Вінницький національний аграрний університет, Україна

СТАН РОЗВИТКУ ФЕРМЕРСЬКИХ ГОСПОДАРСТВ ВІННИЦЬКОГО РЕГІОНУ

Сучасний стан та функціонування аграрного виробництва є важливою передумовою належного р озвитку ринкової економіки України. Ринкові перетворення в економіці країни зумовили формування багатоукладної системи господарювання. Аграрний сектор та економіка країни в цілому можуть нормально розвиватись лише за умови існування великої різноманітності організаційно-правових форм господарювання.

У процесі розвитку ринкового середовища країни в аграрному секторі значно збільшилась кількість агроформувань різних форм господарювання. На сучасному етапі розвитку ринкових відносин у сільському господарстві основу малого й середнього підприємництва становлять саме фермерські господарства, які є однією з ефективних форм господарювання та забезпечують раціональне використання матеріальних, трудових ресурсів, поповнення обсягу та асортименту сільськогосподарської продукції, мають малий обсяг витрат та високу оборотність капіталу, а також є надійним засобом забезпечення соціально-політичної стабільності країни.

Метою наукового дослідження є вивчення стану розвитку фермерських господарств та їх функціонування на основі дослідження господарств Вінницького регіону.

Питання становлення та розвитку фермерських господарств, а також їх місце в аграрному секторі економіки країни досліджували у своїх працях В.П. Горьовий, М.Ф. Огійчук, С.П. Азізов, П.Т. Саблук, М.Я. Дем’яненко, С.В. Скрипник, Л.О. Мармуль, В.В. Липчук, Л.Ю. Мельник, П.М. Макаренко, П.С. Березівський та ін.

Фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для господарювання, відповідно до Закону України “Про фермерське господарство”.

За останні 5 років в Україні було зареєстровано понад 43 тисячі фермерських господарств. Основою для підвищення їх функціонування має бути забезпечення достатнього рівня концентрації виробництва, що забезпечує максимальну прибутковість. Як показує вітчизняний досвід малі господарства мають найбільший ризик банкрутства, а переважна більшість із них є низькорентабельними. Невеликі розміри фермерських господарств стримують вчасне запровадження прогресивних технологій [6, с. 61].

Розподіл фермерських господарств за розмірами сільськогосподарських угідь показав, що переважна їх більшість мають невеликі розміри, а саме від 20 до 50 га . Дослідженнями встановлено, що найменший рівень рентабельності протягом вказаного періоду мали фермерські господарства з розмірами до 50 га . У господарствах з розмірами від 50 до 100 га цей показник був більшим в 2,5 рази і становив близько 18%. Найвищий рівень рентабельності мали господарства з розмірами більше 1000 га , а рівень рентабельності господарської діяльності становив більше 30 відсотків [5, с. 149].

Станом на 1 січня 2011 року у Вінницькій області зареєстровано 1670 фермерських господарств, що порівняно з 2000 роком збільшились у 2,0 рази. А з урахуванням членів сімей і найманих працівників з фермерством пов’язали свою долю багато осіб. Таким чином, в аграрному секторі області утворюється соціальний прошарок, який формує нові економічні, організаційні і морально-етичні принципи взаємовідносин між мешканцями села. В користуванні фермерських господарств області на 1 січня 2011 року знаходилось 214,1 тис. га. сільськогосподарських угідь, в тому числі 209,6 тис. га ріллі, що більше проти 2000 року, відповідно в 9,3 та в 9,7 рази. Значного росту земельні ділянки фермерів зазнали з 2005 року, коли з’явилась можливість брати в оренду земельні паї. На сьогодні більше половини (69,4%) сільськогосподарських угідь, які знаходяться у користуванні фермерів, взяті ними в оренду.

Розглянемо зміну кількості фермерських господарств у Вінницькій області у вигляді графіку на рис. 1.

