Пасічник С.М.
Львівської академії сухопутних військ імені П. Сагайдачного, Україна
УКРАЇНСЬКА КОЗАЦЬКА ДЕРЖАВА
В НАУКОВОМУ ДОРОБКУ О.П. ОГЛОБЛІНА
Становлення Української козацької держави (в основних рисах) відбувалося протягом 1648–1650 рр. Зрозуміло, що політичні інституції держави переживали складний процес свого формування і були далекі від завершення. Багато в чому вона відрізнялася від тогочасних європейських держав, але немає найменших підстав сумніватися ні в її існуванні, ні в тому, що вона виконувала (інше питання, наскільки дієво) всі функції, властиві цьому суспільному інституту.
В історіографії існують різні погляди на становлення та існування Української козацької держави. Одні з дослідників, для прикладу, взагалі заперечували (і роблять це й нині) наявність державності в українців протягом другої половини XVII-XVIII ст. інші вважають, що вона, тобто державність, фактично існувала тільки з 1648 по 1654 p. (до об'єднання з Росією в одному утворенні). Треті пишуть лише про "зародки" Української держави в перебігу Національно-визвольної війни під керівництвом гетьмана Богдана Хмельницького. А деякі твердять про власне державну територію країни, починаючи від Березневих статей 1654 р. При цьому дефініції "держава" і "державність" то ототожнюються, то категорично розмежовуються (скажімо, тоді, коли йдеться про незавершеність державотворчого процесу). А тим часом такі дослідники, як Михайло Грушевський, Іван Крип'якевич, Вячеслав Липинський , Олександр Терлецький, Дмитро Дорошенко, Андрій Яковлів , Михайло Слабченко , Олександра Єфименко, Наталія Полонська-Василенко , Олександр Оглоблін та їхні послідовники, вважали факт її існування незаперечним.
Олександр Петрович Оглоблін став одною з найпомітніших постатей у зарубіжній українській історіографії 2-ої пол. ХХ ст., у березні 1944 він емігрував до Праги, де вів викладацьку роботу в Українському вільному університеті, читав курси з історії України ХVІІ-ХVІІІ ст., історіографії, джерелознавства. В 1946 р. став директором НДІ української мартирології , створеного Лігою українських політичних в’язнів. Учений опрацював програму досліджень Інституту, що мав збирати і досліджувати матеріали національно-визвольної боротьби та мартирологів українського народу від найдавніших часів. Ця програма була викладена в брошурі О. Оглобліна “Завдання української мартирології ” (1947). В 1947 р. історик очолив Історично-археографічний інститут УВАН, а також відділ генеалогії УНДІ родознавства . Серед його доробку в повоєнні роки великий інтерес становлять його історіографічні праці: “Як большевики руйнували українську науку” (Прага, 1945), “Українська історична наука в 1920 рр.” (1948), “Олександр Лазаревський (1834-1902) і українське родознавство ” (1947), “Нарбут –– мазепинець. Нові матеріали до біографії Юрія Нарбута” (1948), “Ханенки” (1949) та ін. У 1951 році О. Оглоблін переїхав до США й відразу включився в українське науково-академічне життя, ставши головою історичної секції УВАН у США і продовжуючи працювати на ниві української національної історіографії, а з 1970 О. Оглоблін став Президентом УВАН. У 1950–1960 рр. він публікує низку важливих праць, присвячених ідеї національно-державної самостійності України в її історичному розвитку. Найголовнішими з них є такі монографії: “Українсько-московська угода 1654 р.”, “Думки про Хмельниччину”, “Гетьман І.Мазепа та його доба” (1960), яка побудована на архівному матеріалі із архівів та бібліотек західних країн. Це був виклик радянській історіографії, яка або негативно оцінювала діяльність гетьмана, або взагалі замовчувала ім’я гетьмана. Важливою ділянкою наукової праці Олександра Петровича була історія української національно-державницької думки й руху ІІ пол. ХVІІІ ст. Починаючи з 1940-х років з’являються його документальні нариси про діячів України ХVІІІ-ХІХ ст., що згодом видані у збірці “Люди Старої України” (1959). До цього ж циклу належить монографія “Опанас Любисевич (1732-1805)” (1966). Автор на основі джерел і літератури висуває нові гіпотези, дає нову інтерпретацію тодішньої державно-політичної думки українських керівних кіл і діячів. Крім того, проф. О. Оглоблін опублікував низку студій про “Історію русів ”, зокрема, про історію цього твору та його автора.
Історичні праці О. Оглобліна , присвячені політичній історії, можемо поділити на дві головні груп: дослідження Козацько-Гетьманської держави ХVІІ-ХУІІІ ст. та українського національного відродження в кінці ХVІІІ і в ХІХ ст. У дослідженні Козацької держави він присвятив свою увагу, зокрема, добі Б. Хмельницького, періодові т.зв. Руїни і добі Мазепи. Автор вказує на нерозривність українського історичного процесу від Середньовіччя до Нової козацької доби. Досліджуючи українську національну ідеологію в першій пол. ХVІІ ст., О. Оглоблін вказує на три головні центри, у яких формувалася різна ідеологія української державності: Києво-Могилянський гурток, Волинський гурток протестантської шляхти і найбільш динамічна сила –– українська козаччина. Виняткове значення мають його історіографічні дослідження. Він вважає історіографію процесом розвитку української національно-історичної думки, втіленої в історичній науці. Основну ідею українознавчих досліджень проф. О. Оглобліна можна визначити за допомогою багатовимірної формули: земля-рід-держава-нація-людина.
