К.е.н. Арутюнян С.С., к.е.н. Арутюнян Р.Р.
Одеський національний економічний університет, Україна
ФІНАНСУВАННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ СФЕРИ У ПРОМИСЛОВО-РОЗВИНУТИХ КРАЇНАХ ТА В УКРАЇНІ
Світова економічна та фінансова криза глибоко та масштабно зачепила майже всі галузі економіки України, десятки тисяч підприємств, мільйон громадян. В умовах, коли джерела швидкого зростання докризових років вичерпано, єдиний шлях виходу країни на траєкторію сталого розвитку – це перехід до нової моделі економічного зростання, підвищення конкурентоспроможності економіки шляхом прискореного інноваційного розвитку, повноцінного використання потенціалу науки під час технологічної модернізації. Інноваційний шлях потребує значних фінансових ресурсів і ця проблема особливої актуальності набуває в Україні. Для її вирішення доцільно звернутися до досвіду розвинутих країн, які протягом багатьох років створювали методи та фінансові-кредитні інструменти для підтримки інноваційної сфери і забезпечення конкурентоспроможності своїх економік.
Питаннями інноваційного розвитку держави і відповідно ефективного фінансування інновацій займалися багато вітчизняних вчених, зокрема: В.М.Геєць, А.Гальчинський, В.Семиноженко, А.Пересада, С.Лютий, М.Гаман, Т.Товт, Л.Федулова, А.Попович та інші [2, 6, 8]. В цих дослідженнях розглядаються питання сутності інноваційного розвитку, визначаються системи управління й особливості фінансування інноваційної діяльності українських підприємств, у тому числі шляхом залучення іноземних інвестицій.
Метою статті є визначення методів й інструментів достатнього фінансування інноваційної сфери України на підставі узагальнення досвіду розвинутих країн світу у здійсненні інноваційних процесів.
Програма економічних реформ 2010-2014 рр. «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава» констатувала, що ключові проблеми інвестиційно-інноваційної сфери полягають у наступному: темпи розвитку й структура цієї сфери не відповідають попиту на передові технології з боку економіки; пропоновані наукові результати світового рівня не знаходять застосування в економіці через низьку сприятливість підприємницького сектору до інновацій; в інноваційній сфері триває втрата кадрів і скорочення матеріально-технічних засобів [4, с. 47]. Додамо, що не менш значущою є проблема фінансування інновацій та її джерел.
У розвинених країнах одним з таких джерел виступають прямі державні витрати на наукові інноваційні проекти, які становлять 1,6 – 3,7% від ВВП: Швеція – 3,7%, Японія – 3,06%, США – 2,84%, Німеччина – 2,29%, Франція – 2,18% [6, с. 285]. Рада Європи ще кілька років тому прийняла рішення про необхідність збільшення частки інвестицій у сферу досліджень до 3% ВВП (державні – 1/3, у приватні інвестицій – 2/3). Це потрібно європейським країнам для того, щоб мати необхідні фінансові умови і наздогнати США і Японію. В Україні державні кошти (як джерело) коливаються в обсязі 10% інвестицій в основний капітал, найбільшу питому вагу становлять власні кошти підприємств (55-60%) та кредити банків (16,5%). При цьому важливішим постає питання про інноваційні витрати з загального обсягу інвестицій, що і свідчить про зміни у моделі економічного зростання. На жаль, згадана вище «Програма економічних реформ на 2010-2014 рр.» констатує постійне скорочення фінансування науково-технічної та інноваційної сфери. Загальний обсяг видатків на дослідження й розроблення у ВВП (наукоємність ВВП) протягом 2000-2009рр. в Україні зменшився з 1,16% до 0,95% (а зокрема, з держбюджету – 0,41%) [4, с. 47]. Додамо, що близько 80% українських промислових підприємств зовсім не займаються інноваційною діяльністю.