Рис 1. Кількість фермерських господарств у Вінницькій області

(за даними статистичного збірника “Фермерські господарства Вінниччини у 2010 році”)

Аналізуючи кількість фермерських господарств області за допомогою графіка на рис. 1, ми можемо спостерігати, що досить таки зросла кількість фермерських господарств у 2005 році порівняно з 1995–2000 рр. Протягом 2008–2011 рр. кількість фермерських господарств у Вінницькій області змінювалась незначним чином. Але, як бачимо, з кожним роком чисельність фермерських господарств області поступово зростає, що свідчить про популярність даної форми господарювання та розвиток фермерства на Вінниччині.

Групування фермерських господарств Вінницької області по площі землекористування показує, що найбільша їх кількість – 34,3%, мають у своєму розпорядженні земельні угіддя розміром 20–50 га, друга по чисельності група фермерських господарств (17,5%) мають у використанні від 10 до 20 га земельних угідь. І тільки 10 фермерських господарств області (0,7%) володіють земельними ділянками розміром від 1500 до 2000 га . Це, як правило, реформовані господарства, які зберегли колективні форми організації праці і виробництва.

Розглянемо площу сільськогосподарських угідь та площу ріллі у користуванні фермерських господарств Вінницької області на рис. 2.

Рис. 2. Площа сільськогосподарських угідь та ріллі фермерських господарств Вінницької області у динаміці

Згідно рис. 2 можна прослідкувати значне збільшення площі сільськогосподарських угідь у фермерських господарствах Вінницької області у 2005 році порівняно з 1996–2000 рр. Це пов’язано із збільшенням чисельності господарств. Протягом 2008–2011 рр. розміри площі сільськогосподарських угідь у фермерських господарствах зазнавали незначних змін.

У 2011 році порівняно з 2000 роком площа ріллі фермерських господарств області збільшилась на 188 тис. га., а порівняно з 2005 роком – на 90,3 тис. га. Порівняно з 2009 роком у 2010–2011 рр. площа ріллі фермерських господарств області трішки зменшилась.

Фермерські господарства переважно займаються виробництвом продукції рослинництва, її питома вага складає близько 90%. Слід відмітити, що частка фермерських господарств України у виробництві озимої пшениці по країні складає близько 13%, гречки – 22%, ріпаку – 16%. Зокрема, фермерські господарства Вінницької області займаються виробництвом продукції рослинництва, частка тваринництва є незначною.

У 2010 році фермерськими господарствами області було засіяно 199,6 тис. га, в тому числі зерновими та зернобобовими культурами – 127,8 тис. га, що менше з попереднім періодом на 0,8%, цукровими буряками – 5,0 тис. га, кукурудзою на зерно – 18,5 тис. га та соняшником – 30,0 тис. га.

Виробництво продукції тваринництва у фермерських господарствах регіону не отримало належного розвитку, оскільки воно є менш прибутковим та рентабельним, вимагає вищих витрат та має великий термін обороту капіталу. Хоча, з кожним роком галузь тваринництва набуває все більшого розвитку. Особливо швидкими темпами відбувається розвиток свинарства, оскільки період окупності інвестицій в цій галузі є коротшим, ніж в скотарстві, що є однією з причин негативних тенденцій в цій галузі [4, с. 184].

На початок 2011 року в фермерських господарствах Вінницької області нараховувалось 8,6 тис. голів ВРХ, що на 30,6% менше порівняно з 2005 роком, у тому числі корів – 2,6 тис. голів, птиці – 7,1 тис. голів, свиней – 23,0 тис. голів, овець і кіз – 1,3 тис. голів. Серед регіонів України, Вінницька область по поголів’ю ВРХ та свиней займає 3 та 2 місця відповідно.

Основними причинами гальмування розвитку фермерства в області є: слабка матеріально-технічна база більшості фермерських господарств через незначну фінансову підтримку та недостатнє кредитне забезпечення; відсутність потрібного стартового капіталу у бажаючих стати фермерами; дисбаланс у паритеті цін на сільськогосподарську продукцію, продукцію рослинництва і тваринництва; низький рівень організації кооперування фермерів, створення асоціацій; недосконалість земельних відносин [3, с. 20].

