Фоменко М.О.

Апеляційний суд Донецької області, Україна

ПРАВОВІ ТА ІСТОРИЧНІ АСПЕКТИ РОЗВИТКУ ЦИВІЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА В УКРАЇНИ

 

Державність в Україні має вікові традиції та велику історичну спадщину. Діяльність судових органів за княжої доби, демократичне державне утворення Запорізької Січі, перша в світі Конституція Пилипа Орлика виникли на території України тоді, коли на інших територіях та в інших державах панували феодально-монархічні режими.

За часів Київської Русі, яка займала територію не тільки сучасної України, а й Росії та Білорусії, діяв княжий суд. Князь здійснював правосуддя як найвищий суддя, зважаючи на те, що судова влада належала до прерогатив княжого уряду, а обов’язок судити своїх підданих вважався головним обов’язком володаря. Княжі суди мали право судити всіх осіб, за винятком, коли особа була “церковною людиною”. Оскільки княжому суду не надавалося право здійснювати правосуддя щодо “церковних людей”, то в Київській Русі діяли церковні суди, підпорядковані єпископам.

Із середини ХVІ ст. почала розвиватися українська козацька державність – Запорізька Січ, де згодом припинили свою дію правові норми, які встановлювали кару за злочини проти королівської влади і польсько-литовського врядування. У цей же період була встановлена сувора кара за зраду українському народу, християнській вірі, невиконання вимог військово-старшинської адміністрації. Специфічним для Запорізької Січі було те, що на чолі Війська Запорізького стояв гетьман, який мав повну адміністративну владу та брав участь у законотворенні і судочинстві.

На становлення судової системи в Запорізькій Січі істотно вплинули тогочасні правові джерела. Основним з них було звичаєве право, яке широко застосовувалося на Запоріжжі, при здійсненні правосуддя відмічається і вплив збірників писаного права Речі Посполитої та гетьманського законодавства. На нормах цих правових джерел ґрунтувалася структура і діяльність військово-адміністративних та судових органів. Це дає можливість розкрити питання, пов’язане із розмежуванням компетенції судових органів Запорізької Січі.

Запорізька Січ була громадсько-політичною і військово-адміністративною організацією українського козацтва і об’єднувала козацькі січі, розташовані на дніпровських островах. Козацтво складало товариство (громаду), організаційною частиною якого був курінь, а вищим органом – січова (військова) рада. Органом військово-адміністративного і судового управління був козацький кіш. Кошовий отаман мав військову, адміністративну і судову владу, а в управлінні йому допомагали кошовий суддя, осавули, писар, а також виборні полковники і курінні отамани. Ці посадові особи складали кошову старшину, яка була дорадчим органом при кошовому отаманові як з військово-адміністративних, так і з судових справ.

Здобувши незалежність у ході національно-визвольної війни 1648–1654 рр., український народ створив і власну судову систему, яка є однією з ознак державності. Ця система хоч і мала певні недоліки (поєднання адміністративної і судової влади, велика кількість судових ланок), але відображала мету побудови нового, безстанового, дійсно народного правосуддя. До системи козацьких судів доби Гетьманщини входили сільські, сотенні й полкові суди, що діяли відповідно у козацьких сотнях і полках, а також міські, копні, отаманські суди та домініальний суд пана щодо своїх підданих.

Після Полтавської битви і так званої “справи Мазепи” тиск на Україну з боку російського самодержавства набув цілком виразних форм. Показовим було ставлення російської адміністрації і особисто імператора Петра І до інституту гетьманства – вищої державної, адміністративної, військової та судової влади у Війську Запорізькому: в 1722 році управління Україною з Колегії закордонних справ було передано до Сенату, що означало відмову самодержавства визнати Україну окремим державним організмом, і було створено Малоросійську колегію, якій надавалися повноваження вищої судової апеляційної інстанції.

У 1760 році було проведено судову реформу, наслідком якої став поділ гетьманської України на 20 судових повітів, у кожному з яких створювалися земський суд по розгляду цивільних справ та підкоморський суд, який розглядав земельні спори. Кримінальні справи вирішувалися гродськими судами, що діяли в кожному полковому місті. Суддів обирала місцева старшина, а найвищою судовою інстанцією відповідно до реформи став Генеральний військовий суд, що обирався із представників полкової старшини.

