Вишневецька К.В.
Чорноморський державний університет імені Петра Могили, Україна
ЗАГРОЗИ ЕНЕРГЕТИЧНІЙ БЕЗПЕЦІ КНР ТА ШЛЯХИ ЇХ ПОДОЛАННЯ
Країни, які сьогодні є розвинутими, в минулому витрачали в процесі індустріалізації, величезну кількість природних ресурсів, зокрема, енергетичних. Сьогодні країни, які розвиваються, перш за все, Китай, переживають ті ж процеси, і зростання енергоспоживання є необхідною умовою їх економічного і соціального розвитку. Але проблему для цих країн становить обмеженість запасів вуглеводнів. Ще на початку ХХІ ст. міністр природних ресурсів і землі КНР Тянь Фенгшан заявив, що запаси стратегічних ресурсів Китаю (передусім, енергетичних) демонструють зменшення здатності країни підтримувати швидке економічне зростання [2]. Так, за останні півстоліття ВВП КНР збільшився в 10 разів, а витрати мінеральних ресурсів – у 40 разів [3, c. 265]. Отже, загроза для енергетичної безпеки Піднебесної створює загрозу для національної безпеки країни в цілому.
Які ж причини зростання енергоспоживання в Китаї? По-перше, великі темпи урбанізації – міський житель споживає в 2,5 р. більше енергії, ніж сільський. По-друге, швидке зростання внутрішнього споживання, зокрема, розширення автомобільного ринку, що є основною причиною збільшення потреби у нафті (близько 80% нафти, що використовує КНР, йде на обслуговування автотранспорту). І, звісно, стрімке зростання китайської економіки [6, c. 190].
Якщо розглядати структуру енергоспоживання КНР, то «левову» частку становить вугілля – 71%, нафта – 19%, природний газ – 3%, гідроенергія – 6% [4]. Сьогодні Китай взяв курс на збільшення виробництва атомної енергії , однак її частка становить лише 1% від загального енергоспоживання, що дає підстави казати про малу вірогідність серйозної зміни структури споживання енергії за рахунок цього. З іншого боку, спостерігається тенденція щодо зростання споживання нафти та природного газу, і відповідно – зменшення використання вугілля у народному господарстві [6, c. 210]. Це призводить до зростання залежності КНР від імпорту вуглеводнів, оскільки, якщо власних запасів вугілля Китаю буде достатньо на середньострокову перспективу (країна посідає третє місце у світі за кількістю запасів вугілля), то «чорне золото» КНР почала ввозити вже в 1993 р., а в 2009 р. стала другим після США найбільшим її імпортером. Хоча, необхідно зазначити, що Піднебесна володіє досить перспективними, але ще повністю нерозвіданими родовищами нафти та природного газу. Але проблема в тому, що ці родовища знаходяться на значній відстані від економічно розвинутих регіонів Китаю, які є основними споживачами енергії. А КНР досі не має розвинутої трубопровідної мережі, і більшість перевезень здійснюються залізницями, які в останні роки перевантажені [6, c. 202].
Згідно із прогнозами МЕА до 2020 р. Китай імпортуватиме не менше 60% необхідних об’ємів нафти і 30% природного газу. За умови збереження темпів економічного розвитку, об’єм попиту з боку КНР досягне в 2020 р. рівня США – 10 млн. бар. на день [4]. Це змушує китайський уряд приділяти особливу увагу розробці енергетичної стратегії країни. Це завдання покладено на Національну енергетичну комісію, створену в 2010 р. (до речі, створення цього органу підтверджує актуальність енергетичної проблеми для Китаю). Однак, пріоритети держави в енергетичній політиці були визначені ще в 2002 р. Комісією із Національного Розвитку та Реформ [7]. Основні з них:
· Пріоритет розвитку власних ресурсів. В 2003 р. в Китаї було оголошено про початок робіт над новим державним проектом із оцінювання запасів нафти і природного газу в країні. Зараз відбувається освоєння морських родовищ нафти і газу в південній частині Бохайської затоки та в акваторіях Східно-Китайського та Південно-Китайського морів, і активна експлуатація родовищ в СУАРі [1]. Про те, що китайський уряд надає пріоритет розвитку власних ресурсів свідчить,наприклад, факт відмови китайської сторони від російського проекту трубопроводу з Іркутської обл. із Ковиктинського газового родовища, на користь проекту «західного газового коридору» – трубопроводу із СУАРу у Східний Китай [6, c. 218].