Фермерські господарства можуть бути конкурентоздатними у разі спеціалізації з урахуванням природно-кліматичного потенціалу, стану матеріально-технічної бази, кадрової забезпеченості, кон’юнктури ринку. Ефективність виробництва у спеціалізованих господарствах значно вища порівняно із неспеціалізованими. Для підвищення конкурентоздатності їм доцільно займатися менш капіталоємними галузями виробництва [6, c. 61].

Актуальною є державна підтримка фермерських господарств через відшкодування вартості розробки проектів відведення земельних ділянок для введення господарства в приватну власність та оренду; часткову компенсацію витрат придбання першого трактора, вантажного автомобіля, комбайна; будівництво тваринницьких приміщень; одноразову допомогу молодим сім’ям при створенні фермерського господарства у праце недостатніх селах. Система державної підтримки повинна включати: гарантовані державою закупівельні ціни на основні види сільськогосподарської продукції, дотації, спрямовані на пріоритетний розвиток галузевої структури фермерських господарств [7, с. 5].

На розвиток фермерських господарств області у 2010 році була надана державна підтримка за рахунок бюджетних дотацій 6433,0 тис. грн., а також отримано коштів за рахунок податку на додану вартість 13338,1 тис. грн.

Забезпечення стабільного розвитку фермерських господарств дасть можливість збільшити кількість земель в обробітку, а також сприятиме підвищенню ефективності їх роботи в сучасних ринкових умовах.

Висновки. Забезпечення належного функціонування та ефективної діяльності фермерських господарств є однією із складових підвищення конкурентоспроможності підприємств та забезпечення подальшого стабільного розвитку аграрного сектору країни.

Розвиток фермерських господарств повинен здійснюватись у напрямку створення великотоварних підприємств, що забезпечить наявність більшої кількості великих господарств, які є більш ефективними та рентабельними. Значний вплив на подальший розвиток фермерських господарств, як досліджуваного регіону, так і країни в цілому, має стан тваринницької галузі та тенденції її розвитку в майбутньому.

Для підвищення ефективності діяльності фермерських господарств потрібне повне забезпечення матеріально-технічною базою з врахуванням специфіки діяльності господарств та створення пільгових умов кредитування на придбання сільськогосподарської техніки.

Одним із шляхів ефективного використання наявних ресурсів фермерських господарств є кооперація. Розвиток кооперативних відносин у фермерському секторі передбачає: залучення фермерів і приватних землевласників до членства в існуючих сільськогосподарських обслуговуючих кооперативах; створення нових сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів і активізація фермерів у роботі кредитних спілок.

За проведеними дослідженнями діяльності фермерських господарств Вінницького регіону можемо спостерігати, що за останнє десятиріччя значно покращився розвиток цих агроформувань. Очевидно, що при подальшій державній підтримці фермерство стане однією з провідних форм господарювання на селі.

Список використаних джерел:

1.              Закон України “Про фермерське господарство” вiд 19.06.2003 № 973-IV.

2.              Статистичний збірник “Фермерські господарства Вінниччини у 2010 році” / за ред. В.І. Погорельської. – Вінниця, 2010. – 94 с.

3.              Багорка М.О. Маркетингове забезпечення функціонування фермерських господарств / М.О. Багорка, І.А. Білоткач // Агросвіт. – 2010. – № 21. – С. 18–23.

4.              Любар Р.П. Функціонування фермерських господарств в Україні / Любар Р.П. // Науковий вісник Національного університету біоресурсів і природокористування України. – 2010. – № 146. – C. 181–186.

5.              Мельник Л.Ю. Структура фермерства України за розмірами господарств / Л.Ю. Мельник, В.О. Олексюк // Вісник Дніпропетровського державного аграрного університету. – 2010. – № 1. – С. 147–151.

6.              Олішевська А.М. Удосконалення економічного середовища і забезпечення ефективного продажу виробленої продукції фермерських господарств / А.М. Олішевська // Інвестиції: практика та досвід. – 2011. – № 9. – С. 60–64.

7.              Ушкаренко Ю.В. Підвищення ефективності діяльності фермерських господарств на основі кооперації / Ю.В. Ушкаренко // Агросвіт. – 2011. – № 13–14. – С. 2–6.