К. філос. н. Бойко М. П.

Дніпродзержинський державний технічний університет, Україна

ФІЛОСОФІЯ НАЦІОНАЛЬНОГО КУЛЬТУРОПОСТУПУ В ІДЕЯХ КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКОГО ТОВАРИСТВА

Кирило-Мефодіївське товариство, яке діяло в Україні в першій половині ХІХ ст. мало великий вплив на формування національної культури, бо саме діячі цього товариства звернули увагу на розмежування свідомості українців, де з одного боку проходив напрямок «європеїзації» їх культури. З іншого боку – цей процес безповоротно витискував зі свідомості українців патріархальну культуру, хоч позитивним залишалося тим, що вона залишалася за своїм духом українською та язичницькою. У працях діячів Кирило-Мефодіївського товариства виділяються основні питання: 1) які періоди культурного і соціального розвитку пройшов український народ; 2) як складалися зв’язки українців з сусідами; 3) як в цих умовах формувався український етнос та виділялися ті критерії, які доводили факт існування національної свідомості.

Національний менталітет українців – це є вияв внутрішнього потенціалу народу, так М. Костомаров за ознаками архітектурних пам’яток, книжкових і архівних матеріалів, доводив, що культурні досягнення українців виступали своєрідною рисою їх національного характеру. Духовне поле самовиявлення менталітету завжди обмежувалося внутрішніми і зовнішніми причинами. Внутрішня причина, – це є неспромога у вияві національного – «Я» із сфери патріархальної свідомості. Кирило-мефодіївці підкреслювали, що елементи національної свідомості були присутні у вищих сферах суспільства, роблячи акцент на тому, що українська еліта мала всі можливості стати просвіченою частиною населення, але за соціальною суттю, вона залишалася консервативною. Українці сприймала кращі зразки з впливів та синтезів передових новацій, які відбувалися в інших країнах що бути на рівні суспільного прогресу. Кирило-мефодіївці серйозно займалися темою співвідношення двох іпостасей: «національного» і «світового», бо тема національного внеску українців в європейську цивілізацію зумовило кирило-мефодіївців звернутися до історичних матеріалів та до філософської інтерпретації. Вони пишуть історичні праці, використовуючи джерела архівів, оповідань, наукових досліджень, трактують деякі місця історичних подій з позицій моральних оцінок для виховання українців на подіях минувшини. Кирило-мефодіїці звертали увагу на проблему, суперечливості розвитку стосунків поляків та українців, і які на те були історичні причини? Трагічність стосунків слов’янських народів: поляків та українців були фактором нерозвиненості суспільно-економічних відносин, які розмежовували їх інтереси, бо особистість українця формувалася на релігійних духовних засадах, де уживалися язичницький міфологізм і християнський «богоцентризм», які стали джерелами демократичного світобачення. Кирило-мефодіївці виділяли основну домінанту у національному характері українців – терплячість, бо терпіти, це означає розуміти причину негараздів та тих обставин, які домінують певним «фатумом», який обмежує і направляє історичний час в потік безвихідної необхідності. Більше того, «терплячість», це не тільки риса характеру, вона ще виступає основою міжнаціонального порозуміння у формуванні фундаменту політичної, економічної, ідейної згоди між народами. Об’єктивні обставини, розумілися кирило-мефодіївцями як необхідний процес, який направляє розвиток подій, де людська суб’єктивність виступає додатком до «історичної необхідності». Людина має обмеження у вільному виборі, а її свобода проявляється як протидія певним закономірностям суспільно-політичних обставин. Самосвідомість української нації – це визріваюча необхідність, яка формально стає стверджуючим початком підняття свідомості до осмислення ролі національного суб’єкту. У кирило-мефодіївців проблема «долі» народу підіймається до принципових положень в осмисленні «свободи вибору» та реалізується державною підтримкою. Чи залежить «доля» нації від її самоствердження, або «доля» є результатом зовнішніх обставин, які анулюють «національний» вибір. На основі всебічних наукових досліджень, кирило-мефодіївці доводили до української громади думку, що «доля» українців невідривна від європейських традицій. Але коли починала пробуджуватися самосвідомість українців та коли «свобода» ставала реалізацією їх інтересів, це вже набувало іншого відношення Європи до України. Встановлення відносин поляків з українцями виявили ганебність такого європейського сусідства для України: «Доля ваша була вже, і довго була в ваших руках. Наша доля в повній мірі ніколи від нас не залежала. Доживши до ідеї самосвідомості, ми вперше відчули себе творцями нашого майбуття. Дайте нам затвердитися в цій основі, не відволікайте нас з неї політичними системами. Ви самі принизили себе до теперішнього стану, самі й повертайтеся, а ми вам не помічники» [ 2 , c. 72], – відмічав П. Куліш.