Промислово-розвинені країни протягом багатьох років створювали певні методи й фінансові-кредитні інструменти підтримки інноваційної сфери, які мають і загальноекономічне визначення, і національні особливості. Отже звернемось до деяких з них. По-перше, це банківське кредитування, поширене у всіх розвинених країнах і яке займає провідні позиції як механізм залучення коштів у здійснення інноваційних проектів. При цьому воно супроводжується гарантуванням позик державою і наданням пільг при кредитуванні інноваційного підприємництва (пільгові відсотки, пільгові умови і терміни повернення кредиту тощо). Такі механізми використовуються у Канаді, Франції, Японії, Великої Британії тощо. По-друге, це податкові пільги щодо стимулювання НДДКР, податкові списання (зменшення оподаткованого доходу), податковий кредит (зменшення суми податкового зобов’язання). Такі інструменти поширено в Австрії, Бельгії, Італії, Іспанії, США, Канаді, Ізраїлі. По-третє, підтримка державою інноваційних процесів полягає у інвестуванні коштів в розвиток інноваційної інфраструктури (техно-парки, бізнес-інкубатори тощо) та використанні програмно-цільових методів у розподілі бюджетних коштів. Такої стратегії інноваційного розвитку додержується Фінляндія, яка посідає перше місце у рейтингу індексів конкурентоспроможності економіки [6, с.286].
Отож, у кожній країні існують власні механізми державного регулювання підтримки інновацій, які передбачають різні преференції та пільги суб’єктам інноваційної діяльності, у той же час держава стимулює здійснення фірмами приватних витрат на дослідження та розробки.
Достатньо велику роль у фінансуванні цих витрат відіграє венчурний капітал, який створюється за рахунок інвестиційних ресурсів великих корпорацій, банків, страхових компаній, пенсійних та інших фондів, і вкладається у розвиток інноваційних фірм, які мають значний потенціал зростання і здійснюють інноваційні проекти з високим рівнем ризиків [1, с.254]. Таке інвестування передбачає участь інвестора в управлінні інноваційною діяльністю і отримання прибутку у разі вдалої реалізації проекту. Як свідчить досвід країн, які мають високий рівень використання венчурного капіталу, у 15% випадків капітал, вкладений у проект, цілком втрачається; 25% венчурних фірм несуть збитки протягом більш тривалого часу, ніж передбачалося; 30% – дають невеликий прибуток; і тільки 30% багаторазово перекривають прибутком усі вкладені кошти [6, с. 287].
Ще одно джерело фінансування інноваційних проектів у розвинутих країнах – через мережу інноваційних фондів та венчурних інноваційних фірм. Ефективність такого фінансування демонструє досвід США: де використовуються достатньо прості форми інвестування: від безпосереднього перерахування коштів від інвестора до засновників інноваційної фірми до створення інвесторами спільного венчурного фонду (на кооперативних засадах у статусі обмеженого фінансового партнерства), за рахунок якого здійснюються ризикові інвестиції. За різними оцінками в США діють до 800 венчурних фондів, інвесторами яких є корпорації, страхові компанії, пенсійні фонди, окремі громадяни, іноземні учасники [7, с. 80].
До речі, на частку іноземних інвесторів припадає 18% всіх коштів, вкладених у ризикові фонди, і вони займають друге місце серед приватних джерел венчурного капіталу в США.
Це пояснюється, у першу чергу, бажанням отримати доступ до новітніх наукових розробок та технологій, що забезпечується умовами вечурного фінансування.
