К.е.н. Березюк С.В., Березюк Ю.Б.
Вінницький національний аграрний університет, Україна
ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ЕКСПОРТНОГО АГРОПРОДОВОЛЬЧОГО ПОТЕНЦІАЛУ УКРАЇНИ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ
Глобалізація, будучи однією із основних рис сучасної епохи, передбачає інтернаціоналізацію виробництва у світовому масштабі. Україна не стоїть осторонь інтеграційних процесів, визначивши в якості головного курс держави на інтеграцію в світову спільноту.
Агропродовольче виробництво визнається важливою стратегічною галуззю господарського комплексу, яка забезпечує продовольчу безпеку та продовольчу незалежність нашої держави, формує 16-17% валового внутрішнього продукту та близько 60% фонду споживання населення, займає друге місце серед секторів економіки у товарній структурі експорту і залишається практично єдиною галуззю, яка забезпечує позитивне зовнішньоторговельне сальдо [1, с. 109; 2, с. 3]. Саме цей сектор економіки, протягом останніх років, все більше стає предметом підвищеної активності, демонструючи високий експортний потенціал.
Основною метою міжнародної економічної інтеграції є нарощування обсягів виробництва товарів і надання послуг внаслідок забезпечення ефективності господарської діяльності в країнах, що інтегруються.
Розвиток міжнародного поділу праці, світової торгівлі призводить до того, що процес суспільного відтворення дедалі більшою мірою залежить від зовнішніх стосовно окремої країни факторів. Їх дія пов’язана з існуванням світового господарства, адже в умовах глобалізації міжнародні зв’язки та економічна взаємозалежність країн посилюється, поширюються новітні технології та єдині стандарти життя.
Під впливом інтернаціоналізації виробництва і капіталу у світовій економіці відбуваються важливі зміни, які полягають в нерівномірності розвитку, загостренні конкурентної боротьби між країнами, регіонами та фірмами, в ослабленні бар’єрів на шляху товарів і капіталу з одних країн в інші, результатом чого стало зближення різних національних економік. Розгортання інтернаціоналізації, безперечно, являється наслідком сучасного етапу розвитку продуктивних сил та міжнародного поділу праці. Їх еволюція призвела до появи великої кількості нових виробництв, в результаті чого навіть у високо розвинутих промислових країнах стає економічно невигідним виготовляти всі види продукції [3, с. 91].
Національні ринкові економіки розвиваються в тісній взаємодії одна з іншою. Жодна країна у світі не може виробити всю сучасну номенклатуру товарів, яких нараховуються десятки мільйонів, забезпечити себе сотнями різних послуг, інвестиційними і трудовими ресурсами, висококваліфікованими фахівцями. Така точка зору практично одностайно підтримується багатьма зарубіжними і вітчизняними дослідниками. Активне включення країни в міжнародний поділ праці і різноманітні форми міжнародного бізнесу є своєрідним каталізатором розвитку її економічних процесів, рушійною силою розвитку економіки країни на міжнародній арені [4, с. 22].
Вплив країни на світове господарство залежить від її експортного потенціалу – чим він потужніший, тим відчутніший вплив. За таких умов політичним пріоритетом для багатьох країн світу стало входження та розширення присутності економік держав на світових ринках, поглиблення інтеграційних процесів, що, в свою чергу, вимагає підвищення національної конкурентоспроможності та реалізації і нарощування експортного потенціалу.
Україна не може стояти в стороні інтеграційних процесів, вона переживає свій етап інтеграції у світове співтовариство. Визнання України 152-м повноправним членом Світової організації торгівлі стало новим кроком на шляху до інтеграції в світовий економічний простір. Проте, не всі налаштовані позитивно на активізацію інтеграційних процесів в нашій державі. Наприклад, д.е.н. О. Гош вбачає в цьому гостру суперечливість, через яку помітно гальмується розвиток економіки, що відроджується. На думку автора, маючи зруйновану реформами економіку з низьким рівнем конкурентоспроможності, всі зусилля мають направлятись на внутрішні потреби її відродження, чому заважатиме інтенсифікація експорту [5, с. 77].
Не зовсім втішні перспективи від членства в СОТ для вітчизняного АПК пов’язують в основному з лібералізацією у сфері зовнішньої торгівлі агропродовольчою продукцією і ресурсами АПК, що починає проявлятись уже в поточному періоді. В основному вони торкаються вітчизняних товаровиробників аграрної продукції, які працюють на внутрішніх ринках. Національні виробники зазнають певних втрат, пов’язаних із адаптацією до нового конкурентного і регулятивного середовища. Дійсно, збільшення субсидованого імпорту продовольства, завезеного із країн ЄС, прямо залежить від зменшення ступеню захисту внутрішнього ринку. Зростання обсягів конкуруючого продовольчого імпорту у найближчій перспективі може спричинити зниження загального рівня фінансової стійкості, скорочення внутрішнього виробництва і доходів вітчизняних сільськогосподарських товаровиробників, посилення залежності АПК від імпорту ресурсів за відсутності внутрішніх альтернативних джерел їх поповнення. Отже, частину внутрішнього продовольчого ринку наші виробники можуть втратити.