Кирило-мефодіївці робили акцент та тому, що слов’янська єдність між українцями і поляками до тих пір буде неможлива, доки не будуть вирішені питання ідейно-політичного, релігійного протиборства, бо це ті проблеми, без яких добровільне єднання між ними буде нереальне. Кирило-мефодіївці справедливо докоряли полякам, що вони фанатично тримаються католицької віри, яка є по суті «войовничою» релігією та розділяла слов’янське братерство. Члени товариства не обмежувалися тільки історичною проблемою, що українці і поляки належать до спільної сім’ї, які мали давні історичні зв’язки. Поляки ніколи б не посягали на українські землі, тим більше на їх свободу, якби не негативний вплив католицизму і проведення політики релігійної ідеологізації Руських земель, під гаслами «хрестового» походу проти «іновірців». Військові походи німців та поляків проти східних слов’ян, починаючи з XIII століття, вели до руйнування української східно-руської культури та до знищення їх релігійного опонента – православної церкви. Поляки стали союзниками західноєвропейської політики, спрямованої на приєднання Східної Європи до геополітичного простору. Крім того польські політики та державні діячі мали свої прагматичні цілі: «У всі часи нашого політичного існування, не було жодної події, щоб ми, українці, намагалися засобами виховання і релігії, зробити Поляка Українцем, тоді ж як ви панове Поляки, з давніх часів і недавнього часу не перестаєте дбати про те, щоб Русь була Польщею, будь за що» [2, c. 73].

В ідеях Кирило-Мефодіївського товариства, стосовно духовно-культурної направленості необхідно визначити два підходи:

а) українська народність розвивалась на основі культурних традицій дохристиянської та ранньохристиянської доби, в яких збереглися основи патріархальності (належність старому укладові та характеру відображення реальності). Свідомість києво-русичів, а згодом, українців, мала ознаки природності буття, рівноправних відносин між собою, демократизм їх віри та мислення;

б) з початком християнізації Русі, відбувався процес розмежування релігійно-культурної свідомості слов’ян, з одного боку, в них жила патріархальна свідомість старих русичів, а з іншого, на русичів, а згодом і на українців, мали вплив цивілізації – Візантійська та Римсько-Латинська, які започаткували національні та державні основи духовності українців.

