Дружченко Т. П.

Національний університет Державної податкової служби України, м. Ірпінь

ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ МІЖКУЛЬТУРНОЇ КОМУНІКАТИВНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ В НАВЧАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

 

Актуальність досліджуваної теми обумовлена підвищенням вимог до загальної професійної компетентності фахівців різних галузей та необхідністю вдосконалення підготовки студентів як мовних, так і немовних вузів до участі в міжкультурній комунікації.

Об’єкт дослідження – процес формування міжкультурної комунікативної компетентності, що забезпечує взаєморозуміння з представниками іншої лінгвокультурної спільноти.

Предмет дослідження – методика формування міжкультурної комунікативної компетентності шляхом практичного застосування різних комплексів вправ.

Мета дослідження полягає в розробці, теоретичному обґрунтуванні та експериментальній перевірці ефективності методики формування міжкультурної комунікативної компетентності.

Теорико-методологічну основу дослідження складають праці вітчизняних та іноземних вчених, присвячені:

-   теоретичним основам методики викладання іноземних мов (І. Гальперін, Р. Міньяр-Белоручев, Л. Щерба);

-   професійно орієнтованому навчанню іноземним мовам (І. Зимня, М. Акопова, Р. Клоуз, Т. Хатчінсон);

-   концепції особистісно-орієнтованої освіти (І. Зимня, М. Акопова, І. Якиманська, В. Загвязинський);

-   дослідженню проблеми формування комунікативної компетентності (Н. Алмазова, І. Зимня, В. Козлов, Р. Оксфорд);

-   теорії комунікативної компетентності (Н. Хомський, Д. Хаймс, М. Вятютнев);

-   теорії мовної особистості та міжкультурної комунікації (Ю. Караулов, Д. Гудков, В. Красних, В. Телія, А. Вежбицька).

Термін «комунікативна компетентність», з якого походить «міжкультурна комунікативна компетентність», сформувався в результаті розширення терміна «лінгвістична (мовна) компетентність», запровадженого видатним американським лінгвістом Н. Хомським в революційній праці «Аспекти теорії синтаксиса». За його концепцією, мовна компетентність охоплює «систему інтелектуальних здібностей, систему знань та переконань, що розвивається в ранньому дитинстві та завдяки взаємодії з багатьма іншими факторами обумовлює види поведінки» [6, с. 2]. «Мовна компетентність» ( competence ) семантично протиставлена «вживанню мови» ( performance ) за аналогією з соссюрівською опозицією мови та слова.

Компетентність пов’язана з комплексом правил і механізмів, що знаходяться в розпорядженні мовця та дозволяють йому створювати нескінченну кількість фраз і послань (аналог мови). Вживання – конкретна реалізація компетенції (аналог слова). Відмінність між цими термінами вбачається у відмінності між знанням мовця/слухача про мову та застосуванням мови в практиці спілкування та діяльності людини. Компетентність розглядається Н.Хомським у синтаксичному вимірі.

Концепт «комунікативної компететності» вперше вжито Д. Хаймсом в середині 1960-х років. На його думку, сутність цього концепту полягає у внутрішньому розумінні ситуаційної доцільності мови. Теорія Д. Хаймса вважається важливим внеском до методики викладання іноземних мов. Деякі ідеї були вдосконалені та докладніше розроблені М. Канейл і М. Свейном у 1980-их роках. Відтоді теорія комунікативної компетентності отримала загальне визнання в науковому світі.

У вітчизняній лінгводидактичній традиції термін «комунікативна компетентність» вперше запроваджено М. Вятютневим. Він запропонував власне бачення комунікативної компетентності як «вибору та реалізації програм мовленнєвої поведінки в залежності від здатності людини орієнтуватися в ситуаціях спілкування та вміння класифікувати ситуації залежно від теми, задач і комунікативних настанов» [2, с.38]. Проблеми теоретичних і практичних підходів до комунікативної компетентності розглядаються в працях Б. Беляєва, А. Леонтьєва, В. Гак, В. Аверіна, С. Тер-Мінасової, П. Паригіна, Н. Якубова та ін. Серед зарубіжних учених, які займаються аналогічними проблемами, доцільно згадати А. Хардинга, П. Хартмана, Д. Джонсона, М. Лонга, П. Потера.

Комунікативна компетентність представляє собою лінгвістично, психологічно та методично організовану систему, де досягається єдність мови та мовлення. Сфера прояву інтелектуальних здібностей, до яких належить комунікативна компетентність, є процес діяльності, неможливий без мовленнєвого компонента. Складнощі вивчення цього феномена пов’язані з його багатогранністю – з одного боку, він характеризується самостійністю складових, а з іншого – втілює комплекс типів поведінки та індивідуальних особливостей.

