ДЕЯКІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ПОСТМЕТАФІЗИЧНОГО МИСТЕЦТВА

К. філол. н. Кропивко І. В.

Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара, Україна

Осмислення сутності сучасного мистецтва – традиційно актуальне питання для будь-якого періоду розвитку критичної й теоретичної думки. Активні наукові дискусії про зміст, специфіку та трансформації українського постмодернізму є невід’ємною складовою перебігу подій у сфері сучасного мистецтва. До кола найважливіших мистецтвознавчих проблем сьогодення належать питання і про оновлення класифікації всередині усталеної системи жанрів, і про взаємозв’язок між певною глядацькою аудиторією та формуванням художньої цінності творів тощо. Спробуємо окреслити деякі моменти.

Домінування постмодерністської традиції в українському мистецтві кінця ХХ – початку ХХІ століть – явище беззаперечне. В його основі лежить розуміння постметафізичної специфіки свідомості сучасної людини у поєднанні з антиестетичними чинниками художнього процесу.

Відображення фрагментарності буття, що втратило будь-який сенс, неможливості осягнення об’єктивної істини та самодостатнього героя, у якого відсутні онтологічні й аксіологічні орієнтири, стали тим стрижнем, навколо якого формується позиція сучасного етапу після-постмодерністичної свідомості. Відповідно і художники, що сповідують постмодернізм у своїх естетичних принципах, свідомо відмовляються від традиційного розуміння гармонії, краси, доцільності, міри, смаку, досконалості та інших естетичних категорій на користь логоцентричності мистецтва. Утім, саме ця відмова від традиційних естетичних засад і є головною естетичною позицією, що має свої, не завжди позитивні наслідки.

Орієнтація митців на споживацьке ставлення до сучасного мистецтва сприяла швидкому розвою, виокремленню і в окремих випадках навіть домінуванню певних його типів. Деякі групи творів чітко орієнтовані на субкультурні групи глядачів, що визначаються не за рівнем естетичного сприйняття дійсності й мистецтва, а за позаестетичними світоглядними та соціально-культурними принципами. Посилена увага митців зосереджується на тих сторонах життя, які раніше вважалися неестетичними, а саме: на фізіологічних процесах людського існування, на сприйнятті незначних реалій повсякденного буття та особливостях поведінкової специфіки представників різноманітних субкультур.

Подібний естетичний канон постмодернізму, підтримуваний перш за все непідготовленою частиною глядацької аудиторії, яка має наполегливе (а іноді навіть нав’язливе) бажання стати не тільки учасником, а й частиною мистецького процесу, спровокували швидке розповсюдження такого явища, як кітч. Кітчевий твір, у якому домінує декоративна інформаційно-декларативна складова над психологічно-філософським змістом, як правило, розрахований на швидке, бездумне сприйняття, позбавлений семантичної глибини, насичений штампами, банальними прийомами, що створюють пересічні та заяложені художні ефекти.

З іншого боку, активний розвиток комерційно-масового мистецтва, у якому певною мірою зберігається субкультурна орієнтація на людей з недостатнім досвідом розуміння і сприйняття поняття гармонії, краси, досконалості тощо, виявляє і дотримується естетичних канонів постмодернізму дещо по-іншому. Представлені у таких творах образи, як правило, базуються на постметафізичній свідомості та репрезентуються без заглиблення у філософсько-культурні, психологічні, естетичні чи інші підвалини буття, естетичні категорії представлені номінально, композиції перевантажені штампами і кліше.

Окремо заслуговує на увагу так зване профанне мистецтво. Цей тип не можна однозначно віднести до постмодерних чи комерційно-масових творів через принципове відсторонення від останніх формуванням власної образної системи та конкретним ставленням автора до мистецького процесу взагалі й власного твору зокрема. У постмодерному творі з позиції її автора картина дійсності відображується позбавленою сенсу. Цей світогляд зумовлює увагу до відтворення світовідчуття героя, а не осмислення ним свого ставлення до світу та знаходження власного місця і шляху в ньому. У комерційно-масових творах філософські погляди автора можуть бути дидактично і тенденційно декларовані. Про якусь глибину образів чи естетичний ідеал мова взагалі не йде, таке мистецтво не сприяє дискусії, бо не пропонує нічого нового, а відбиває моду та смаки свого реципієнта, що формуються під впливом засобів масової інформації.