Чому ж не може бути згоди між поляками та українцями? На думку кирило-мефодіївців, у них існували різні ідейно-політичні, релігійні, економічні орієнтири. Поляки довгий час стверджували свої державні пріоритети, йдучи на різні політичні союзи, шукаючи своєї користі та намагалися створити велику державу. Ідейно-релігійний союз поляків з Римом, дав їм підтримку усієї Західної Європи та специфічну «індульгенцію» у проведенні європейської політики. Польща завжди знаходилася у духовному просторі «Заходу» та була необхідним активним провідником католицького «місіонерства». Але фактичну державність полякам дав союз з Великим князівством Литовським, завдяки чому поляки остаточно прибрали землі східнослов’янських народів: росіян, білорусів, українців. Поляки занедбали своє почуття слов’янської єдності, а їх ідея державності отримала колоніальну направленість. Мета за будь-що створити велику королівську державу – Річ Посполиту мала і позитивні наслідки для поляків. Так Польща стримувала геополітичні впливи таких держав, як Турецька імперія, Кримське ханство, Московське царство, бо завдяки полякам, українці зберегли цивілізовані риси своєї культури, але це було постійним випробуванням права на своє культурне волевиявлення. «Державний статут» вищості поляка над українцем, принижував його національну гідність. Почуття «свободи» було виявом соціальної і духовної непокори українців і проявлялося у скептичному відношенні до держави як організації, у якій принижується ініціатива народу. Українець у глибині душі не сприймав польську державність, вона не стала внутрішнім поштовхом для національного відродження. Психологія поляка-шляхтича стала ворожою «волелюбній» душі українця, бо вияв в українцях риси анархічності (стихія національної натури) протидіяла почуттю богошанувальника і державника – поляка, з цього приводу П. Куліш зазначав, що: «Я «польське», і Я «українське» розійшлися на протязі століть, на таку відстань, що Поляк, при усьому старанні, не може увійти в натуру Українця, а Українець, при всіх привадах, увійти в натуру польську не бажає» [2, c. 75]. Ідея української державності не поступалася польській або російській, але «державність» українців мала народний характер і будувалася на принципах воєнної демократії часів козацтва. Члени Кирило-Мефодіївського товариства звертали увагу на те, що взаємні відносини на державному рівні українців з поляками не можуть бути рівноправними. У взаємовідносинах з українцями, польська шляхта почувала себе господарем на українських землях, бо крупні польські магнати: Острозькі, Калиновські, Браницькі, Потоцькі, Замойські, Чарнецькі, Любомирські давно монополізували право на землеволодіння, ставши військовими правителями значних територій України, а українське населення стало їх економічним додатком. В таких умовах, коли гордість українців була занедбана, а поляки стали не братами, а ворогами, в українцях поступово формувалася нова психологія, бо із «рабів» вони зростали до «борців», а їх національний інтерес виявлявся через самопожертву заради народної справи. В ідеях Кирило-Мефодіївського товариства доводилося положення, що Україна поступово набувала ролі не тільки в якості геополітичної території, на яку претендували в різний час австрійці німці, поляки, татари, турки. Вона, крім того, набувала ознак державності, а українське населення знаходилося в стані перевтілення від етносу до нації. Тому і пріоритети України мінялися у бік «внутрішнього» формування етнічної цілісності і поступового набування рис національності. Для українців ствердження себе як національного суспільства стало можливим тільки після отримання нею незалежності у 1991 році. Ідеологічні, культурні відмежування українців від поляків було ідейним устремлінням кирило-мефодівців довести тезу, що українці мають право створити систему національного управління і державного апарату. Так Польща ніколи не відмовлялася від українських земель, навіть ігнорувала сам факт, що взагалі існує українське населення, і стверджувалася невірна ідеологема, що ці землі завжди були «пустими» – дикими та малонаселеними. Польський уряд вирішував питання заселення земель України, даючи її у власність польським магнатам-шляхтичам: «Для того, щоб тії землі не залишилися пустими і приносили яку-небудь користь, ми, на підставах наданого нам права і станів, будемо роздавати ці пустині по нашому рішенню у вічне володіння особам шляхетського походження за їхні заслуги перед нами і Річчю Посполитою» [ 3 , c. 9]. Вислів у «вічне володіння» означало те, що ці землі не визнавалися польською державою, як етнічні території українців. На цих землях давно склався осередок давньої української культури, але чи можна стверджувати, що поляки взагалі вважали українців – населенням, якщо