К.е.н. Відякіна М.М.
Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Україна
ДЕТЕРМІНАНТИ ТРАНСФОРМАЦІЇ МІГРАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ КРАЇН ЄС
Сучасні реалії економічного та соціального розвитку Європейського Союзу (ЄС) вимагають від країн-членів трансформації усталених підходів до сприйняття явища імміграції та, власне, мігрантів, актуалізуючи дослідження міграційної політики як окремих країн, так і узгодженої міграційної політики Союзу. Мета дослідження полягає унауковому осмисленні чинників та напрямів змін міграційної політики країн ЄС, враховуючи їх досвід в управлінні міграціями.
Трансформація міграційної політики країн Західної Європи пов’язується передусім зі зміною змісту поняття «міграція» та «імміграція». Перша є категорією загальної концепції руху, що охоплює широкий спектр форм людської мобільності, кожна з яких може трансформуватися в іншу. Остання ж асоціюється з постійним переселенням, яке є продовженням попередніх хвиль тимчасової трудової міграції, переважно шляхом возз’єднання та створення родин.
Останні десятиліття розвитку міграційних процесів у країнах ЄС можна охарактеризувати як період «нової» міграції, оскільки, починаючи з 1990-х рр., її масштаби суттєво перевищили масштаби міграційних переміщень з європейських країн у період після другої світової війни [2; 3]. Це зумовлено як геоекономічними, так і геополітичними перетвореннями на континенті, серед яких розпад соціалістичного блоку, воєнні конфлікти, що спричинили нові міграційні потоки, здебільшого гуманітарної міграції. Зростання обсягів імміграції супроводжувалося збільшенням частки іноземних громадян у населенні приймаючих країн. Так, якщо у 1910 році частка іноземних громадян у населенні нині найбільших країн-імміграції Європи становила у Великій Британії – 0,9%, Німеччині – 1,9%, Франції – 3%, то на кінець 2006 року цей показник вже складав 5,7%, 10,6% та 10,7% відповідно [2].
Зазначені показники свідчать про географічне спрямування європейської міграції. Якщо на початку минулого століття країни Західної Європи були переважно країнами-еміграції, то, починаючи з середини минулого століття, відбулося їх поступове перетворення на країни-імміграції, що позначилося на кількісній та етнічній композиції населення. Переорієнтація географічних векторів європейської міграції відбулася й в межах континенту з напрямку південь-північ (у повоєнні роки) на схід-захід (з 1973 р.).
Проявом та чинником реформування імміграційної політики в країнах ЄС є диверсифікація мотивів та, як наслідок, поява нових різновидів імміграції. Йдеться про відхід від домінування економічних її мотивів, характерних для періоду після Другої світової війни, до перевалювання, починаючи з 1970-х рр., гуманітарних.
Від початку нафтової кризи 1973 р. упродовж майже тридцяти років уряди країн Західної Європи проводили обмежувальну політику «нульової» міграції. Остання, втім, виявилася неефективною, оскільки, попри заборони й обмеження, імміграція фактично відбувалася і, головним чином, за рахунок возз’єднання родин (60% іммігрантів прибули до країн Західної Європи через сімейні канали). Як наслідок, наразі одним із домінуючих каналів в’їзду постійних іммігрантів до країн ЄС залишається возз’єднання родин, а також трудова імміграція у супроводі членів родин. Так, у Франції частка іммігрантів цієї категорії складає майже 75% від загальної кількості, 70% у Бельгії та Португалії, в Австрії – 73%, Нідерландах – 63 %, Швеції – 55%, Італії – 54% [3].
Вищезазначені зміни вимагають від країн ЄС нових підходів до управління імміграцією, висуваючи на перший план пост-імміграційні заходи, перехід до іммігрантської моделі держави, що передбачає вироблення дієвих механізмів інтеграції мігрантів у приймаюче суспільство. Крім того, така ситуація вимагає перегляду процедур натуралізації, модифікації принципів jus sanguinis та jus soli (що частково практикується у Великій Британії, Німеччині, Франції).
Трансформація імміграційної політики обумовлена також вимогами зміцнення конкурентних позицій ЄС в масштабах світового господарства. У зв’язку з цим, актуалізуються питання залучення висококваліфікованих мігрантів, за рівнем залучення яких країни ЄС відчутно поступаються США, Австралії, Канаді, що насамперед можна пояснити застосуванням останніми системи балів. На сьогодні США залучають 54% висококваліфікованих працівників, натомість 84% низькокваліфікованих мігрантів і лише 5% висококваліфікованих прямують до ЄС. Країни, які формують ядро Європейського Союзу, мають найменшу частку висококваліфікованих фахівців у загальній кількості населення [6].
Рівень безробіття низькокваліфікованих працівників у країнах ЄС систематично вищий (близько 10%), ніж аналогічний показник для висококваліфікованих фахівців (5%) [1, c. 62]. Це свідчить про потенційну здатність ринку праці ЄС до залучення у довгостроковій перспективі висококваліфікованих іммігрантів. Крім того, пов’язані з інноваціями структурні зрушення в економіці, вимагають перегляду кваліфікаційних вимог щодо мігрантів, активізації ЄС у глобальному змаганні за висококваліфікованих фахівців. У даному контексті важливого значення набуває запропонований Європейською Комісією механізм залучення висококваліфікованих кадрів з третіх країн та передбачене ним запровадження системи блакитних карт [1].
