К.п ед .н. Ткачов С.І.

Національний фармацевтичний університет , м. Харків , Україна

ЕТАПИ ВІТЧИЗНЯНОГО ГРОМАДСЬКО-ПЕДАГОГІЧНОГО РУХУ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX – ПОЧАТКУ XX ст. В КОНТЕКСТІ

РОЗВИТКУ ІДЕЙ ГРОМАДЯНСЬКОГО ВИХОВАННЯ

ДІТЕЙ І МОЛОДІ

 

На основі вивчення історико-педагогічних досліджень, історіографічних досліджень, монографій, дисертацій, що присвячені розвитку вітчизняної педагогічної думки та освіти в період XIX – початку XX ст. в контексті розвитку ідей громадянського виховання дітей і молоді доцільно виділити такі етапи вітчизняного громадсько-педагогічного руху:

·                           виникнення й поширення громадсько-педагогічного руху, диференціація його течій – буржуазно-демократичної, ліберально-буржуазної, революційно-демократичної, національної (1860–1881 рр.);

·                           призупинення громадсько-педагогічного руху, перехід на нелегальні й напівлегальні форми просвітницької й видавничої діяльності, в тому числі часткове її перенесення на західноукраїнські землі та за кордон (1881–
1893 рр.);

·                           відродження громадсько-педагогічного руху, його політизація, поширення і поглиблення форм просвітницької діяльності(1893–1910 рр.).

На кожному з цих окреслених етапів ідеї громадянського виховання дітей і молоді мали свою певну характерність й спрямованість.

Розглядаючи перший етап громадсько-педагогічного руху, слід відзначити, що в тогочасному освітньо-виховному просторі Російської імперії панувала триєдина ідеологема (самодержавіє, народність, православ’я) й внаслідок цього освіта була спрямована на ствердження абсолютизму й необхідності підкорення імперському державному устрою. При цьому ідеали православ’я відігравали роль моральних регуляторів поведінки, а народність відображала й закріплювала патріархальний уклад тогочасного життя [3].

В контексті ідей громадянського виховання дітей і молоді у вітчизняному громадсько-педагогічному русі слід відзначити, що на першому його етапі відбулося оформлення певного ідеалу громадянськості особистості, в якому відобразилася «дуальність» підходів у його досягненні, а саме: прийняття ідеї «російського патріотизму» в межах ліберально-буржуазного напряму   (М.О. Корф, М.І. Пирогов, В.Я. Стоюнін та інші), спроба до відстоювання національного образу громадянина шляхом поєднання ідей «російського патріотизму» й «малоросійського патріотизму» представниками буржуазно-демократичної течії (К.Д. Ушинський, О.В. Духнович, Б. Грінченко та інші) та прагнення до ствердження ідеалу громадянина-борця як виявлення опозиційних настроїв й радикальних шляхів перетворення існуючого тогочасного імперського устрою життя на українських землях в межах революційно-демократичного напряму М. Костомаров, Т. Шевченко, І. Франко та інші).

Внаслідок активного контрнаступу уряду на культурно-освітню сферу суспільства вітчизняний громадсько-педагогічний рух призупинився, чим й зумовлена особливість його другого етапу (1881–1893). Започатковані ідеали громадянськості особистості в цей період не отримали свого подальшого розвитку внаслідок створених урядом несприятливих культурно-освітніх умов життя ідеї національного патріотизму і свідомості поки що відступили на інший план, а в межах вітчизняної педагогічної і літературної діяльності передусім постало питання про необхідність піднесення ідеї національної самосвідомості та єдності всіх українських земель (І. Білик, М. Драгоманов,   І. Нечуй-Левицький, О. Огновський, І. Франко та інші) [1, с. 181–182].

На другому етапі позиції радикально налаштовано інтелігенції дещо вщухли й поступилися місцем більш поміркованим й врівноваженим поглядам щодо розвитку української державності через просвітництво (видання публіцистичних, наукових і літературних творів, створення недільних шкіл, видання навчальних посібників і періодичних видань, участь у громадських дискусіях через пресу (газети та журнали) тощо). У контексті зазначеного основою формування особистості громадянина виступила ідея соціальної користі освіти, внаслідок реалізації якій на практиці в житті людини створюється можливість до самозахисту і відстоювання своїх соціальних прав (М.О. Корф, Х.Д. Алчевська, С.І. Миропольський та інші).

Проте слід відзначити, що саме на другому етапі вітчизняного громадсько-педагогічного руху педагогічна і філософська думка здійснила послідовний рух до оформлення української національної ідеї як джерела поступу етносу і його державотворчої спрямованості й енергії, що являє собою соціально-психологічний механізм інтеграції верств і груп суспільства на певній окресленій географічній території і мають єдину історико-політичну долю й орієнтацію на майбутнє [4].

На третьому етапі подальший розвиток ідей громадянського виховання дітей і молоді відбувався вже в межах оформленні національно-демократичної парадигми й остаточного ствердження національного компоненту в структурі вітчизняного педагогічного знання (С. Русова, Т. Лубенець, Л. Українка,   М. Грушевський та інші).

Формальною історичною «крапкою» у вітчизняному громадсько-педагогічному русі другої половини XIX – початку XX ст. стало зроблене у 1910 році розпорядження П. Столипіна (1862–1911), згідно з яким було заборонено всілякі культурно-просвітницькі організації, тому що «утворення товариств … на ґрунті … національних інтересів веде до поглиблення основ національної відокремленості» [2].

 

Список використаних джерел:

1.       Історія української та зарубіжної культури / Б.І. Білик,   Ю.А. Горбань, Я.С. Калакура та ін.; за ред. С.М. Клапчука,   В.Ф. Остафійчука. – К.: Вища шк.: Знання, КОО, 2000. – 326 с.

2.       Голубенко П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин /   П. Голубенко. – Нью-Йорк, Париж, Торонто, 1987. – С. 421.

3.       Глухов А.Г. Накануне великих реформ (1850–1860) / А.Г. Глухов // Высшее образование сегодня. – 2003. – № 5. – С. 70–75.

4.       Карпенчук І. Володіти розумом, почуттями і волею / І. Карпенчук // Рідна школа. – 1997. – №5. – С. 23.