14,4 млн. платників внесків та 13,7 млн. пенсіонерів), відсутність соціальної справедливості як щодо пенсій чоловіків та жінок (середній розмір пенсії у чоловіків 1327 грн., а у жінок – 872 грн.), так і пенсій, що призначаються за окремими законами [1].

Сьогодні Україна переживає часи реформування. В діапазон проблем, які необхідно вирішувати шляхом реформування, відповідно до Програми економічних реформ в Україні на 2010 – 2014 рр., входить і пенсійна система [2]. Необхідність реформування пенсійного забезпечення викликано низкою об’єктивних факторів: економічних, демографічних, соціально-політичних. Сьогодні ця проблема особливо актуальна в багатьох країнах світу, незалежно від рівня економічного розвитку, що обумовлено старінням населення, зміною його вікової структури, ускладненням економічної ситуації. Але розв’язувати її потрібно ретельно зваживши всі фактори та можливості як держави, та і її громадян. При цьому необхідно враховувати національні традиції та менталітет людей.

З 1 січня 2004 року набрав чинності Закон України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», який передбачає створення в Україні нової пенсійної системи з трьох рівнів, а саме: солідарної системи (першого рівня), обов’язкової накопичувальної системи (другого рівня) та недержавного добровільного пенсійного забезпечення (третього рівня).

Розвиток трирівневої пенсійної системи, особливо її накопичувальної частини, сприятиме вихованню економічної самостійності та відповідальності громадян за стан особистого матеріального добробуту після виходу на пенсію, підвищить зацікавленість у контролі за належною сплатою роботодавцями страхових коштів до Пенсійного фонду. Наразі в Україні прийнято новий податковий кодекс, який передбачає єдиний соціальний внесок, відповідно до якого всі кошти йтимуть до пенсійного фонду, а вже звідти розподіляться в інші фонди. Досвід Російської Федерації [3, с.603] говорить про те, що така реформа також допоможе наповнити дефіцит пенсійного фонду.

Перший рівень – солідарна система пенсійних виплат (рис. 1), внески до якої сплачуються усіма працюючими громадянами країни та їх роботодавцями, є дотаційною з Державного бюджету (обсяг дотацій постійно зростає: із 23,3 % у 2006 р. до 32,8 % у 2009 р. [4]). Зростання дотацій із Державного бюджету свідчить про штучне підвищення розміру пенсії без відповідного економічного підґрунтя (зростання заробітної плати (табл. 1)). Так, за 2006 – 2010 рр. розмір пенсії збільшився в 2,48 рази, а заробітна плата в 2,15 рази, темпи приросту пенсій за окремі роки перевищує темпи зростання заробітної плати.

Необхідно зазначити, що проблеми в розподільчій пенсійній системі залежать не лише від стану економічного розвитку країни, а й істотно від демографічної ситуації. Сьогодні в Україні кількість працюючих складає 20 млн осіб, пенсіонерів – 13,7 млн осіб, що формує співвідношення як 1,4:1. За таких умов розподільча пенсійна система буде весь час відчувати брак коштів. За такої демографічної ситуації в Україні, на нашу думку, єдиним правильним виходом є запровадження накопичувального принципу, що має реалізуватись на другому та третьому рівнях пенсійної системи України.

Рис. 1. Солідарна система пенсійного забезпечення

 

Створення Другого рівня пенсійної системи (рис. 2) означатиме запровадження системи загальнообов’язкового накопичувального пенсійного страхування (частина обов’язкових внесків до пенсійної системи накопичуватиметься у єдиному Накопичувальному фонді, обліковуватиметься на індивідуальних накопичувальних пенсійних рахунках громадян).

 

Таблиця 1. Динаміка змін середньої заробітної плати та середньої пенсії за віком

у 2006–2010 рр. в Україні [5]

 

Рис. 2. Загальнообов'язкова накопичувальна система

 

Другий рівень пенсійної системи в Україні ще не діє, а установами, що здійснюють пенсійне забезпечення за принципом накопичення, виступають недержавні пенсійні фонди, банківські та страхові установи, що здійснюють добровільне пенсійне страхування. За 2006-2010 рр. в їх роботі взяли участь близько 2,5% працюючого населення, при цьому за рахунок роботодавців сплачено 95,7 % всіх внесків, а накопичені активи становили 0,8 % бюджету Пенсійного фонду України. Головними струмуючими факторами розвитку системи недержавного пенсійного забезпечення є такі [6]: недовіра населення до недержаних фінансових інститутів; низький рівень доходів більшої частини населення; добровільність участі; необізнаність про можливості та переваги взяття участі у системі; фінансово-економічна криза 2008-2009 рр.; низький рівень розвитку фінансового ринку країни.

Отже, третій рівень пенсійного забезпечення (рис. 3) передбачено створювати у вигляді системи добровільного недержавного пенсійного забезпечення за пенсійними схемами з визначеними внесками. Основу такої системи будуть становити недержавні пенсійні фонди, які за типами поділятимуться на відкриті, корпоративні та професійні.

 

Рис. 3. Добровільна недержавна система пенсійних заощаджень

 

Пенсійна система України, головним елементом і основним джерелом грошових доходів пенсіонерів в якій є солідарна система, має ряд проблем, а саме: значне навантаження на працюючу частину населення і на бюджет країни; недостатні обсяги страхових внесків для пенсійного забезпечення; низький рівень пенсії; невідповідність розміру пенсії трудовому внеску протягом працездатного періоду, при однаковому рівні відрахувань на пенсійне забезпечення; окремі категорії працівників мають значні переваги та пільги в пенсійному забезпеченні тощо [7, с.167]. В даному випадку необхідно розуміти, що пріоритетними завданнями подальшого реформування пенсійної системи є: забезпечення раціонального використання коштів Пенсійного фонду України завдяки удосконаленню системи адміністративного управління ними; удосконалення трудового законодавства; запровадження другого рівня пенсійної системи, що зацікавить працівників перевіряти власні рахунки і розраховувати, яку він отримає пенсію; погашення заборгованості із заробітної плати; збільшення чисельності платників внесків шляхом легалізації заробітної плати і легалізації робочого місця; поширення соціальної реклами; активніше залучення до сплати пенсійних внесків трудових мігрантів і підприємців тощо.

 

Список використаних джерел:

1. Парламентські слухання з пенсійної реформи [ Електронний ресурс] // Пенсійна реформа в Україні . – Режим доступу: http://pension.kiev.ua

2. Програма економічних реформ України на 2010–2014 рр . [ Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pension.kiev.ua/doc/Programa_reform_FINAL_1.pdf

3. Люблін В.Д. Правові аспекти реформування пенсійної системи України в сучасних умовах / В.Д. Люблін , І. Б. Тацишин // Форум права. – 2010. – № 4. – С. 600–604.

4. П ідсумки роботи Пенсійного фонду України. – Режим доступу: http://www.pfu.gov.ua/pfu/control/uk/ publish/category?cat_id=94750&page=0

5. Матеріали Державного комітету статистики [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua/

6. Пенсійна реформа в Україні: дослідження суспільної думки 2010 [ Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pension.kiev.ua/files/pension_survey_22jul2010 _ ua.pdf

7. Тополенко Н.М. Проблеми пенсійної системи та шляхи подальшого її розвитку / Н.М. Тополенко // Держава та регіони. Серія: Державне управління. – 2006. – № 4. – С. 166–170.