К.е.н. Іващенко О.А.*, Воропаєва А.Д.**
*Національна академія статистики, обліку і аудиту, Україна;
**Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Т. Шевченка, Україна
ТЕОРЕТИЧНЕ МОДЕЛЮВАННЯ ВЗАЄМОЗАЛЕЖНОСТІ ІННОВАЦІЙНОГО ТА ФІНАНСОВОГО РОЗВИТКУ КРАЇНИ
Важливою детермінантою економічного зростання, згідно з позиціями багатьох вчених, є впровадження інновацій (нових або поліпшених продуктів чи процесів) підприємцями, що працюють за рахунок коштів, наданих їм фінансовими ринками. Однак емпіричні зв'язки між фінансами, входженням на ринок та інноваційною діяльністю так і не знайдено.
В. Коен, Р.-К. Левін і Д.-К. Моверіта [1], А.-О. Ільїна і Р.-М. Саманіего [2] знайшли сталі розбіжності в інтенсивності НДДКР по різних галузях промисловості, а П. Агійон, Т. Фаллі і С. Скарпетта [3] продемонстрували чутливість обсягів входження до галузі промисловості від заходів фінансового розвитку. Якщо фінансовий розвиток дозволяє підприємцям проводити дорогі інновації, доцільно було б очікувати фінансову недорозвиненість, пов'язану, в першу чергу, зі скороченням входження на ринок в наукомістких галузях промисловості. Більш того, якщо фінансові ринки поліпшують розподіл ресурсів між фірмами, направляючи капітал до інноваційних підприємств, можна було б також очікувати непропорційне зниження обсягів виходу з таких галузей.
Ранні обговорення економічної ролі підприємців можуть бути простежені у працях Ф.-Х. Найта і Й. Шумпетера. Ф.-Х. Найт розглядав підприємців як таких, що мають власне фінансування, вводячи паралельно розгляд проблем асиметрії інформації, пов'язаної з фінансовими операціями [4]. З іншого боку, Й. Шумпетер вважав, що банківський сектор буде адекватно спрямовувати кошти від тих, хто їх має, до підприємців, які могли б відчувати їхню нестачу [5]. Таким чином, шумпетеріанська точка зору інтерпретує потреби фінансово розвиненого середовища, в той час як найтівська – є виправданою для країн з нерозвиненим фінансовим середовищем. Більше того, різниця у фінансовому розвитку виявляється пов'язаною з різницею в області захисту прав інтелектуальної власності.
Дж. Браун, Р. Фаззарі і С.-Б. Петерсен дослідили бум НДДКР у 1990-х роках на наявність причинно-наслідкового зв’язку між фінансами та витратами на НДДКР і знайшли значний вплив наявності фінансування та руху грошових коштів на НДДКР в молодих (але не в зрілих) фірмах. Вчені виявили, що права власності (включаючи права інтелектуальної власності) виявляються важливою інституціональною основою для фінансового розвитку, посилюючи зростання за рахунок вдосконалення розподілу ресурсів [6].
Дослідники П. Агійон, Т. Фаллі і С. Скарпетта поставили питання про чутливість до фінансового розвитку процесів входження на ринок у галузях, де фірми більшою мірою залежать від зовнішнього фінансування. Попри те, що залежність від зовнішніх фінансів та інтенсивність досліджень позитивно пов'язані між собою, фінансова залежність частково обумовлена необхідністю збору коштів на дослідження і тим, що наукомісткі галузі промисловості не тільки мають велику потребу в зовнішньому фінансуванні, а й нижчу здатність його залучати в країнах з нерозвиненим фінансовим середовищем [3].
Виглядає сумнівним твердження про те, що підприємці в найменш фінансово розвинених країнах здатні створювати та запроваджувати найновіші в світі інновації. В.-М. Коен і Д.-А. Левинталь стверджують, що значна функція НДДКР – це впровадження інновацій, розроблених в інших фірмах [7], а колектив авторів на чолі Л.-Дж. Бранстетером знайшли докази того, що транснаціональні корпорації збільшують передачу технологій у відповідь на реформи в галузі прав інтелектуальної власності [8]. Таким чином, результати показують, що захист прав інтелектуальної власності стимулює фінансування НДДКР для впровадження інновацій, незалежно від того, чи є вони найновішими в світі, чи вони походять з інших держав.