Низька ефективність вітчизняного товарного експорту, в якому домінує продукція з низьким вмістом доданої вартості та незначною питомою вагою інноваційної продукції, породжує не лише проблеми нееквівалентності зовнішньоекономічного обміну, а й нестабільність економічного розвитку. Якщо Україна у найближчі роки не зможе розв’язати ці проблеми, то за нею остаточно закріпиться роль постачальника аграрної сировини, напівфабрикатів і товарів з невисоким рівнем переробки, застерігають Т. Вахненко та Л.О. Абсава [6, с. 73; 7, с. 17]. Більшість науковців переконані, що кумулятивний вплив для галузей національної економіки від цього кроку матиме позитивний характер. Так, Є.В. Пророченко зазначає, що за експертними оцінками, діяльність України в умовах членства в СОТ зумовить додаткове підвищення добробуту населення на 3% та підвищення зростання ВВП до 2% [8, с. 12]. Створення зони вільної торгівлі з Європейським Союзом забезпечить щорічне зростання обсягів експорту української продукції не менш, ніж на 10%; детінізацію імпорту на 5–10% щорічно; пожвавлення виробництва в аграрному секторі щонайменше на 7–10% та ін. До довготермінових переваг слід віднести взаємне надання режиму найбільшого сприяння, більшу відкритість ринків країн – членів СОТ. Так, економісти прогнозують зростання і стабілізацію світових цін майже на всі сільськогосподарські товари в результаті виконання вимог СОТ щодо поступового зменшення захисту внутрішніх ринків і зниження рівня експортних субсидій. Ці тенденції будуть вигідними для країн-експортерів із обмеженими фінансовими можливостями субсидування експорту, до яких належить і Україна [8, с. 12; 9, с. 3]. Безперечно, позитивній динаміці розвитку аграрної галузі та зміцнення її позицій на міжнародних ринках сприятиме розуміння і врахування сучасних тенденцій світового розвитку.
Світова продовольча криза 2007–2008 років, за визначенням Світової продовольчої і сільськогосподарської організації Організації Об'єднаних Націй (ФАО), створила сприятливі інвестиційно-інноваційні умови для розвитку сільського господарства і не лише в Україні. Сьогодні практично всі країни світу постали перед серйозним викликом: як уникнути економічного спаду й зберегти активний темп розвитку в умовах нестабільності на фінансових і продовольчих ринках. За даними продовольчої комісії Організації Об’єднаних Націй (ФАО) за останні 50 років світові ціни на основні продукти харчування досягли винятково високого рівня. Це означає, що в середньо- і довгостроковій перспективі Україна може та повинна скористатися такою ситуацією, аби найповніше реалізувати свій аграрний потенціал, щоб не лише задовольнити власні потреби, а й значно наростити обсяги експорту сільськогосподарської продукції. З одного боку, це стимул для розвитку аграрного сектора, з іншого – серйозний виклик [10, с. 44; 11, с. 3].
Проблеми глобального продовольчого ринку вирішити в короткостро-ковому періоді очевидно не вдасться. За прогнозами ФАО обсяги споживання продовольчих товарів у світі до 2020 року зростуть на 30%, що передусім пояснюється стабільною тенденцією до зростання чисельності населення планети. В програмі дій «Порядок денний на ХХІ століття», ухваленій конференцією ООН з навколишнього середовища і розвитку, прогнозується, що чисельність населення планети до 2025 року досягне 8,5 млрд. чоловік і 83% з них проживатимуть у країнах, що розвиваються [12, с. 136]. Щорічне збільшення населення на планеті складає приблизно 86 млн. осіб [13].
Ситуація із забезпеченням населення продовольством у світі ускладнюватиметься також скороченням землі в обробітку. На даний момент орні землі складають 1,45 млрд. га (11% загальної земельної площі земної кулі); луки й пасовища – 3,2 млрд. га (24%). Ґрунти втрачають свою родючість як через природні процеси, так і через нераціональну господарську діяльність людини, по цій причині щорічне скорочення сільськогосподарських угідь становить більш як 9 млн. га [14, ст. 2529]. У випадку раціонального використання земельних угідь при відносно незмінних площах, збільшення обсягів споживання продовольчих товарів можна буде досягти шляхом інтенсифікації виробництва (рис. 1) [15].
Рис. 1. Індекс світового сільськогосподарського виробництва (1990 р.= 100%)
Вочевидь зростання чисельності населення більш динамічне, ніж зростання обсягів сільськогосподарського виробництва. За таких умов проблема продовольчої безпеки в ХХІ столітті займатиме одне з центральних місць у стратегіях держав з різними політичними системами і залишатиметься при цьому проблемою глобальних інтересів.