Натомість профанне мистецтво – завжди претензійне. Автор не сумнівається у власному таланті, своїх естетичних смаках, переконаннях, освіченості, підготовленості до художньо-творчої діяльності, врешті-решт – у тому, що йому є, що сказати потенційним поціновувачам своєї творчості. Подібний твір, що найчастіше виявляється набором суцільних банальностей, які автор вважає власною знахідкою, і стандартних візуально-графічних ефектів та прийомів, поданих пафосно та без чіткої концепції, не має жодної естетичної цінності. Профанний твір, на відміну від комерційно-масового, написаного професіоналом з метою продажу, не має ані чіткої філософської та естетичної бази, ані художньої системи, що відмежовує його і від постмодерного твору. Про майстерність авторів профанних творів не йдеться, бо це їхня «проба пера», хоча, можливо, й не перша.

Жанрові системи зазначених мистецьких груп відмінні за принципами їхнього упорядкування. Твори, що належать до постмодерної традиції, хоча й певною мірою співвідносні з традиційною жанровою ієрархією, проте не мають чітких дефініцій, бо одним із постулатів постмодернізму є розмитість жанрових меж. Комерційно-масове мистецтво, навпаки, визначається чітким дотримуванням жанрових канонів, характерних для класичного мистецтва з його морфологічним поділом. Профанні твори не можуть бути віднесені однозначно до першої чи другої групи, бо їхня жанрова специфіка визначається настановою митця на наслідування постмодерного стилю чи творів, що відповідають стильовим тенденціям інших напрямів.

Ідейність чи безідейність митців та їхніх творів залежить значною мірою від соціально-політичної ситуації у період появи творів чи фахового становлення творчої особистості. Мистецька атмосфера кінця ХХ століття, коли розпочинали свою діяльність більшість художників, які сьогодні формують основні тенденції сучасного мистецького процесу, позначалася двома протилежними тенденціями. Розвал Радянського Союзу та отримання Україною незалежності у 1990-ті сприяли тимчасовому морально-емоційному піднесенню творчої інтелігенції, чим спровокували появу надії на відродження національного мистецтва та численні можливості, що відкривалися перед художниками. Митці позбавилися цензури, і разом з тим набули можливості вільно висловлювати та демонструвати публіці свої образотворчі вподобання різнобарвною фаховою візуально-образною мовою.

І виявилося, що творити стало певною мірою важче: нові теми, нова соціальна дійсність, багато старих і нових проблем, у першу чергу – матеріальних і духовних. Зміна життєвих орієнтирів, зникнення старої системи цінностей та відсутність нової не могли не відбитися і на мистецтві в цілому. З падінням принципу соцреалізму, морально-психологічну та художньо-ціннісну порожнечу кінця 1990-х початку 2000-х рр., основним якісним критерієм якої стало домінування деградації і руйнації, поступово заповнили філософсько-світоглядні засади світовідчуття. Онтологія замінена емоціями.

Апокаліптичність світосприйняття й суцільний відчай стали звичайними предметами зображення. Саме ці настрої виявилися близькими філософсько-естетичним засадам постмодернізму, що й утвердився на благодатному ґрунті української мистецької ситуації. Поступово стан відчаю змінився усвідомленням життя як межової ситуації, що набуває якості перманентності. Відповідно буття вже не репрезентується в його цілісності, сама цілісність уявляється недосяжною, реальність – фрагментарною й позбавленою сенсу.

Отже, характерними рисами сучасного мистецького процесу стали певне руйнування логоцентричності та нівелювання усталених ієрархічно-жанрових меж у рамках постмодерністських традицій разом із наслідуванням класичних традицій на різн их рівнях дотримання художньої системи, включаючи кітчеве, комерційно-масове, профанне та інші види мистецтва.