· З попереднього пункту випливає наступне завдання – розвиток інфраструктури нафтогазового сектору.
· Залучення інвестицій, як іноземних, так і вітчизняних, у нафтогазовий комплекс з метою його модернізації.
· Перебудова системи енергоспоживання, що включає в себе зниження енергоємності споживання, зменшення частки вугілля, стимулювання споживання природного газу як екологічно чистого енергоносія, розвиток альтернативних джерел енергії.
· Захист навколишнього середовища, що логічно випливає із попереднього пункту.
· Співробітництво з міжнародними енергетичними організаціями та країнами, що споживають і постачають енергоресурси.
· Створення стратегічного нафтового резерву. Реалізація цього проекту розпочалась в 2004 р., і перший етап завершився в 2008 р. Цей резерв складає 100 млн. бар., що еквівалентно об’єму нафти, що імпортує Китай протягом 25 днів. Другий етап передбачає поповнення резерву на 200 млн. бар., третій – доведення резерву до 500 млн. бар. [2].
· Диверсифікація джерел імпорту вуглеводнів. Китай дуже активно залучає до енергетичного співробітництва найбільших країн-виробників нафти та газу. Основні його партнери: Ангола (найбільший постачальник «чорного золота» в КНР), Саудівська Аравія, Іран, Росія, Судан, Оман, Ірак, Кувейт, Лівія, Казахстан, Венесуела [5]. При цьому КНР, на відміну від західних країн, керується принципом невтручання у внутрішні справи своїх партнерів і готовий до співробітництва з будь-якими режимами (достатньо лише поглянути на вище наведений список).
Отже, «енергетичний голод» є серйозним викликом для китайської економіки, і її подальше зростання залежатиме від успішності реалізації енергетичної політики китайського уряду.
Список використаних джерел:
1. Анисько А. ТЭК Китая: проблемы и перспективы развития [Електронний ресурс]. – Ч. 2 / А. Анисько // New Eastern Outlook. – 2010. – 24 квіт. – Режим доступу: http://www.journal-neo.com/?q=node/414
2. Бабаян Д. Совокупная мощь КНР [Електронний ресурс]. – Ч. 2 / Д. Бабаян // New Eastern Outlook. – 2010. – 23 трав. – Режим доступу: http://www.journal-neo.com/?q=ru/node/494
3. Бергер Я. Экономическая стратегия Китая / Я. Бергер. – М.: ИД «ФОРУМ», 2009. – 560 с.
4. Долгушев Д. Энергетическая безопасность Китая: проблемы и вызовы / Д. Долгушев [Електронний ресурс] // Актуальные проблемы гуманитарных наук: труды Х Международной научно-практической конференции студентов, аспирантов и молодых ученых, Томский политехнический университет. – Томск, 2011. – Режим доступу: http:// conferences.tpu.ru/archive/2011-god/x-mezhdunarodnaya-nauchno-prakticheskayakonferencziya-stu dentov,-aspirantov-i-molodyix-uchenyix.html
5. Лебедева Т. Энергетическая безопасность Kитая как геополитическая проблема [Електронний ресурс] / Т. Лебедева, И. Мраморова // Государственное управление. – 2010. – № 24. – Режим доступу: http://e-journal.spa.msu.ru/images/File/2010/24/Lebedeva_ Mramorova.pdf
6. Политика КНР на современном этапе: реалии и перспективы: науч. изд. / под ред. М. Ашимбаева. – Алматы: Казахстанский Институт Стратегических Исследований при Президенте РК, 2005. – 232 с.
China’s Energy Conditions and Policies [Electronic resource] // Information Office of the State Council of the People’s Republic of China. – 2007. – 26 December. – Mоde of access: http://www.china.org.cn/english/whitepaper/energy/237089.htm