Однією з вагомих детермінант змін імміграційної політики країн ЄС відноситься поглиблення європейської інтеграції. Власне міжнародна міграція стала ключовим чинником політичної трансформації країн Західної Європи. Так, очікування неконтрольованої імміграції з третіх країн сприяли прискоренню юридичного оформлення єдиного економічного та політичного простору цих країн, усунення внутрішніх кордонів, формування єдиного безвізового простору. Крім того, останні розширення Союзу зумовили перегляд країнами старого ЄС підходів щодо відкриття своїх ринків праці для вихідців із нових країн-членів (запровадження перехідного періоду «2+3+2»). Унаслідок розширення ЄС перед країнами-членами постала проблема формування спільної міграційної політики, вироблення спільних позицій щодо регулювання міграційних потоків з третіх країн, зокрема з таких стратегічно важливих регіонів як Африка, Східна Європа (Програма співпраці з країнами Африки в межах створення мобільних партнерств; регулярний політичний діалог ЄС з країнами Африки, Карибського та Тихоокеанського регіонів (АКТ); Глобальний підхід до міграції; Східне партнерство тощо [7, c. 71]).
Старіння населення є однією з найважливіших проблем, що сьогодні стоять перед країнами ЄС. Частка громадян віком понад 65 років стабільно зростає упродовж півстоліття, передусім у країнах Західної та Північної Європи (через низький рівень народжуваності). За прогнозами, починаючи з 2025 року відбуватиметься скорочення кількості населення країн ЄС (найбільш суттєво в країнах Балтії, Угорщині, Словенії та Італії). Важливе значення мають очікувані зміни у віковій групі від 15 до 65 років. За відсутності працевлаштування економічно активних іммігрантів, кількість представників цієї групи знизиться на 4% з 306 млн. (показник 2005 р.) до 295 млн. чол. у 2025 році, й на 20% (245 млн. чол.) до 2050 року [4, c. 144]. За рівня зайнятості 70%, кількість працюючих осіб на одну людину віком від 65 років знизиться з 2,7 у 2010 до 2,2 чол. у 2020 році, 1,8 у 2030 та 1,5 чол. у 2040 році [4, c. 146]. Оптимальне ж функціонування пенсійної системи можливе за наявності не менше трьох працюючих у розрахунку на одного пенсіонера. У зв’язку з цим, для запобігання негативних наслідків демографічного старіння, до 2050 року країнам ЄС в цілому необхідно залучити від 1 до 13 млн. мігрантів [5].
Вироблення успішної стратегії управління міграцією в країнах ЄС пояснюються зміною парадигми міжнародної міграції, яка вимагає нового розуміння даного явища. Динамічний характер міжнародної міграції вимагає суттєвої модифікації застарілих статичних концепцій та інструментів регулювання ринку праці, які спричиняють значну марґіналізацію іммігрантів і доволі часто спонукають їх до нелегального працевлаштування. Потреба в робочій силі не є статичною і повинна оцінюватися відповідно до конкретної економічної ситуації у певний період часу як у країнах походження, так і у країнах призначення іммігрантів.
Початок нинішнього століття ознаменувався для Європи такими взаємопов’язаними викликами, як розширення Європейського Союзу; формування простору свободи, безпеки та справедливості; спільної зовнішньої політики та політики безпеки; спільної міграційної політики та політики притулку; створення умов для зайнятості та зростання. Нова міграція посідає чільне місце у змаганні довкола організаційних принципів, які можуть об’єднати європейські країни, тому міграцію в межах ЄC доцільно розглядати в контексті соціально-економічної та політичної орієнтації Європи.
Список використаних джерел:
1. Відякіна М.М. Трудова міграція з України до ЄС: макроекономічний вимір: монографія / М.М. Відякіна, Р.Д. Стаканов. – К.: ТОВ «ДКС», 2011. – 198 с.
2. International migration flows, Immigration [Electronic resource]. – Mode of access: http:// epp.eurostat.ec.europa.eu/extraction/evalight/EVAlight.jsp?A=1&language=en&root=/theme3/migr/migr_immictz.
3. International migration outlook: SOPEMI annual report 2010 edition. – Paris: OECD, 2010. – 357 p.
4. Münz R. Migration, Refugees, and Foreign Policy: U.S. and German Policies toward Countries of Origin / R. Münz, M. Weiner. – Oxford: Bergen’s Book, 1997. – 360 p.
5. Replacement migration: is it a solution to declining and ageing population? New York [Electronic resource]. – Mode of access: http://www.un.org/esa/population/publications/ ReplMigED/EU.pdf
6. Weizsacker J. Welcome to Europe [Electronic resource] / J. Weizsacker. – Mode of access: http://ec.europa.eu/employment_social/social_situation/docs/weizsacker_article_en.pdf
7. West African Mobility and Migration Policies of OECD Countries. – Paris, OECD Publications, 2008. – 139 p.