Дж. Антон і Д.-А. Яо представили декілька робіт на тему привласнення ренти в середовищах зі слабкими правами інтелектуальної власності [9]. Вчені запропонували модель, в якій розробник інновації знає більше про її якість, ніж потенційні покупці: ця проблема асиметричності інформації може бути подолана шляхом розкриття ідеї покупцю, але за відсутності прав інтелектуальної власності покупець міг би потім реалізувати ідею, не заплативши, адже розкриття інформації призводить до експропріації. Вони з’ясували, що навіть за відсутності прав інтелектуальної власності, продавець може привласнити деяку частину рентних платежів за інновації, вірогідно, через загрозу створення дуополії, наприклад, погрожуючи продати ідею іншому потенційному покупцю. Дж. Антон і Д.-А. Яо розширили цю модель, дозволивши продавцю розкрити тільки окрему «частину» β їх ідеї, над якою вони мають щільний контроль за допомогою добре визначених прав інтелектуальної власності. Вони показують, що послідовна гра, в якій спочатку розкривається частина β, а залишок потім стає предметом торгів, є кращою для розробника, ніж стратегія продажу всієї ідеї відразу. Більше того – хоча автори не підкреслили це – віддача від β збільшується для розробника. Якщо ми розглянемо, що β визначається захистом прав інтелектуальної власності, і якщо ми розглядаємо продавця як того, хто може увійти на ринок, а права на ідею продати як спосіб залучення коштів для її реалізації, то ми бачимо, що більше коштів може бути залучено (і привласнено) інноваційним «новачком» на ринку при наявності сильного захисту прав інтелектуальної власності. Один зі способів міркування про взаємодію НДДКР і фінансування в контексті роботи Дж. Антона і Д.-А. Яо – це вважати, що наукомісткі галузі промисловості виробляють (і непропорційно покладаються на) нематеріальні активи, які легше експропріювати, ніж їх матеріальні аналоги. Таким чином, більша β може непропорційно допомогти передачі технологій в наукомістких галузях промисловості.
Згідно з положеннями Б. Біасі і Е. Перотті, підприємці потребують оцінки різних складових їхніх проектів так званими «експертами». Сама оцінка передбачає розкриття ідеї експерту, що підвищує ризик крадіжки інтелектуальної власності, як і в теорії Дж. Антона і Д.-А. Яо. Хоча особистість експертів не є важливою для їх моделі, існують принаймні два аспекти, за якими необхідно оцінювати більшість проектів: (а) наукова або інженерна обґрунтованість основних інновації і (б) фінансова життєздатність проекту [10]. Р. Нанда знайшов докази того, що проекти, фінансовані із зовнішніх джерел, мають тенденцію бути більш вигідними, ніж внутрішньо фінансовані проекти, вказуючи на те, що фінансисти можуть самі розглядатися як «експерти», чиї фінансові ноу-хау мають вирішальне значення для оцінки життєздатності інновації. Таким чином, слід розглядати два виміри, за якими підприємець потребує «зелене світло», – це «наука» і «фінанси» [11].
Головне те, що проекти не можуть бути реалізовані в рівновазі, оскільки експерти можуть мати сильну спокусу вкрасти ідею – це нагадує «слабкий захист прав інтелектуальної власності». Якщо наукомісткі галузі економіки – це ті, в яких експертна оцінка є найбільш важливою (наприклад, такі галузі, в яких реалізація проектів залежить від схвальних відгуків та рекомендацій зі сторони науки), то прогнозуванням в моделі Біасі-Перотті є те, що входження до ринку буде стримуватись слабким захистом прав інтелектуальної власності [10]. Наслідком слабкого захисту прав інтелектуальної власності буде нестача зовнішнього фінансування проектів, а отже, менш обґрунтоване кредитування, що буде призводити до того, що провідні стандартні показники фінансового розвитку, такі як відношення кредиту до ВВП або відношення ринкової капіталізації до ВВП, в кінцевому рахунку, перетворяться на посередників показника ступеню захисту прав інтелектуальної власності.
