Лук’яненко Н.Ю.
Чорноморський державний університет імені Петра Могили, Україна
СПРАВЕДЛИВИЙ ПЕРЕРОЗПОДІЛ ДОХОДІВ: СОЦІАЛІЗАЦІЯ ЕКОНОМІКИ АБО ШЛЯХ ДО УТРИМАНСЬКИХ НАСТРОЇВ У СУСПІЛЬСТВІ?
Проблема нерівності в розподілі доходів, соціальної справедливості привертає увагу суспільства, багатьох вчених і науковців. Ця проблема поклала початок численним дискусіям, створенню низки фундаментальних праць та монографій. Існують різні підходи щодо соціальної справедливості. Так, одні підтримують нерівність розподілу доходів, яка дає змогу створити стимули виробництва товарів та послуг і відповідно сприяти створенню доходу, а інші наголошують на важливості активного втручання держави в процес розподілу доходів. Серед прибічників першого напрямку можна виділити позицію Фрідмена, він підкреслював, що суспільство, яке ставить рівність вище від свободи, втратить і рівність і свободу, представник ліберально-економічної школи Б. де Жювенель досліджував передумови диференціації доходів. Не підтримував ідею соціальної справедливості і Ф.А. фон Хайєк, який наголошував на неприйнятності одночасно ідеї справедливості і еволюційного процесу в економічному житті. М. Лоренц запропонував знамениту криву, названу на його честь, яка графічно відображає ступінь диференціації доходів. К. Джині розробив методи оцінки доходів і багатства, у тому числі їх диференціації – коефіцієнт Джині.
Різні аспекти економічного розвитку та диференціації доходів досліджували авторитетні українські вчені, а саме: І. Гнибіденко, Е. Лібанова, В. Новіков, В. Семенов, М. Соколик, Л. Черенько.
Особливостями сучасної соціальної політики є активність та дієвість. Активна соціальна політика слугує основою для утвердження економічної незалежності людини. Активність забезпечується всебічною державною підтримкою потенційно активних членів суспільства, створенням сприятливих умов для їхньої соціально-економічної діяльності.
Пасивна соціальна політика, спираючись лише на державну благодійність, призводить до зростання інфляційних процесів, утвердження в суспільстві настроїв утриманства, зниження ділової активності населення [2, с. 16]. Саме від того, яка соціальна політика буде проводитися, залежить її ефективність, настрої в суспільстві і загалом економічний розвиток країни.
Регулювання нерівності в розподілі доходів найбільш яскраво виражене в Швеції. Найактивніші прибічники держави загального добробуту розглядають Швецію як таку, що найближче підійшла до ідеального розподілу доходів. Починаючи з 1930-х років, поступово запроваджувались такі елементи соціального захисту, як гарантовані державою мінімуми соціального забезпечення, боротьба з безробіттям, захист від основних видів соціальних ризиків.
Отож, не дивно, що Швеція опинилася серед країн, які мали і до цього часу мають, вагомі державні видатки на соціальну сферу. В основі шведської моделі «демократичного соціалізму» лежала соціалізація сфери поділу національного доходу шляхом більш активного й масштабного, ніж в інших розвинутих країнах, використання податково-трансфертного механізму. Зокрема, податок на прибуток великих корпорацій у Швеції становив близько 70% балансового показника. У розпорядженні компаній залишалося тільки 30% чистого прибутку, оскільки значна половина його використовувалася з метою інвестицій, доходи акціонерів та менеджерів були істотно обмежені.
Соціалізація сфери розподілу привела до двох головних результатів. По-перше, зменшилася соціальна диференціація населення внаслідок перерозподілу первинних доходів: розрив у кінцевих доходах верхнього і нижнього децилів становить у Швеції 2,7 рази, тобто є меншим, ніж у будь-якій іншій високорозвинутій країні. По-друге, на думку шведських економістів, особливо соціал-демократів, вона привела до декомодації («розтоварювання») робочої сили, що дістає прояв у зниженні ролі зарплати і, відповідно, ринку праці в життєзабезпеченні сімей.
Таким чином зрозуміло, що шведську модель не слід ідеалізувати. В процесі реалізації шведської моделі «демократичного соціалізму» виразно проявилися її недоліки:
1. Значна частина працівників орієнтується на соціальні трансферти й безкоштовні послуги, а тому не працює на повну силу [4, с.81].
2. Прагнучи знизити податки, а також відрахування до різних фондів (пенсійного, соціального та медичного страхування), великі корпорації почали переводити свої активи в зарубіжні філії (дочірні компанії), що помітно знижувало конкурентоспроможність шведської економіки.
3. Нарешті, масовий приплив іммігрантів, що набувають прав громадянства, викликав невдоволення значної частини населення країни [5, с. 60]. У першому півріччі 2010 році до Швеції іммігрувало 43,4 тис. осіб, з них 36,2 тис. – запити на отримання статусу біженця (більшість з Іраку). Це 50%-е зростання числа нових клопотань у порівнянні з 2006 роком. Збільшення іммігрантів пояснюється як тим, що безпечна скандинавська країна стає надійним притулком, так і деякими послабленнями в імміграційній політиці. До того ж, негативне ставлення до збільшення потоку біженців висловили 42% опитаних шведів. Високий рівень безробіття в країні зумовлений не лише фінансовою кризою, а й широкою системою підтримки безробітних. Так, безробіття в 2010 році склало 8,4%, для благополучної країни це досить високий показник. Проте серед молоді цей показники може досягати і 20%.
За умовами розвитку дрібного і середнього бізнесу Швеція посідає 14 місце у світі, але тим не менш поступається багатьом європейським країнам (Данія знаходиться на 6 місці, Норвегія на 7-му, Ісландія на 8-му і Фінляндія на 13 місці), це пояснюється в першу чергу високим податковим тягарем для підприємців Швеції.
