Д.е.н. Борейко В.І.

Національний університет водного господарства та природокористування, м. Рівне, Україна

ЕКОНОМІЧНА САМОСТІЙНІСТЬ РЕГІОНІВ: ДЕКЛАРАЦІЇ І РЕАЛІЇ

 

Після відновлення економічного зростання у 2010 – 2011 роках, у 2012 році в Україні знову спостерігається тенденція до зниження виробництва валового внутрішнього продукту. При чому, як і три роки назад це пояснюється впливом фінансової нестабільності на міжнародних ринках. Натомість внутрішнім факторам: низькій конкурентоспроможності вітчизняної продукції, інфляційним процесам, низькому споживчому попиту населення та фінансовій самостійності регіонів, яка створює умови для їх розвитку, не приділяється достатньої уваги.

В наукових дослідженнях як міжнародних так і вітчизняних науковців неодноразово обґрунтовувалося, що країна тим багатша, чим багатші її регіони. Так, В. Оскольський зазначає, що:,,Гармонійний розвиток України як суверенної держави, що прямує до побудови громадянського суспільства та конкурентоспроможної економіки на основі демократичних цінностей, неможливий без ефективного та стабільного зростання кожного її регіону. Без їх економічного розвитку взагалі неможливо говорити про економічний поступ держави ” [1, с. 4].

Такої ж думки дотримуються Т. Демченко та В. Калусенко, які вважають, що: „Однією з вирішальних умов створення високорозвиненої ринкової економіки є формування ефективно функціонуючого суспільного сектора, у т. ч. його складової частини – місцевого самоврядування. Існування самостійних органів місцевого самоврядування є необхідним для утвердження засад громадського суспільства, збереження демократичного ладу, адже саме через них, у першу чергу, відбувається залучення громадян до вирішення суспільних проблем та їх реальний вплив на політику оподаткування та бюджетних видатків” [2, с. 93].

Визнають цю тезу і вітчизняні законодавці та урядовці, однак, на практиці фінансові можливості її територій не розширюються а звужуються. Що ж до обіцянок закріпити за місцевими бюджетами нові податки, які дозволять збільшити їх доходну частину, то вони носять декларативний характер.

Так, аналіз структури доходів Зведеного бюджету України у 2002–2010 роках показує, що частка місцевих бюджетів у ньому знизилася з 31,4% у 2002 до 22,6% у 2005 році, або на 8,8 відсоткових пункти. В наступні роки цей показник дещо зріс, але в середньому він складає всього 25%. Натомість, протягом досліджуваного періоду частка видатків місцевих бюджетів у Зведеному бюджеті України, по великому рахунку, залишалася незмінною і знаходилася, як правило, в межах 40–42%. В результаті дефіцит місцевих бюджетів, який на відміну від державного не може бути закритий емісійними ресурсами, зріс з 21,5% у 2002 році до 47,0% – у 2010 році. Отже, місцевим органам влади не хватає майже половину із необхідної суми коштів для виконання покладених на них Конституцією України обов’язків (табл. 1).

 

Таблиця 1. Зведений бюджет України у 2002-2010 роках (складено за даними [3])

 

Цей дефіцит закривається трансфертами з державного бюджету, що ставить місцевих керівників в пряму залежність від рішень центральних органів влади, обмежує їхню ініціативу та можливості для соціально-економічного розвитку регіону. Зазначене заставляє їх більше думати про те як сподобатися керівникам держави та міністерств, ніж про підвищення рівня життя населення територій.

Для виправлення наведеної ситуації окремі науковці, включаючи автора, пропонують закріпити за місцевим бюджетами податок на прибуток підприємств. Це дозволило б у 2002–2005 роках зробити місцеві бюджети бездефіцитними, а у 2006–2008 роках профінансувати потреби територіальних громад на 80–90%. В свою чергу, збільшення доходної частини місцевих бюджетів сприяло б впровадженню в регіонах інноваційних проектів, покращенню якості освітянських та лікувальних послуг, розвитку культури та мистецтва.

Однак, реалізувати ці пропозиції українські законодавці, які в останні два роки внесли суттєві зміни в податкове та бюджетне законодавство, не збираються. Більше, того після скасування у 2010 році окремих податків і зборів, доходи від яких поступали до місцевих бюджетів, можливості регіонів до забезпечення себе власними фінансовими ресурсами ще більше зменшилися. Про розходження декларацій ї реалій в наданні економічної самостійності місцевим органам влади, свідчить той факт, що в 2009–2010 роках, навіть з доходами від податку на прибуток підприємств, дефіцит місцевих бюджетів складав би 18–21%.

  Відсутність достатніх коштів в місцевих бюджетах не дозволяє їм в повній мірі забезпечувати фінансовими ресурсами заклади, відповідальність за функціонування яких покладено на місцеві органи влади. Так, протягом 2003–2007 реальні видатки місцевих бюджетів на фінансування охорони здоров’я, освіти, духовного і фізичного розвитку зростали в середньому, відповідно, на 16,6, 20,4 та 19,0% щорічно (табл. 2).

 

Таблиця 2. Видатки у 2002-2010 роках місцевих бюджетів України на фінансування закладів

охорони здоров’я, освіти, духовного і фізичного розвитку, у цінах 2005 року

(р озраховано автором за даними [3] )

 

Однак, у 2008 році ці показники знизилися до 3–8%, а у 2009 році мали від’ємне значення ( - 4 – 12%). Зазначене негативно відобразилося на роботі закладів освіти, духовного і фізичного розвитку, і особливо охорони здоров’я, послуги яких для більшості українців є недоступними.

Крім наведених галузей, потребує значних фінансових ресурсів для модернізації своїх фондів житлово-комунальне господарство (ЖКГ), однак, таких коштів воно не отримує. Так, наприклад, у 2007 році в реальних цінах ЖКГ отримало з місцевих бюджетів коштів в розмірі 58,5% від показника попереднього року. Ситуація повторилася в 2009–2010 роках, коли видатки для ЖКГ з місцевих бюджетів складали відповідно 73,7 та 57,6% до показника попереднього року [3]. Звичайно за такої ситуації про ніяке реальне оновлення застарілих комунальних мереж та уникнення аварій, які в нашій країні періодично повторяються, говорити не можна.

Із-за обмеженості фінансових ресурсів місцеві бюджети практично не приймають участі у фінансуванні інноваційних проектів та економічній підтримці суб’єктів господарювання на своїх територіях. Так, у 2002–2010 роках частка місцевих бюджетів у фінансуванні інноваційної діяльності в промисловості України не перевищувала 0,3% [3].

Отже, з наведених даних модна зробити висновок, що при декларуванні на державному рівні необхідності розширення економічних можливостей регіонів, на практиці їх фінансова самостійність звужується. Це не дозволяє місцевим органам влади повноцінно фінансувати галузі, відповідальність за розвиток яких на них покладається. Тому, для зміни зазначеної ситуації, необхідно розширити доходні статті, які формують місцеві бюджети, а саме направити до них надходження від податку на прибуток підприємств, інших податків і зборів.

 

Список використаних джерел:

1.              Оскольський В. Про перспективи становлення конкурентоспроможної регіональної економіки / В. Оскольський // Економіка України. – 2007. – № 12. – С. 4–11.

2.              Демченко Т. Роль місцевих бюджетів у розвитку регіонів / Т. Демченко, В. Калусенко // Регіональна економіка. – 2005. – № 4. – С. 93–99.

3.              Статистичний щорічник України за 2010 рік [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua