ОСОБЛИВОСТІ ОЗДОБЛЕННЯ ТКАНИН У НАРОДНОМУ ВБРАННІ ПРИДНІПРОВ’Я ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

Половна-В асильєва О. А.

Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара, Україна

Народне вбрання Придніпров’я території сучасних Дніпропетровської та Запорізької областей, а у ХІХ – початку ХХ століття – це Катеринославська губернія, є яскравим видом народного мистецтва, що зберігає народну традицію щодо складових комплексу, його конструктивних та колористичних особливостей, принципів формотворення, а також зберігає особливості оздоблення тканин, що використовуються у виготовленні строю.

Серед технік оздоблення відзначається поширена по усій Україні, і не тільки, вишивка . Вишивкою найбільше оздоблювали жіночі та чоловічі сорочки, хустки, керсетки, фартухи. Вона посідає одне з головних місць у формуванні художньо-образного рішення строю. Усі техніки вишивки, а їх фахівці налічують більше ста п’ятдесяти, поділяються на рахункові, коли під час вишивання рахуються нитки основи і піткання, і вільні. До найдавніших технік вишивки та переважаючих на території Надпоріжжя та Запоріжжя кінця XVIII – початку ХІХ століття належать: рахункові техніки вирізування, мережки, настилування (лиштви). На початку ХХ століття дослідниця українських сорочок В. Білецька стверджувала про найстаріші техніки вишивки території Дніпропетровщини, якими були настилування й вирізування [3, с. 96]. З часом, в силу культурних та соціально-економічних чинників пріоритети у використанні переважаючих технік змінюються. Місце давніх технік зайняв, поширений по усій Україні хрестик. Побутуючими техніками ХІХ – початку ХХ століття залишалися мережки, набірування, рубцювання, вистіг (позаігленний шов), пухлики. Поодинокими можна вважати такі техніки, як занизування, курячий брід, зерновий вивід, ретязь, ланцюжок.

Варто згадати і колористичну особливість, що супроводжувала певні техніки вишивки. Так, найдавніші були виконані білим по білому. Лічильна гладь (лиштва) разом з мережками та вирізуванням створювали «малюнок високого рельєфу зі світлотіньовим моделюванням» (рис. 1).

 

Рис. 1. Фрагмент вишивки жіночої сорочки. Домоткане полотно, зерновий вивід, гладь, мережка. 1920 р. с. Лихівка (нині П’ятихатського р-ну, Дніпропетровської обл.) ДНІМ. Інв. № Т – 850

  Залежно від напрямку світла, узор по-різному то відбиває, то поглинає світло, викликаючи його багату гру. Вишивка «білим по білому» – це своєрідний художній прийом, вона асоціювалась у народі з красою морозних візерунків» [6, с. 9]. Серед збережених речових експонатів Дніпропетровського національного історичного музею сорочки, вишиті саме такими техніками: ДНІМ Т – 847, Т – 846, Т – 848, Т – 849, Т – 850, Т – 851, Т – 1307, Т – 1311, Т   – 1323. Із поширенням в українській культурі брокарівського стилю спостерігається переважне використання червоно-чорної колористики в оздобленні сорочок, як жіночих та чоловічих.

Техніка ткацтва , як і вишивка, займає одне з головних місць в оздобленні та виготовленні тканин. Примітивне ручне ткацтво виникло ще за неоліту і становило спочатку вид плетення. Вважають, що ручний ткацький верстат виник ще за 5 тисяч років до н. е. [5, с. 243]. Ткацтвом на Придніпров’ї займалась чи не кожна господиня, адже ще на початку ХХ століття майже в кожній сільській хаті був ткацький верстат.

  Оздоблення технікою ткацтва використовувалось у таких складових строю як: пояси, плахти, запаски, головні убори (рис. 2).

 

Рис.2. Фрагмент плахти. ХІХ ст., с. Котівка. Катеринославщина. НМУДМ. Інв. № КТ – 2198

Від застосованих ниток у цій техніці та безпосередньо від самої техніки залежали орнаментальні мотиви, що могли «рельєфно виступати над основою» чи «виділятися світлотіньовими переливами» [1, с. 30]. Найпоширенішими нитками у ткацтві були різнокольорові вовняні та бавовняні, які застосовувалися у виготовленні таких речей як: пістряних плахт з геометричним орнаментом клітчатки, хрестиків у клітинку та косички; поясів «окрайок» шириною 0,06 м . з Новомосковського та Павлоградського повітів; парчевих юпок, які «по чорному тлу заткані червоною, зеленою і малиновою пряжею та мішурною золотою нитками» [8]; головних уборів: очіпків – [9] із с. Бабайківка – по чорному бавовняному тлу заткано червоною вовняною ниткою; капорів – з жовтої парчі з витканими по ній квітами червоними, зеленими та ліловими вовняними нитками [11] із с. Лоцманська Кам’янка.

Поряд з вишивкою та ткацтвом чільне місце в оздобленні тканин посідає аплікація . Від лат. а pplication (приєднання) – техніка виготовлення орнаментальних композицій на різних матеріалах способом приклеювання чи нашивання різноманітних матеріалів, у тому числі   шкіри і тканини [4, с. 34]. В цій техніці використовувались шкіра, смужки тканини, шовкові стрічки, тасьми, плисові нашивки, в’юнчики та ін. Вони разом з вишивкою, ручною та машинною, створювали завершені орнаментальні композиції, підкреслювали конструктивні деталі нагрудного та осінньо-весняного вбрання, та надавали виробам художньої виразності.

В оздобленні шкіру використовують у таких видах вбрання, як свити (обшивались «шагреневой» шкірою [10] стоячий комірець, верхня пола і довгі рукава біля зап’ясток), сіряки (оздоблені кишені та кінці рукавів [7]), кожухи (рис. 3), які були виготовленні в інших губерніях, адже місцеві практично не оздоблювалися. В жіночих керсетках поширеним оздобленням були шовкові та оксамитові нашивки, що підкреслювали крій.

 

Рис. 3. Фрагмент кожуха. Дніпропетровщина. ПЗ В.М. Падуна

Окрім розглянутих технік оздоблення тканин варто відзначити вибійку – способи нанесення кольорового узору на тканину. «Майстрів, що займались вибивною справою, в давнину називали малярами, малювальниками, димарями, вибійниками, а в період мануфактурного виробництва по всій території східнослов’янських земель – синильниками» [4, с. 103]. На Придніпров’ї майстрів називали вибійниками. Музейний речовий матеріал зберігає вибійчані тканини, що використовувались у народному вбранні. Такі тканини використовували у виготовленні жіночих головних уборів, елементів чоловічого та жіночого вбрання: спідниць, фартухів, штанів, а також скатертин, покривал, культових предметів.

Головним інструментом для майстра-вибійника були дошки з вибраним тлом та вибраним орнаментом. Дерево намагалися використовувати м’яких порід – грушу чи липу. Самі різьблені дошки поділялися на три групи, орнаментальні мотиви яких використовували для виготовлення жіночих хусток, полотна для жіночої спідниці, чи полотна для чоловічих штанів. У В.Бабенка зафіксовано застосування дошки з вирізаним орнаментом з обох боків, щоб можна було друкувати два різні орнаменти. А назва орнаментальних мотивів залежала від самого орнаменту – «полосатка», «горошком», «квітчатка», «клинці» [14, арк. 17]. Полотно з вибійкою використовувалось для виготовлення штанів, спідниць та наволочок на подушки в українців та росіян. Але зі значним поширенням фабричної продукції, яка все частіше заміняла, а згодом і витіснила вибійку, її зрідка застосовували для штанів та наволочок [2, с. 93].

У вибійці, як і в іншому народному мистецтві, скажімо стінописі, використовували природні барвники. Так, чорний колір виготовляли з сажі хвойних дерев, для червоного кольору брались висушені і перетерті комашки червецю, для виготовлення синього кольору потрібна була суміш індиго та свинцевих білил, а для коричневого – суміш охри і свинцю. Для того, щоб фарби використати в техніці вибійці їх потрібно було спочатку розтерти на лляній олії, а потім варити.   Колір орнаменту – це колір фарби, яку використовував майстер, тобто дошка застосовувалась з вибраним тлом. У жіночих спідницях, навпаки, орнамент міг бути кольору полотна, а тло – фарбоване.

