Гольцман К.О.

Донецький національний університет , Україна

  «ПРОСУВАННЯ ДЕМОКРАТІЇ» ЯК ПОЛІТИЧНИЙ ВИМІР ГЕГЕМОНІАЛЬНОГО СВІТОВОГО ЛАДУ

 

Розпад західної колоніальної системи в середині 60-х. рр. ХХ століття, на жаль, не призвів до встановлення рівноправних відносин між націями як цього бажали демократичні кола Першого та Третього Світу. Застосовування силової політики західними державами, передовсім США, залишилося важливим інструментом досягнення економічних, стратегічних та політичних інтересів західних еліт в Третьому Світі. Військові інтервенції задля усунення нелояльних режимів, політики економічних санкцій, дипломатичного тиску та ізоляції, роздмухування громадської ворожнечі всередині суспільств «Третього світу» відіграють не меншу роль в постколоніальних міжнародних відносин, чим в умовах класичного колоніалізму. Тим не менш, в 70-х. рр. ХХ століття в США зростання громадського протесту проти неоколоніальної політики наддержави, розвиток правозахисного громадянського суспільства змусив американські політичні еліти шукати шляхи диференціації та трансформації форм втручання в країнах Третього світу.

В 1983 р. за згодою Демократичної та Республіканської Партії США був створений Національний Фонд Демократії та тим самими закладений фундамент нової політики «просування демократії» (Далі – ППД) [1, c . 134] . «Просування демократії» в стратегічних розрахунках неоконсервативних кіл в рамках Адміністрації Р. Рейгана розглядалося як перспективний інструмент «м’якого» втручання в Третьому світі шляхом експорту демократичних інститутів, процедур, ідеології та створення соціальної бази підтримки політики західних держав [3, c . 23]. На відміну від практик силового втручання ППД мало ґрунтуватися на використанні гегемоніальних/несилових та ідеологічних механізмів. Підрив нелояльного режиму мали забезпечити не «багнети» західних армій, а саме громадянське суспільство країн Третього Світу за підтримки західних агенцій «просування демократії».

На думку В. Робінзона, інституціоналізація такого бачення в новостворених інститутах «просування демократії» означала якісний зсув у відносинах між Першим та Третім Світом [3, c . 46] . Шляхом завантаження ідеологічних та гегемоніальних механізмів в інтервенційну політику західні еліти суттєво розширили інструментарій впливу на політичні процеси в Третьому Світі. Вкрай ефективним також виявився синтез політичних практик та демократичного дискурсу в політиці «просування демократії». Якщо раніше культивація західних цінностей демократії та свободи визначалося як поступовий процес еволюції незахідних суспільств, із встановленням гегемоніального світового ладу та появою ППД демократія стала визначатися як система практик та норм, які закладені в функціонування інститутів, що експортуються в суспільства Третього світу [1, c . 57] . Такий синтез зробив зовнішню політику західних країн в Третьому світі значно ефективніше. Разом з цим, як зауважує Н. Гійо, поєднання політичних практик із демократичним дискурсом дозволило презентувати нові форми інтервенції всередині західних суспільств як легітимні засоби зовнішньої політики [1, c . 91]. Більш того, західні політичні еліти зуміли запевнити громадянське суспільство в тому, що «просування демократії» переслідує не кон’юнктурні цілі, а універсальні принципи. У свою чергу це дозволило активно залучити правозахисників та неурядові організації в систему «просування демократії». Аутсорсінг зовнішньополітичних функцій західних держав в громадянське суспільство дозволив їм діверсифікувати ризики, пов’язані із питаннями легітимності зовнішнього втручання. Така рокіровка, одначе, суттєво знизила автономність громадянського суспільства, яке мало діяти з середини державного поля для того, щоб отримати доступ до необхідних фінансових та інституціональних ресурсів.

Новий формат гегемоніального втручання в рамках ППД був ефективно опрацьований ще в кінці 80-х. та на початку 90-х. рр. ХХ століття. Так, в 1989 р. завдяки використанню практик «просування демократії» від влади був усунений Сандіністський Фронт Національного Визволення Нікарагуа. Американські інститути «просування демократії» та державний апарат активно використовували інструменти кооптації нікарагуанського громадянського суспільства шляхом створення лояльних до США громадських осередків, бізнес-асоціацій, партій, рухів меншин та жінок. Спільнота «просування демократії» активно сприяла об’єднанню нікарагуанської опозиції та нейтралізації впливу про-сандіністських сил. Інститути «просування демократії» через механізми моніторингу виборів та фінансування місцевих анти-сандіністських спостерігачів створили умови для де-легітимації електорального вибору нікарагуанських громадян. Зазначені вище практики розвивалися як стандартний інструментарій політики «просування демократії» та були задіяні в «кольорових революціях» на постсоціалістичному просторі та Латинській Америці.

Зростаюча роль ППД у відтворені сучасного гегемоніального світового ладу віддзеркалюється в потужних фінансових ресурсах доступних спільноті «просування демократії». Так, як вказує Т.О. Меліа, суттєве збільшення фінансування ППД відбулося після 2000 р., коли загальні витрати американського уряду на «просування демократії» були не більшими ніж 500 млн. $ на рік. Вже у 2004 р. вони збільшилися до 1 млрд. $ без врахування ф інансування «демократичних транзитів» в Афганістані та Іраку. В 2005 р. бюджет «просування демократії» збільшився ще на 1 млрд. $ [ 2 , с. 13-14] . На протязі останніх п’яти років показник 2 млрд. $ залишається стабільним. Фінансовий внесок європейських інститутів «просування демократії», таких як Фонд К. Аденауера, Фонд Ф. Еберта, Вестмінстерський Фонд Демократії також є відчутним. Як вказує Дж. В. Верш та Дж. Д. Зеєв в 2006 р. країни ЄС навіть обігнали США, передбачивши 3.5 млрд. $, в той час як США лише 2 млрд. $ [4].

Підсумовуючи, за останні три десятиліття політика «просування демократії» перетворилася на потужну політичну зброю західних держав в їх відносинах із країнами Третього світу. ППД на відміну від класичних колоніальних підходів вдало поєднує політичні, ідеологічні та суспільні механізми інтервенції та націлена на комплексну трансформацію суспільств Третього світу в бік підтримки західної політики. Разом з цим політика «просування демократії» забезпечує легітимацію втручання завдяки експлуатації універсальних цінностей демократії, залученню активістів громадянського суспільства та перенесенню відповідальності за події на лояльні сили в країнах Третього світу.

 

Список використаних джерел:

1.       Guilhot N. Democracy Makers: Human rights and the politics of global order / N. Guilhot . – New York : Columbia University Press. – 273 p .

2.       Melia T . O . The democracy bureaucracy : the infrastructure of American democracy promotion [Electronic resource] / T.O. Melia . – 2005. – Access mode: http://www.wws.princeton.edu/ppns/papers/democracy_bureaucracy.pdf

3.       Robinson W. Promoting polyarchy: globalization, US intervention, and hegemony / W. Robinson. – Cambridge : Cambridge University Press, 1996. – 488 p.

4.       Wersch J.V. Mapping European democracy assistance, tracing the activities and financial flows of political foundations / J.V. Wersch , J.D. Zeeuw . – Clingendael , The Netherlands Institute of International Relations , 2005. – 61 p.