Усвідомлюючи реальний стан та перспективи розвитку на світовому продовольчому ринку, слід відмітити, що головним чинником стабільного розвитку виробництва й експорту продукції АПК є випереджальна реакція на динамічні процеси, що відбуваються на світовому ринку. За таких умов фактором розвитку виробництва та активізації експорту є динамічне нарощування обсягів виробництва конкурентоспроможної продукції, розширення зовнішніх ринків, поступовий розвиток внутрішнього ринку та зміцнення продовольчої безпеки країни [16, с. 70].
Є достатньо підстав підтримувати точку зору тих авторів, які вважають, що негативні прояви в аграрній вітчизняній сфері викликані не тим, що держава стала членом міжнародного торгівельного клубу, а швидше неготовністю галузі працювати за новими правилами гри, а також недостатньою і неефективною державною політикою. За майже 20 років незалежного існування України так і не було розроблено єдиної програми зовнішньоекономічного розвитку країни, яка б сконцентрувала увагу на пріоритетних напрямах розвитку експортоорієнтованих галузей, тим самим стимулюючи досягнення конкурентних переваг вітчизняної продукції. За таких умов невизначеності державної аграрної політики та відсутності чіткої стратегії її розвитку особливого значення набуває удосконалення та пошук адекватних механізмів подальшого розвитку. Потрапити українським агропродовольчим товарам на європейські ринки зовсім непросто. Не дивлячись на декларування країн – членів СОТ відкритих кордонів, вони мають високий ступінь захисту від імпортної продукції, тому вітчизняним експортерам варто більш інтенсивно працювати з країнами що розвиваються.
Посилення позицій вітчизняних виробників на світових ринках неможливе без ефективної зовнішньоекономічної політики держави, вагомої державної підтримки вітчизняного експорту. Нарощування експортного потенціалу повинно здійснюватись з одночасним створенням стійких передумов формування взаємовигідних стосунків із зовнішнім економічним середовищем, що є прерогативою державної зовнішньоекономічної політики. Для агропродовольчих товарів державний захист і патронування є особливо актуальним з огляду на об’єктивну необхідність забезпечення і посилення продовольчої безпеки країни, яка є основою її економічної безпеки.
Список використаних джерел:
1. Бородіна О.М. Аграрний сектор України на шляху до євроінтеграції : [монографія] / О.М. Бородіна. – Ужгород : ІВА, 2006. – С. 109–119.
2. Лузан Ю.Я. Напрями розвитку сільськогосподарського виробництва і соціальної сфери села / Ю.Я. Лузан // Економіка АПК. – 2009. – № 7. – С. 3–12.
3. Підтримка держави щодо розвитку інтеграційних процесів в Україні / І.М. Луцький, А.І. Луцький, М.І. Луцький, О.М. Каленюк // Економіка та держава. – 2008. – № 8. – С. 91–94.
4. Кириченко О.А. Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності : навч. посіб. / О.А. Кириченко. – 3-тє вид. – К. : Знання-Прес, 2004. – 382 с.
5. Гош О. Суперечливість зовнішньоекономічних відносин України / О. Гош // Економіка України. – 2006. – № 11. – С. 77–88.
6. Вахненко Т. Товарний експорт України у системі світогосподарських зв’язків / Т. Вахненко // Економіка України. – 2006. – № 6. – С. 73–85.
7. Абсава Л.О. Експортний потенціал агропродовольчого комплексу в умовах глобалізації продовольчих ринків / Л.О. Абсава // АгроСвіт. – 2010. – № 16. – С. 17–24.
8. Пророченко Є.В. Лібералізаційні процеси СОТ в аграрному виробництві / Є.В. Пророченко // АгроСвіт. – 2008. – № 22. – С. 12–15.
9. Саблук П.Т. Аграрний сектор в умовах членства України у Світовій організації торгівлі: здобутки і перспективи / П.Т. Саблук // Економіка АПК. – 2011. – № 3. – С. 3–9.
10.Супіханов Б.К. Підвищення конкурентоспроможності сільськогосподарського виробництва в умовах вступу до СОТ / Б.К. Супіханов // Економіка АПК. – 2007. – № 5. – С. 44–49.
11.Супіханов Б.К. Про підвищення конкурентоспроможності аграрного виробництва в сучасних умовах / Б.К. Супіханов // Економіка АПК. – 2008. – № 5. – С. 3–8.
12.Програма дій «Порядок денний на XXI століття» («AGENDA 21») : ухвалена конференцією ООН з навколишнього середовища і розвитку в Ріо-де-Жанейро : [Самміт «Планета Земля» 1992 р.]. – 2-е вид. – К. : Інтелсфера, 2000. – 360 с.
13.Український центр міжнародної інтеграції [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://wto.inform.org.ua
14.Україна. Закони. Про стимулювання розвитку регіонів : закон … від 8 верес. 2005 р. № 2850–IV // Офіційний вісник України. – 2005. – № 40. – Ст. 2529.
15.FAO 1996. Rome Declaration of World Food Security and Food Summit Plan of Action [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http: www.fao.org/ wfs/ final/
16.Губенко В.І. Стан і проблеми забезпечення розвитку виробництва та експорту продукції АПК в умовах СОТ / В.І. Губенко // Економіка АПК. – 2008. – № 5. – С. 70–74.