З синтетичних праць згадаємо в першу чергу англомовну працю “Українська історіографія – 1917- 1956” , що була надрукована в Аналах УВАН, т. V-VІ, 1957 рік. Вчений у хронологічному порядку розглядає творчість українських істориків на Придніпрянщині , в Галичині, Карпатській Україні й окремий розділ присвячує українській історіографії до 1956 року включно. В цій праці подано не лише характеристику історіографічних шкіл і окремих істориків та їхніх праць, але також проаналізовано обставини, за яких проходив розвиток новітньої української історіографії.
Окрему увагу заслуговують історіографічні праці проф. О. Оглобліна , присвячені українській радянській історіографії. З них виділимо такі: “Як большевики руйнували історичну науку” (Прага, 1945. 53 с.), “Українська історична наука в 1920 рр.” (Сучасник, 1948) і “Думки про сучасну українську совєтську історіографію” (Нью-Йорк, 1963. 87 с.), в останній з яких автор докладно аналізує окремі етапи розвитку української історіографії в радянський період [5–6]. Праці проф. Оглобліна про українську історіографію в УРСР мають велику цінність і тому, що вони написані з досконалим знанням обставин, в яких перебувала українська історична наука на рідних землях. Історик на основі документів і історичних матеріалів описує причини розгрому української історіографії в 1930-х роках. Багато історіографічних праць Олександр Петрович присвятив видатним історикам: М. Грушевському, О. Лазаревському, Д. Дорошенку, В. Модзалевському , М. Василенку, Б. Крупницькому , Н. Полонській-Василенко та ін. Як відповідальний редактор історичної частини Енциклопедії Українознавства, О. Оглоблін написав до неї майже всі історіографічні статті [1].
На повоєнних теренах української еміграційної історіографії О. Оглоблін з’явився як представник старої наддніпрянської академічної й культурної традиції, збагаченої, однак, повсякденними соціальними і науковими практиками буття за досить екстремальних передумов радянського режиму. О. Оглоблін свідчить про існування старої державницької традиції в українському суспільстві. «Логічним і психологічним наслідком цього булла думка про Україну не тільки як про осібне державне тіло, але й як про спадкоємця старої Київської імперії, що мусить колись перейняти на себе тую спадщину» [3]. В іншій праці автор відзначає, що ця ідея яскраво простежується в білоруській політиці Б. Хмельницького. Відтак О. Оглоблін практично обстоює відому тезу В. Липинського про боротьбу «двох Русей за Русь третю» [2]. «Вважаючи створену ним козацьку державу за природного спадкоємця старої Київської, Б.Хмельницький прагнув об’єднати під владою Гетьмана Війська Запорозького бодай ту частину старої Руської держави, що перебувала під польсько-литовським пануванням», – підкреслює історик [4].
О. Оглоблін і прагне осягнути конструкцію держави, що постала на теренах Хмельниччини. «Для Великого Будівничого Нової Української Держави –Гетьмана Богдана Хмельницького було, будь-що-будь, ясно, що він став «самодержцем руським». Надмірна повнота влади, нічим необмеженої в умовах тривалої й важкої війни проти Польщі, аж ніяк не вкладалася у звичні рямці ні козацької військово-політичної організації, ні тим паче, польської державно-політичної системи. Отож треба було шукати нових формул і старих традицій», – відзначає історик [5].
Отже, в нашому досліджені, на прикладі розгляду української козацької держави тематики в науковому доробку О. Оглобліна показано, що певні тематичні пласти чи, навіть окремі праці, доцільно вивчати не відірвано – самі по собі, а в контексті ширших пластів відповідної творчості історика, в контексті інтелектуальної біографії вченого, в контексті сформованих наукових пріоритетів. В такому разі наукова значущість певного тематичного пласта чи окремої праці виступає в більш виразному кристалізованому вигляді, котрий краще усвідомлюється й актуалізується. Також зазначений підхід допомагає зрозуміти місце певного доробку історика у вітчизняній історіографії.
Список використаних джерел:
1. Винар Л. Наукова творчість Олександра Петровича Оглобліна / Л. Винар // Український історик. – Мюнхен–Нью-Йорк, 1970. – № 1–3. – С. 5–33.
2. Липинський В. Твори. Архів. Студії / В. Липинський ; ред. Л. Білас , Я. Пеленський . – Філадельфія, 1991. – Т.3: Україна на переломі 1657–1659: Замітки до історії українського державного будівництва в XVII- ім столітті. – С. 31.
3. Оглоблін О. Золотий спокій / О. Оглоблін // Арка (Мюнхен). – 1948. – № 3/4. – C. 4.
4. Оглоблин О. Думки про Хмельниччину / О. Оглоблін . – Нью-Йорк, 1957. – С. 83–84.
5. Оглоблін О. Династична ідея в державно–політичній думці України-Гетьманщини XVII–XVIII ст. / О. Оглоблін // Український літопис ( Авґсбург ). – 1947. – № 5/6. – С. 11.
6. Оглоблін О. Проблема державної влади на Україні за Хмельниччини й Переяславська угода 1654 року / О. Оглоблін // Студії з історії України. – С. 121.
7. Електронний ресурс. – Режим доступу: http://www.ualogos.kiev.ua/toprint.html?id=1913