Нарешті, К. Франтцескакіс і М. Уеда розробили модель, яка явно відрізняє вже зайнятих на ринку від фірм, які намагаються до нього увійти. Вони розробили модель з транзакційними витратами на передачу знання, які можливо було б вважати витратами, пов'язаними зі станом неефективного захисту прав інтелектуальної власності. Нові фірми генерують ідеї і потім з'ясовують, чи можуть вони в подальшому успішно їх реалізувати, чи ні, що також стає сигналом про їх перспективи на майбутнє. Таким чином, входження до ринку є формою експерименту, в якому існуючі фірми вже знають, які ідеї вони здатні реалізувати, і, в такий спосіб, вони можуть придбати ідеї нових компаній, які менш підходять для реалізації останніх. Вчені з’ясували, що за низьких транзакційних витрат на ринку інтелектуальної власності, вже існуючі компанії генерують менше інновацій у порівнянні з новими фірмами, але впроваджують (наприклад, купують) більше інновацій в порівнянні з ними [12]. Пояснюється це тим, що вартість передачі ідеї від невдалої нової компанії до вже існуючої є нижчою.
В середовищі з сильними ПІВ, в якому дешевше передавати інтелектуальну власність, нові компанії мають як більше можливостей впроваджувати інновації самостійно, так і більше можливостей входити до ринку і продавати інновації вже існуючим фірмам. Це узгоджується з позицією, що в менш фінансово розвинених країнах підприємці більш схильні визнавати домінування вже діючих компаній як перешкоду на шляху інновацій (те ж саме стосується і легкості пошуку партнерів для інноваційної діяльності). В той же час, за умови, що захист прав інтелектуальної власності стимулює входження до ринку (а НДДКР необхідні для вступу), слід було б очікувати більшу глибину фінансового ринку в такій економіці.
Проведений аналіз дозволяє зробити висновок про те, що проаналізовані моделі розглядають лише входження до ринку, одночасно абстрагуючись від виходу з нього, хоча останній має велике значення як для встановлення загальної рівноваги, так і для інтерпретації концепції творчого руйнування. Результати дослідження показують, що моделювання загальної рівноваги взаємодії НДДКР і фінансів шляхом правозастосування ПІВ залишається плідним напрямком для майбутніх досліджень.
Список використаних джерел:
1. Cohen W. Firm Size and R&D Intensity: A Re-Examination [Електронний ресурс] / W.Cohen, R.-C.Levin, D.-C.Mowery. – Режим доступу: http://www.jstor.org/pss/2098587
2. Ilyina A.-O. A Multi-sector Model of Growth with Financing Constraints [Електронний ресурс] / A.-O.Ilyina, R.-M. Samaniegо. – Режим доступу: http://ideas.repec.org/p/ imf/imfwpa/09-119.html
3. Aghion p. Credit constraints as a Barrier to the Entry and post-entry Growth of Firms [Електронний ресурс] / p. Aghion, T. Fally, S. Scarpetta. – Режим доступу: http://www.public.asu.edu
4. Knight F.-H. Risk, Uncertainty and profit [Електронний ресурс] / F.-H.Knight. – Режим доступу: https://www.msu.edu/~emmettr/fhk/rup.htm
5. Schumpeter J.-A. The Theory of Economic Development / J.-A.Schumpeter // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.sciencedirect.com
6. Brown J.R. Financing Innovation and Growth: Cash Flow, External Equity and the 1990s R&D Boom [Електронний ресурс] / J.R.Brown, S.Fazzari, B.petersen. – Режим доступу: http://www.bundesbank.de
7. Cohen W. Absorptive Capacity: A New perspective on Learning and Innovation [Електронний ресурс] / W.Cohen, D.-A.Levinthal. – Режим доступу: http://www.jstor.org/pss/2393553
8. Branstetter L.-G. Do Stronger Intellectual property Rights Increase International Technology Transfer? Empirical Evidence from U.S.Firm-Level panel Data [Електронний ресурс] / L.-G.Branstetter, R.Fisman, F.Foley. – Режим доступу: http://www.mendeley.com
9. James J. Anton. Markets for partially Contractible Knowledge: Bootstrapping versus Bundling [Електронний ресурс] / J.Anton, D.A.Yao. – Режим доступу: http://onlinelibrary.wiley.com
10. Biasi B. Entrepneur sand new ideas [Електронний ресурс] / B.Biasi, E.perotti. – Режим доступу: http://mpra.ub.uni-muenchen.de
11. Nanda R. Entrepneurship and the Discipline of External Finance [Електронний ресурс] / R. Nanda. – Режим доступу: http://www.hbs.edu
12. Frantzeskakis K. R&D and Markets for New Knowledge over Firms’ Life-cycles [Електронний ресурс] / K. Frantzeskakis., М. Ueda. – Режим доступу: http://www.masakoueda.com