На відміну від ПРК, де 85-90% приросту ВВП припадає на виробництво наукоємної та високотехнологічної продукції, українська економіка розвивається без істотного використання наукових досліджень, наразі не самостійно зроблених, а хоча б запозичених у технологічно розвинутих країн. І наука, і існуючі новітні технології, які можна запозичити (як це робить половина людства), залишаються в Україні незадіяними, а механізми реалізації інноваційного розвитку, як вказують більшість дослідників цього процесу, відсутні. Україна не використала майже десятирічний період зростання ВВП і обумовлені цим фінансові ресурси для реалізації стратегії структурної перебудови відходу від експортно-орієнтованої моделі традиційних галузей індустріального суспільства і розвитку науково-технічної та інноваційної сфери. Протягом низки років за позитивної цінової кон’юнктури світових товарних ринків істотних структурних змін і заходів із модернізації в галузях майже не проводилось. Досвід 2000-х років свідчить, що основною проблемою економіки України є відсутність і у держави, і у підприємств реальної інноваційної стратегії розвитку (хоча б через стратегію запозичень технологій), яка забезпечувала б необхідній рівень оновлення. Ще одно джерело фінансування інноваційних проектів у розвинутих країнах – через мережу інноваційних фондів та венчурних інноваційних фірм. Ефективність такого фінансування демонструє досвід США, де використовуються достатньо прості форми інвестування: від безпосереднього перерахування коштів від інвестора до засновників інноваційної фірми до створення інвесторами спільного венчурного фонду (на кооперативних засадах у статусі обмеженого фінансового партнерства), за рахунок якого здійснюються ризикові інвестиції. За різними оцінками в США діють до 800 венчурних фондів, інвесторами яких є корпорації, страхові компанії, пенсійні фонди, окремі громадяни, іноземні учасники [7, с. 80].
До речі, на частку іноземних інвесторів припадає 18% всіх коштів, вкладених у ризикові фонди, і вони займають друге місце серед приватних джерел венчурного капіталу в США. Це пояснюється, у першу чергу, бажанням отримати доступ до новітніх наукових розробок та технологій, що забезпечується умовами венчурного фінансування. На відмінну, від ПРК, де 85-90% приросту ВВП припадає на виробництво наукоємної та високотехнологічної продукції, українська економіка розвивається без істотного використання наукових досліджень, наразі самостійно зроблених, а запозичених у технологічно розвинутих країн. І наука, і існуючі новітні технології, які можна запозичити (як це робить половина людства), залишаються в Україні незадіяними, а механізми реалізації інноваційного розвитку, як вказують більшість цього процесу, відсутні. Україна не використала майже десятирічний період зростання ВВП і обумовлені цим фінансові ресурси для реалізації стратегії структурної перебудови, відходу від експортно-орієнтованої моделі традиційних галузей індустріального суспільства і розвитку науково-технічної та інноваційної сфери. Протягом низки років за позитивної цінової кон’юнктури світових товарів ринків істотних структурних змін і заходів із модернізації в галузях майже не проводилось. Досвід, 2000-х років свідчить, що основною проблемою економіки України є відсутність і у держави, і у підприємств реальної інноваційної стратегії розвитку (хоча б через стратегію запозичень технологій), яка забезпечувала б необхідній рівень оновлення, модернізації та підвищення конкурентоспроможності виробництва [67, с. 82]. Саме не конкурентоспроможності виробництва – як за собівартістю виробничої продукції, так і за її якістю й асортиментом – у періоді різкого зменшення попиту на ринках та обвалу цін опиняються поза ринком.
Функціонування національного виробництва відбувається в Україні на тлі значних викривлень фінансової системи, диспропорцій розподілу фінансових ресурсів та їх явної нестачі для фінансування інновацій, гострих суперечностей та обмежених можливостей грошово-кредитного ринку. Закономірністю стають пріоритети інвестування у фінансові інститути та інструменти, а не капіталовкладення у реальне виробництва. Отже, виникає питання, які джерела фінансування забезпечення в Україна інвестиційно-інноваційну активність і чи доцільно використовувати досвід розвинених країн?
Перша складова питання – хоча перехід до ринку и ринкові перетворення передбачають зменшення ролі держави в інноваціях, в Україні залишається необхідність значної участі держави і державної підтримки пріоритетних напрямків дослідницьких та інженерних розробок. Окремі напрямки та складові інноваційні моделі представлені у проекті «Стратегії інноваційного розвитку України на 2010-2020 рр. в умовах глобалізаційних викликів» [5] із врахуванням ключових положень, закладених у проекті «Стратегії розвитку України на 2009-2018 рр. та на період до 2039 року» Ця стратегія є комплексною моделлю інноваційного розвитку з чітко визначеними пріоритетами та ключовими заходами, і передбачає підвищення обсягів та ефективності бюджетного фінансування наукової сфери, підвищення наукоємності ВВП з 0,95 до 1,5% [5].
