Каморникова Ю.В.

Слов’янський державний педагогічний університет, Україна

ПРОБЛЕМА ЧЛЕНІВ РЕЧЕННЯ В СУЧАСНІЙ ЛІНГВІСТИЦІ

 

Для синтаксису сучасної лінгвістики характерний семантичний підхід до вивчення синтаксичних одиниць. Поглиблений інтерес до смислової сфери мови визначається насамперед прагненням поглибити уявлення про закономірності її організації, специфічні властивості, що дозволяють їй бути знаряддям пізнання і комунікації.

Питання про члени речення є, як відомо, одним із актуальних і в той же час складних питань синтаксичної теорії. Дотепер зберігається (особливо у вузівській і шкільній практиці) традиційний поділ членів речення на п’ять класів: підмет, присудок, додаток, обставина, означення.

Традиційні визначення членів речення грунтуються на одночасному врахуванні їх формально-синтаксичних і семантико-синтаксичних ознак, що нерідко руйнує єдині виміри класифікації і веде до об’єднання в одному ряду неоднопорядкових величин. Тому опрацювання критеріїв розмежування членів речення стало актуальним завданням сучасного мовознавства. Розв’язанню цієї проблеми сприяв передусім розгляд речення як багатоаспектної синтаксичної одиниці.

Деякі лінгвісти негативно ставляться до традиційної теорії членів речення. Це викликано насамперед тим, що все живе розмаїття мовлення не вкладається у рамки цієї класифікації. Традиційні п’ять членів речення, хоча і є найбільш типовими і властиві багатьом мовам світу, не охоплюють, однак, усієї різноманітності синтаксичних категорій. Іншою причиною є випадки невідповідності форми і змісту, відсутність чітко закріплених за членами речення способів вираження. Звідси – критичний перегляд багатьох положень теорії членів речення, нерідко істотні зміни в понятійно-термінологічній системі, а в деяких випадках і заміна традиційних назв структурно-семантичних компонентів речення новими.

В.А. Бєлошапкова вважає, що традиційне вчення про члени речення при всіх своїх недоліках несе такий сеспект інформації про компоненти речення, який у сучасних синтаксичних описах відсутній. Завдання синтаксису, на думку вченої, полягає у тому, щоб на основі традиційної ідеї створювати вчення про члени речення, що відтворюють сучасний рівень знань про склад речення. В.А. Бєлошапкова ж поділяє всі члени речення на головні, що входять в предикативну основу, і неголовні члени речення, що не входять в предикативну основу.

Т.П. Ломтєв поняття про члени речення замінює поняттям позицій.

О.М. Мухін, Г.О. Золотова вводять поняття синтаксеми, цим самим замінюючи традиційний аналіз членів речення синтаксичним аналізом.

Н.Л. Іваницька звертається до більш широкого і менш конкретного поняття «компонент», вважаючи термін член речення недосконалим у першу чергу стосовно критеріїв виділення членів речення.

У багатьох роботах із синтаксису дослідники, звертаючи увагу на вивчення специфіки організуючої ланки речення – його граматичного центру, – взагалі не торкаються теорії, що стосується другорядних членів речення. Деякі лінгвісти кваліфікують другорядні члени речення як елементи, що реалізують валентні властивості одномісних і багатомісних предикатів, як реалізації структурних схем «поширювачі» та «детермінанти» чи компоненти своєрідних «юнкційних моделей речення».

Чимало мовознавців (О.М. Пєшковський, А.А. Булаховський, В.В. Виноградов, Н.Ю. Шведова, І.І. Слинько та інші) виступали проти традиційного вчення про другорядні члени речення, вказуючи на його недоліки. Визначення другорядних членів речення за типами зв’язку викликало заперечення термінів означення, додаток, обставина з боку О.М. Пєшковського, оскільки, «не будучи нічим іншим, як скороченими позначеннями встановлених вище понять, вони викликають у читача думку, що виражають якийсь інший бік справи, крім понять другорядного предмета, другорядної ознаки і дії, абстрагованої від діяча. Між тим ніякого іншого боку тут нема» [цит. по: 1, с. 8]. Замість цих термінів учений встановлює поняття про керовані, узгоджені і прилягаючі другорядні члени речення.

В.В. Виноградов зазначав, що, виділяючи тільки три другорядні члени речення, ми не враховуємо «…всієї різноманітності живих синтаксичних зв’язків слів у складі речення» [цит. по: 1, с. 7].

Н.Ю. Шведова дійшла до думки, що поняття другорядні члени речення треба замінити іншим, враховуючи їх роль у побудові речення. Якщо граматичне значення речення – предикативність – може приховуватись у його мінімальній частині – сполученні підмета з присудком, значить, тільки ці його компоненти істотні, є справжніми його членами. Усі інші слова в реченні лише поширюють у різний спосіб ядро речення і тому не протиставляються головним членам як другорядні.