Серед збережених одягових тканин народного вбрання, оздоблених технікою вибійки, трапляється найбільше орнаментальних мотивів смугастих, геометричних. З таких тканин шили спідниці та штани. Загалом орнаментальні композиції   поділяються на стрічкові, сітчасті, концентричні і букетні.

Геометричні, геометризовані і рослинні мотиви розташовуються в композиціях за чіткою системою. Загалом серед численних мотивів вибійок відзначені найбільш поширені – «звізди», «сосонки», «грибочки», «дороги», «галузки», «ружі», «огірки», «маки» тощо. Орнаментальна композиція складається з вертикально розміщених стрічок, які, у свою чергу, утворені з різних маленьких мотивів, укладених у рапорт, а вже від ширини стрічки, введення додаткових елементів та розмірів використаних мотивів залежить ритмічність (рис. 4).

 

Рис. 4. Вибійка українська. Кінець XVIII ст. ДНІМ. Інв. № І-1855

  Система симетричного розташування паралельних смуг вертикального напрямку поділяється на два типи: окремі орнаментальні мотиви і суцільні прямі чи хвилясті лінії [1, с. 46]. Такі композиції широко використовувались на тканинах для вбрання. Досить подібними були композиції вибійок у різних етнографічних зонах. Так, за архівними даними, зустрічаємо однакові малюнки вибійок «у клинці» з Полтавщини та Харківщини. Різниця помітна тільки в масштабності мотивів [12, арк. 45; 15, арк. 59], а також мотив «тяжинка у три смужки» Харківської та Курської губерній [16, арк. 56; 13, арк. 57]. Можемо припустити й те, що декор інших вибійок, також міг застосовуватися і на території Придніпров'я.  

 

Список використаних джерел:

1. Антонович Є.   А. Декоративно-прикладне мистецтво / Є.   А. Антонович, Р.   В. Захарчук-Чугай, М.   Є. Станкевич. – Львів: Світ, 1993. – 272 с.

2. Бабенко В.   А. Этнографический очерк народного быта   Екатеринос-лавского края / В.   А.   Бабенко. – Екатеринослав, 1905. – 144 с.

3. Білецька В. Українські сорочки, їх типи, еволюція й орнаментація   / В. Білецька // Матеріали до етнології й антропології / Етнографічна комісія Наукового товариства ім. Шевченка у Львові. Т. XXI – XXII – Частина 1. Збірник праць, присвячений пам’яті В.   Гнатюка. [Впорядкував Ф.   Колесса] – Львів: З друкарні наукового товариства імені Шевченка, 1929. – С. 43–109.

4. Декоративно-ужиткове мистецтво. Словник [Я. П. Запаско (керівник авторського колективу) та ін.]. – Львів: Афіша, 2000. – Т.1. – 400 с. – 279 іл.

5. Декоративно-ужиткове мистецтво. Словник [Я. П. Запаско (керівник авторського колективу) та ін.]. – Львів: Афіша, 2000. – Т.2. – 400 с. – 279 іл.

6. Кара-Васильєва Т. В. Українська народна вишивка / Т. В. Кара-Васильєва, А. О. Заволокіна. – К.: Либідь, 1996. – 96 с.; іл.

7. РЕМ кол. № 10543 – 74

8. РЕМ кол. № 1726 – 21

9. РЕМ кол. № 1726 – 40

10. РЕМ кол. № 2908 – 19  

11. РЕМ кол. № 3940 – 6

12. РЕМ Ф2. Оп 1. Д 665 кол. № 1573 – 193 – арк. 45

13. РЕМ Ф2. Оп 1. Д 665 кол. № 1573 – 197 – арк. 57

14. РЕМ Ф2. Оп 1. Д 665 кол. № 1728 – 162 – арк. 17

15. РЕМ Ф2. Оп 1. Д 665 кол. № 194 – 164 – арк. 59

16. РЕМ Ф2. Оп 1. Д 665 кол. № 2408 – 52 – арк. 56