це так, то які повинні бути між ними стосунки? Самі поляки знали національну психологію українців та їх інтерес до колективного спілкування, хоч українці вели господарську діяльність одноосібно, дбали про особисті інтереси та мало цікавилися діяльністю сусідів. Вища матеріальна мета для українця – це володіння землею, а праця на ній зумовила складанню у них специфічного типу економічних стосунків. Українська земля часто відбиралася завойовниками і панували на ній поміщики – іноземці, тому для місцевого населення, праця стала засобом посилення політики експлуатації та обезземелювання селян, встановлення умов кабальної праці на панських землях. Українець скептично і пасивно сприймав таке становище, або змушений був стати рабом таких обставин, усвідомлюючи своє ганебне соціальне та економічне положення. Період національної бездержавності зумовив до процесу формування специфічного світогляду українців; романтичної любові до природи, її обожнення, бо доля українця вирішувалася не тільки обставинами, але й «вищими силами». Духовність українців мала світоглядне вираження: зберігалася віра в Бога, але Бог залишався суттю природи, хоч «язичництво» завжди жило в українській свідомості. Це підтверджувало факт, що риси міфологізму відзначилися в традиціях, обрядах, приказках, казках, у художніх творах. Українське населення володіло частиною українських земель та ставилося до неї, як до приватної власності, але отримання ними державності було першочерговою задачею: «Що для людини – приватна власність, то є для народу і держави – його територія: земне існування національного інтелекту і національного духу. Народ, який творить свою національну справу, справу своєї національної культури, потребує цього земного житла, зберігає його і обороняє» [ 1 , c. 82]. Історичні розвідки Кирило-Мефодіївського товариства були направлені на вивчення характеру національної боротьби, починаючи з XIII століття та до сучасного етапу, де проявлялася перспектива національного самоствердження тих моральних якостей, які вимагала боротьба. Період Запорозької Січі, став яскравим та показовим для інших народів виявом зародження національної свідомості з елементами організованого колективізму українців: «Які б не були зроблені злочинства в містах, запорозькому братству ні до чого не було діла; зате суворо каралися порушення, які велися в межах запорізького присуду. За крадіжку незначної речі призначалася смертна кара, за вбивство товариша, злочинця закопували в землю разом з вбитим. П’янство між запорожцями не вважалося порушенням. Але в походах проти неприятелів під загрозою смертної кари, додержувалася тверезість» [ 3 , c. 486]. Жорстокі умови виживання запоріжців призвели до вияву форм дисциплінованості і самоорганізації, які вели до формування рис характеру і до зародження народної козацької держави. Християнська віра для запорожців була організуючим джерелом їх самосвідомості, бо християнство у душі, давало їм змогу відчувати себе належними до великого «раціонального» порядку, де кожна частка буття займає належне місце, а українець зміг відчував себе частиною європейської цивілізації. Завдяки християнській вірі, українці запозичили месіанські цінності загальнолюдської культури, хоч по своїй природі український месіанізм мав державний пріоритет. Водночас, «державний» інтерес українців не мав широкої політичної підтримки мас, але і тип «імперіалістичної» державності, теж не став фактором демократичного (республіканського) державного будівництва. Підводячи підсумки необхідно звернути увагу на ті домінанти, які характеризують «зовнішній» і «внутрішній» напрямок національного культуропоступу. Так «зовнішній» напрямок – це синтез інтернаціонального, яке споріднене з національною особливістю у спілкуванні української культури зі слов’янською. Національний культуропоступ – це був соціально-культурний рух, що направлений на активацію форм колективно-творчої діяльності, на який звертали увагу кирило-мефодіївці. Вони контекстуально стверджували що « пасивна » культура, це є « мертва » культура, котру ніхто не знає та не підтримує. Тому, на їх думку, проблему культури слід ставити на перше місце соціально-політичної діяльності, так як вона є активним чинником формування національної самосвідомості та пріоритетною основою у розвитку національного прогресу. Стан національного культуропоступу захищає суспільство від нерозумності та анархічності дій людей та суспільства, як у сучасному вимірі, так і у майбутньому.

Список використаних джерел:

1. Ильин И.П. За национальную Россию / И.П. Ильин. – М.: Слово, 1991. – VIII.

2. Кулиш П.А. Поляки об украинцах 17 янв. 1862. / П.А. Кулиш. – С Пб ., 1862.

3. Кулиш П.А. Польская колонизация Юго-Западной Руси / П.А.Кулиш. – С Пб .