Друга складова питання про доцільність використання методів та фінансово-кредитних інструментів розвинених країн, не визиває сумнівні, однак заходи, що застосовуються в цих країнах, мають бути пристосовані до економіко правових умов України. Серед таких заходів: встановлення спеціальних режимів амортизації, податкові пільги, застосування пільгового кредитування з надавання державних гарантій, формування реальних венчурних фондів та фондів науко-технічного розвитку, створення за державної підтримки технологічних парків, стимулювання державою дієвої співпраці дослідних інститутів, університетів і промисловості, створення привабливих умов для творців інновацій и взагалі системи управління інноваційним розвитком. Особливої актуальності набувають питання залучення зовнішніх інвестицій, які у поєднанні з внутрішніми прискорять інноваційний розвиток України.
1. На сучасному етапі, інноваційна сфера України характеризується низьким рівнем активності і дефіцитом фінансових ресурсів. Необхідно створення єдиної цілісної системи державного управління інноваційними процесами з вибором пріоритетів, які б забезпечили високий рівень ефективності інновацій.
2. Це зумовлює потребу здійснення таких заходів:
- включення в інноваційних процес як державних, так і приватних ресурсів, використовуючи розкриті методи та фінансово-кредитні інструменти стимулювання інвестицій, включаючи заощадження домашніх господарств;
- звуження напрямків інвестування і запровадження пріоритетних проектів науково-технічного та інноваційного спрямування;
- створення нових організаційних форм інтеграції фінансового і промислового потенціалу і використання останнього на інноваційні проекти;
- залучення іноземного капіталу до реалізації інновацій і створення інноваційної інфраструктури;
- розроблення і запровадження регіональних програм інновацій з залученням до них наукових регіональних комплексів; [1,с257]
- доповнення існуючої законодавчої бази і розроблення нової, яка передбачить пільги для інвесторів, які вкладатиме кошти в розвиток наукомістких галузей і НДДКР.
3. «Стратегія інноваційного розвитку України на 2010-2020 рр. в умовах глобалізаційних викликів» повинна бути впроваджена у визначені терміни, що дозволить підвищити конкурентоспроможності української економіки і стати на сталий шлях розвитку інновацій.
Подальших досліджень потребує вивчення регіональних можливостей здійснення інновацій і створення програми розвитку регіональних науко-технічних комплексів, адже саме інноваційна діяльність регіонів є основою інноваційного розвитку країни.
Список використаних джерел:
1. Арутюнян С.С. Інноваційна складова нової моделі економічного розвитку України у посткризовий період / С.С. Арутюнян, Р.Р. Арутюнян // Вісник національного університету «Львівська політехніка». – 2010. – № 691. – С. 253–257.
2. Гальчинський А. Світова грошова криза: витоки, логіка трансформацій / А. Гальчинський // Дзеркало тижня. – 2008. – № 42. – С. 8.
3. Державне агентство України з інвестицій та інновацій [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.in.gov.ua
4. «Заможнє суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава». Програма економічних реформ на 2010-2014 роки. Комітет з економічних реформ при Президентові України. – 2010.
5. Проект «Стратегії інноваційного розвитку України на 2010-2020 роки в умовах глобалізаційних викликів» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pir.dp.ua/uploads/ StrategiyaInnovRazvitiyaUkr.doc
6. Саталкіна Л.О. Особливості фінансування інноваційної сфери у розвинених країнах світу / Л.О. Саталкіна, В.В. Лакіна. – Вісник національного університету «Львівська політехніка». – 2010. – № 691.– С. 285.
7. Уманців Ю.М. Глобальні фінансові виклики: світовий досвід та українські реалії / Ю.М. Уманців // Фінанси України. – 2009 – № 1. – С.73-85.
8. Федулова Л.І. Інноваційний розвиток економіки: модель, система управління, державна політика: монографія / Л.І. Федулова. – К.: Основа, 2005. – 552 с.