І.Р. Вихованець, К.Г. Городенська, В.М. Русанівський, розрізнюючи поверхневу і глибинну структуру речення, виділяють другорядні члени речення – елементи поверхневої структури (синтаксеми) і семантеми – елементи глибинної структури (на власне семантичному рівні). Серед другорядних членів речення розглядаються прислівні другорядні члени (компоненти словосполучення) і детермінанти.

Г.С. Кірілова користується терміном «семантичні поширювачі» замість другорядні члени, виділяючи семантичний об’єкт, семантичний атрибут, семантичний адресат, обставинні, детермінуючі поширювачі.

Відсутність однозначних критеріїв розмежування членів речення веде до непослідовного використання їх формальних і семантичних ознак, сприяє появі різноманітних класифікацій другорядних членів речення. Так, залежно від морфологічних форм вираження члени речення поділяються на морфологізовані (виражені словами тих частин мови, для яких дана синтаксична функція є первинною, основною) і неморфологізовані (виражені словами тих частин мови, для яких дана синтаксична функція є вторинною).

У роботах більшості учених однією з головних є проблема ярусного розмежування членів речення з урахуванням їх відмінностей в утворенні синтаксичної структури речення.

Дехто з лінгвістів виходить із поняття «структурної повноти», або обов’язкового мінімуму речення, який, залежно від валентності дієслова, може бути двокомпонентним і трикомпонентним. Увага до такої ознаки, як обов’язковість / необов’язковість того чи іншого члена речення в завершеності конструкції забезпечила віднесення до основи речення, крім головних членів (двокомпонентного мінімуму), також і деяких другорядних, зокрема додатків, а при неперехідних дієсловах – обставин.

Н.Л. Іваницька, виходячи з того, що члени речення поділяються за ознакою обов’язковості / необов’язковості, говорить у своєму дослідженні [2], що можуть бути такі члени речення: підмет; присудок; обов’язковий другорядний член первинної залежності; обов’язкові другорядні члени, які поширюють члени первинної залежності; обов’язкові другорядні члени, залежні від інших другорядних членів речення; необов’язкові (факультативні) другорядні члени речення.

В.В. Бабайцева послідовно проводить ідею багатоаспектності членів речення, що передбачає «поєднання всіх аспектів членування речення, в тому числі логічного, структурного і комунікативного» [1, с. 82]. Член речення розглядається автором як своєрідний конденсатор, який дозволяє доповнити раніше відкриті ознаки елементів, що складають речення, новими властивостями, побаченими й описаними з погляду нових позицій, нових синтаксичних напрямів. Таким чином, вчення про члени речення останнім часом зазнало певних змін. З погляду сьогодення традиційне вчення має здобутки та суперечності. До основних здобутків відносимо обгрунтування поділу членів речення на головні і другорядні (особливо детальний опис головних), високий ступінь граматичної абстракції членів речення (формальний поділ членів речення на другорядні і головні спрямований не на речення як мовленнєву одиницю з конкретним лексичним наповненням, а на речення як абстрактну конструкцію).

У зв’язку з цим у сучасному мовознавстві склалося різне ставлення до традиційної моделі членів речення: одні вченні відстоюють систему членів речення у тому вигляді, як вона склалася в традиційному синтаксисі; інші мовознавці роблять спроби підійти до цієї проблеми з урахуванням багатоаспектності речення, деякі вчені відмовились від самого терміна другорядні члени речення, замінюючи його іншим поняттям; ще інші науковці, враховуючи багатий досвід вивчення різних сторін цієї моделі, використовують її як інструмент для дослідження синтаксичної структури речення, доповнюють і уточнюють окремі поняття, конкретизують їх, тим самим до деякої міри згладжуючи вразливі місця цієї моделі речення, і виділяють проміжні групи членів речення, а саме – синкретичні члени речення.

Для розвитку сучасної лінгвістики характерним є підвищений інтерес мовознавців до проблем синкретизму в системі членів речення, що визначається як синтез в одному членові речення диференційних ознак різних членів речення, різних їх функцій. Як бачимо, проблема виділення членів речення залишається однією із суперечливих і неоднозначних у мовознавстві. Саме тому, дослідження питання членів речення – актуальне завдання сучасних дослідників.

 

Список використаних джерел:

1.       Бабайцева В.В. Система членов предложения в современном русском языке / В.В. Бабайцева. – М.: Просвещение, 1989. – 159 с.

2.       Іваницька Н.Л. Двоскладне речення в українській мові / Н.Л. Іваницька. – К.: Вища школа, 1986. – 168 с.

3.       Золотова Г.А. Очерк функционального синтаксиса русского языка / Г.А. Золотова. – М.: Наука, 1973. – 352 с.

4.       Ломтев Т.П. Общее и русское языкознание / Т.П. Ломтев. – М.: Наука, 1976. – 380 с.