Онопко М.О.

Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Україна

ДІЯЛЬНІСТЬ СУВЕРЕННИХ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ФОНДІВ ЯК СКЛАДОВА ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ

Суверенні інвестиційні фонди – це фонди, прямо чи опосередковано підконтрольні урядові, які не мають зобов’язань перед іншими суб’єктами, та здійснюють інвестування в інтересах та відповідно до цілей їх суверенних спонсорів.

Основними видами суверенних інвестиційних фондів є резервні фонди, стабілізаційні фонди та державні холдингові компанії. Резервні фонди створюються з надлишкових резервів центрального банку з метою уникнення «голландської хвороби», і є довгостроковими інвесторами. Стабілізаційні суверенні інвестиційні фонди формуються з державних активів, отриманих від експорту нафти та інших товарів, вони покликані зменшити вразливість економіки до коливання цін на товари, відтак, інвестиції здійснюються на більш короткий строк, в порівнянні з резервними фондами, а також обираються більш ліквідні активи. Державні холдингові компанії здійснюють нагляд за державними компаніями, діяльність яких зосереджена за кордоном. Деякі суверенні інвестиційні фонди можуть діяти в декількох напрямах, хоча і створюються різні підрозділи з відмінними стратегіями, які відповідають поставленій меті та призначеним джерелам наповнення фонду [1].

Суверенні інвестиційні фонди є інвестиційним механізмом уряду, який використовується для досягнення цілей економічної політики через розміщення частини багатства у закордонні активи, зберігаючи внутрішню рівновагу в національній економіці. З точки зору зовнішньоекономічної політики основним завданням суверенних інвестиційних фондів є забезпечення умов для покращення становища країни у світовому господарстві, що досягається через зниження тиску на валютний ринок, трансфер технологій з більш розвинених країн через вкладення у високотехнологічні галузі, підвищення конкурентоспроможності економіки через забезпечення ресурсів для розвитку в майбутньому, а також встановлення економічних зв’язків. Основною проблемою є підконтрольність суверенних інвестиційних фондів безпосередньо урядові певної країни, що викликає спротив їх експансії у ряді країн. Найбільша відкритість для іноземних інвестицій характерна для країн ЄС, за ними слідують Японія та США, а Китай, РФ та Індія входять до найбільш закритих країн. Парадоксальним є те, що саме країни, які мають значні суверенні інвестиційні фонди обмежують притік іноземного капіталу [ 2].

В довгостроковому періоді ключовим питанням є дотримання інтересів усіх країн: як приймаючих, так і тих, які володіють суверенними інвестиційними фондами. За оцінками цей клас інституційних інвесторів мав 3,7 трлн. доларів активів у 2010 році, а зростання забезпечується швидкими темпами продажу товарів та накопичення резервів, що актуалізує дослідження їх впливу на економічний розвиток. Найбільші 10 суверенних інвестиційних фондів розпоряджаються активами у більше 100 млрд. доларів кожен. Втім, поки що суверенні інвестиційні фонди складають незначну частину індустрії інвестиційних фондів, яка оцінюється у 1/6, хоча важливість їх зростає у зв’язку зі схильністю до стратегічного інвестування, а також підвищенням частки зовнішніх резервів, які спрямовуються до суверенних інвестиційних фондів, тому за оцінками Банку Франції їх активи будуть більшими за активи центральних банків вже у 2015 році [3]. Діяльність цього типу інституційних інвесторів віддзеркалює тенденцію до зростання інвестицій з країн з ринками, що формуються, у економіку розвинених країн, хоча високі темпи зростання в країнах з ринками, що формуються та зростання схильності до ризику ряду фондів змінює таку ситуацію, роблячи їх економіки привабливими для інвестування, хоча інституційне середовище не є сприятливим. Занепокоєння викликає питання реалізації права корпоративної власності державними інвестиційними одиницями, оскільки їх втручання в управління компаніями може призвести до застосування не найбільш ефективних та прогресивних практик ведення бізнесу в компаніях. Втім, ситуація на ринку вказує на те, що суверенні інвестиційні фонди в основному обирають міноритарні пакети, що унеможливлює їх вплив на корпоративну стратегію, хоча в той же час реалізується довгострокове інвестування, що дає можливість в майбутньому змінити підходи і приймати більш активну участь в управлінні компанією, в той же час більшість із тих, хто здійснює управління активами суверенних інвестиційних фондів, вказують на можливості отримання додаткового прибутку від вкладень у нестабільні активи, наприклад акції та альтернативні активи, за рахунок довшого, порівняно з іншими інвесторами, горизонту інвестування [4].

Суверенні інвестиційні фонди можуть розглядатися як складова зовнішньоекономічної політики, оскільки їх формування та поповнення здійснюється не на ринкових засадах, а їх діяльність спрямована на досягнення як фінансових цілей, так і стратегічних цілей економічної політики. Суверенні інвестиційні фонди здійснюють значні інвестиції у фінансові установи розвинених країн, що дозволяє їм певним чином впливати на їх діяльність. Найбільш активно подібні інвестиції здійснюють фонди Сінгапура та Китаю, які також намагаються отримати контроль над джерелами ресурсів у інших країнах, що цілком відповідає потребам країн, які ними володіють, але зустрічає спротив у країнах-реципієнтах. На нашу думку, найбільш прийнятним способом вирішення протиріч у діяльності суверенних інвестиційних фондів, що пов’язані з можливим порушенням інтересів приймаючої країни, є включення умов їх діяльності та обмежень щодо операцій в певній країні до двосторонніх угод, які могли б стати основою для співпраці. Втім, головною проблемою залишається недостатня прозорість діяльності суверенних інвестиційних фондів та нестача інформації про їх цілі у приймаючих країнах.

Суверенні інвестиційні фонди виявилися одними з найменш вразливих класів інвесторів в часи економічного спаду, які скоріше за все з часом стануть невід’ємною та важливою частиною світових ринку капіталу та фінансового ринку, а також будуть мати все більше значення для економічного розвитку країн, які ними володіють у зв’язку з необхідністю здійснювати збереження частини доходів для майбутнього споживання, а також трансфер технологій між країнами та підвищення економічного впливу через інвестиції у стратегічно важливі сектори економіки іноземних країн.

Список використаних джерел:

1. Demystifying sovereign wealth funds / Klitzing E., Lin D., Lund S., Nordin L. // Economics of sovereign wealth funds: issues for policymakers. – Washington, D.C.: International Monetary Fund, 2010. – P. 9.

2. Davidson Sinclair Should we worry about sovereign wealth funds? // Policy. – Vol. 28. – № 1. – 2010. – P. 37–41.

3. Assessment and outlook for sovereign wealth funds // Focus Banque de France. – 2008. – № 1–28 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.banque-france.fr/gb/ publications/telechar/focus/focus_1.pdf

4. Clark Gordon L. The Oxford survey of sovereign wealth funds` asset managers [Електронний ресурс] / Clark Gordon L., Monk Ashby H.B. – Режим доступу: http://ssrn.com/abstract-1432078