Міжкультурна комунікативна компетентність, що реалізується в чужій лінгвокультурній спільноті, розглядається як психологічне новоутворення вищого ступеня, функціонування якого робить можливим міжкультурне спілкування професійного, соціокультурного та приватного характеру. Така компетентність визначається як особлива здатність людини здійснювати повноцінне міжкультурне спілкування, сприймати мовне та культурне розмаїття, досягати взаєморозуміння між представниками різних культур навіть за умови посереднього володіння іноземними мовами на основі знання, розуміння, дотримання універсальних правил і норм поведінки, які створюють міжнародний етикет спілкування.

Варто підкреслити, що міжкультурна комунікативна компетентність проявляється лише за умов міжкультурного спілкування, де комунікативна компетентність як така не забезпечує його ефективності, оскільки комунікантам бракує знань культурних правил і технік їхнього використання. Повноцінне міжкультурне спілкування виступає умовою та водночас продуктом функціонування міжкультурної комунікативної компетентності особистості.

Види компетентностей, пов’язані зі співпрацею й спілкуванням з представниками рідної та іншомовної культур, входять до складу так званого «компетентнісного соціального блоку». На основі теорії цілісної соціально-професійної компетентності спеціаліста, розробленої І. Зимньою, можна побудувати ідеалізовану концептуальну модель міжкультурної комунікативної компетентності. Ця концептуальна модель є інтегративним утворенням, що включає цілу низку субкомпетентностей. Багатокомпонентність міжкультурної комунікативної компетентності визнано більшістю дослідників попри те, що різні наукові школи по-різному визначають склад і назви компонентів.

Структура міжкультурної комунікативної компетентності охоплює такі компоненти: лінгвістична, соціолінгвістична, соціокультурна, соціальна, дискурсивна, стратегічна. Наведена структура видається оптимальною з огляду на те, що всі інші терміни, які намагаються застосувати до складових міжкультурної комунікативної компетентності, тим чи іншим чином характеризують зазначені шість видів компетентностей.

Особлива природа міжкультурної комунікативної компетентності виявляється в міждисциплінарності, адже її не можна повністю ототожнювати з комунікативною компетентністю або міжкультурною компетентністю носія мови. Йдеться про «гібридний» вид компетентності, який дозволяє мовній особистості виходити за межі рідної культури та перетворюватись на «медіатора культур» (міжкультурну особистість), не втративши власної культурної ідентичності.

Іншомовна освіта фахівців різних галузей розглядається як один із шляхів підготовки до міжкультурної комунікації. Навчальний план має містити культурологічну складову, на основі якої формується міжкультурна комунікативна компетентність – інтегративна здатність особистості розуміти іншомовний світогляд і культуру.

Успішна реалізація міжкультурної комунікативної компетентності дозволяє встановити контакт з іншомовними комунікантами, визнати їхні культурні цінності, виробити толерантне ставлення до розбіжностей у формах спілкування, стилях поведінки, способі життя, звичаях та традиціях. Як наслідок – долаються бар’єри, побудовані стереотипами, забобонами та іншими факторами, що викликають комунікативні невдачі та перешкоджають взаємодії цивілізацій та культур у сучасному світі.

 

Список використаних джерел:

1. Вежбицкая А. Понимание культур через посредство ключевых слов / А. Вежбицкая. – М.: Языки славянской культуры, 2001. – 287 с.

2. Вятютнев М.Н.   Коммуникативная направленность обучения русскому языку в зарубежных школах / М.Н. Вятютнев // Русский язык за рубежом. – 1977. – № 6. – С. 38–45.

3. Гудков Д.Б. Теория и практика межкультурной коммуникации / Д.Б. Гудков. – М.: Гнозис, 2003. – 288 с.

4. Зимняя И.А. Педагогическая психология / И.А. Зимняя. – М.: Логос, 2004. – 384 с.

5. Караулов Ю.Н. Русский язык и языковая личность / Ю.Н. Караулов. – М.: Наука, 1987. – 261 с.

6. Хомский Н. Аспекты теории синтаксиса / Н. Хомский. – М., 1972. – 257 с.

7. Щерба Л. Языковая система и речевая деятельность / Л. Щерба. – М., 1974. – 432 с.

8. Языки как образ мира. – М.: АСТ, 2003. – 568 с.

9. Canale M .   Theoretical bases of communicative approaches to second language teaching and testing / М. Canale , М. Swaine // Applied Linguistics . – 1980. – № 1. – 2 47 р .

10.   Hymes D . On Communicative Competence / D . Hymes . – Sociolinguistics . Harmondsworth: Penguin, 1972. – 253 p.