Перелічені моменти змусили уряд країни дещо змінити політику в сфері перерозподілу доходів, і перейти до більш поміркованої моделі соціальної політики. Так податок на прибуток зараз у Швеції складає лише 26,3%. А отже, Швеція як взірець найактивнішого перерозподілу доходів перейшла до принципового підвищення ролі ринку, насамперед ринку праці, й обмеження державного втручання у розподільчі процеси.
Трансформація українського суспільства триває вже понад 20 років – спочатку під гаслами перебудови адміністративно-командної системи, а потім у напрямі формування демократичного суспільства з ринковою економікою. Слід визнати, що вдалося досягти далеко не всіх поставлених цілей. Численні прогалини існують в економіці, але найменші успіхи помітні в соціальній сфері.
Недосконалість соціальної політики в Україні прослідковувалася ще починаючи з 90-тих років. Про це свідчить стрімке зростання коефіцієнта Джині, так за даними міжнародних організацій у 1993 році коефіцієнт Джині становив 0,359, а вже у 1997 році – 0,71. Це найвищий показник коефіцієнта Джині за період незалежності України [3, с. 300].
Але найбільш вражаючим є те, що знайти офіційні статистичні дані щодо рівня диференціації доходів населення в Україні неможливо. Держкомстат України почав проводити обстеження щодо рівня диференціації населення країни лише починаючи з 1999 року, до цього часу не існувало жодного показника, який би продемонстрував реальну ситуацію в суспільстві. Орієнтуватися в рівні соціального розшарування можна лише на основі даних міжнародних організацій. Тому й не дивно, що соціальна політика в 90-х роках була приречена на поразку, адже не маючи жодних офіційних даних, шанси на те, що діяльність держави буде успішною у цьому напряму, зведена нанівець.
Характеризуючи сучасну соціальну політику України, можна констатувати, що відбулися позитивні зрушення, зокрема зменшення коефіцієнту Джині в порівнянні з 1991–1999 роками. Разом з тим, майнове розшарування населення в Україні залишається одним з найістотніших серед європейських країн. За оцінками Світового Банку, в 2005 році доходи 10% найбільш забезпеченого населення України перевищували доходи 10% найменш забезпеченого населення більш ніж у 47 разів [6, с. 84].
Щодо частки витрат на соціальну сферу у зведеному бюджеті України, то такі витрати коливаються від 17,09 % у 2003 р. до 27,70% у 2010р. усіх витрат бюджету країни [7, с. 54].
Співвідношення загальних доходів 10% найбільш та найменш забезпеченого населення становило 5,2 разів (у 2009 р. – 5,3 разів). Найбільш заможні 20% населення у 2010р. отримували, як і в попередньому році, 36,3% усіх загальних доходів [7, с. 56].
Індекс Джині, розрахований з використанням критерію грошових доходів, становив у 2010 р. 0,274 проти 0,277 у 2009 р., мінімальний рівень грошових доходів серед 10% найбільш забезпеченого населення перевищував максимальний серед 10% найменш забезпеченого у 3,7 рази (у 2008 р. – 3,9 рази), а в цілому найбільш забезпечені 10% населення отримали у 6,2 рази більше грошових доходів, ніж 10% найменш заможних (у 2008 р. – у 7,2 рази) [1, с. 334].
Підсумовуючи вищевикладене, слід відмітити, що в останні роки суттєвого зменшення рівня диференціації доходів населення не відбувається, тому можна зробити висновок про неефективну соціальну політику держави. Існуючі соціальні виплати і пільги призводять лише до посилення утриманських настроїв у суспільстві, а не до зменшення диференціації доходів населення.
Не дивлячись на багаточисленні переконання щодо необхідності рівномірного розподілу доходів, у ринковій економіці державної підтримки потребує лише незначна частина населення. Для працездатних же членів суспільства повинні бути створені рівні можливості для реалізації власних інтересів. До того ж рівність умов існування людей навряд чи можливо забезпечити на практиці. Скоріше можна прагнути досягти не абсолютно рівного, а більш справедливого і більш рівного розподілу, тобто забезпечити більшу рівність, ніж це має місце зараз. Що ж до повної рівності, то при ній втрачаються будь-які стимули до ефективної та трудової діяльності. Таким чином, соціальна політика будь-якої країни має будуватися на принципах ефективності і своєчасності, за неможливості виконання цих двох принципів, покращення в розподілі доходів населення відбуватися не буде, цілком можливим є отримання протилежного результату.
Список використаних джерел:
1. Витрати і ресурси домогосподарств України у 2010 році: стат. збірник. – К.: ІВЦ Держкомстату України, 2010. – 434 с.
2. Шевчук П.І. Соціальна економіка / П.І. Шевчук. – Львів: Світ, 2003. – 400 с.
3. Лагутін В.Д. Людина і економіка: Соціоекономіка: навч. посіб. для вузів / В.Д. Лагутін. – К.: Просвіта, 1996. – 336 с.
4. Волинський Г. Про соціальну диференціацію населення / Г. Волинський // Економіка України. – 2008. – № 2. – С. 79–83.
5. Гришин И. Выборы в Швеции: судьбоносный сдвиг? / И. Гришин // МЭиМО. – 2007. – №3. – С. 54–64.
6. Полозенко Д. Соціальна сфера та її фінансове наповнення / Д. Полозенко // Економіка України. – 2005. – №5. – С. 83–87.
7. Статистичний щорічник України за 2010 рік / Держкомстат України. – К.: Консультант, 2010. – 566 с.