У 1864 р. російським самодержавством було проведено судову реформу – колишні російські станові суди ліквідовувалися і вводилися загальні судові установи трьох ступенів. Згідно з реформою найнижчою судовою інстанцією був інститут мирових суддів, що створювався в містах та повітах. На Лівобережній Україні у кінці 80-тих років ХІХ ст. було проведено контрреформу, за якою інститут мирових суддів скасовувався, і створювалася така система судових органів: земський начальник, міський суддя, повітовий член окружного суду. Апеляційною інстанцією для цих судових органів був повітовий з’їзд судового присутствія на чолі з предводителем дворянства повіту.

На початку ХХ століття діяльність судових установ доби Української Центральної Ради, Гетьманату П. Скоропадського та Директорії (1917–1919 р. р.) визначає характерна риса уніфікації судової системи – наділення військових судів повноваженнями органів правосуддя у сфері правовідносин як військового, так і цивільного характеру. Заслуговує на увагу та обставина, що в перші місяці після лютневих подій 1917 року судова система в Україні майже нічим не відрізнялася від діючої на всій території Росії, де Тимчасовий уряд ліквідував військово-польові суди, станові “особливі присутствія” та відновив діяльність мирових суддів, які були скасовані в Україні ще в 1898 році, фактично повернувши судову систему у відповідність до першої редакції судових статутів 1864 року.

Починаючи з лютого–березня 1918 року, політична і військова ситуація почала складатися не на користь Центральної Ради і виникла потреба в організації військових судів. На виконання цього завдання Центральною Радою 23 квітня 1918 року був прийнятий “Наказ про Військові суди”, в якому зазначалося: “В м. Києві закладається Вищий Військовий Суд, до судової компетентності котрого належать усі справи, що виникають на обсягові всієї Правобережної України та Чернігівщини. Такий же суд закладається у м. Катеринославі для розгляду справ, що виникають на обсягові Лівобережної України за винятком Чернігівщини”.

У процесі подальшого судового будівництва 26 жовтня 1920 року було прийнято нове Положення про народний суд, згідно з яким кандидати в судді повинні були мати необхідний рівень теоретичної і практичної підготовки, а також вводився порядок затвердження і дострокового відкликання народних суддів, обраних радами на місцях. На підставі зазначеного вище договору про об’єднання діяльності УРСР та РРФСР на залізницях України створювалися революційні військово-залізничні трибунали (у Харкові, Києві, Катеринославі та Одесі). Ці трибунали розглядали кримінальні справи не лише про злочини, спрямовані на підрив роботи транспорту, а й усі інші кримінальні справи, які були пов’язані з транспортом і особами, що його обслуговували. Положенням про судоустрій Української РСР від 16 грудня 1922 року військові і військово-транспортні трибунали були віднесені до відання Верховного Суду СРСР, створення якого передбачалося найближчим часом у зв’язку з утворенням СРСР. Залізничні лінійні суди були створені згідно з цим Положенням і входили до судової системи УРСР на своєрідних засадах, оскільки, як суди республіки, виносили вироки іменем Української РСР, однак касаційною і наглядовою інстанцією для них була створена в складі Верховного Суду СРСР транспортна колегія.

Війна поставила перед судовими органами нові завдання. 22 червня 1941 року Президія Верховної Ради СРСР видала Указ “Про воєнний стан”, в якому було зазначено, що як виняток з діючих правил щодо розгляду судами кримінальних справ, у місцевостях, оголошених на воєнному стані, всі справи про злочини, спрямовані проти оборони, громадського порядку і державної безпеки, передаються на розгляд військових трибуналів. Згідно з цим Указом їм були підсудні справи про державні злочини; про злочини, передбачені Законом від 7 серпня 1932 року “Про охорону громадської (соціалістичної) власності”; про злочини, вчинені військовослужбовцями; про розбій; про умисні вбивства; про насильне звільнення з установ ув’язнення та з-під варти; про ухилення від виконання загального військового обов’язку; про опір представникам влади; про незаконну купівлю, продаж і зберігання зброї та про крадіжки зброї.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 квітня 1943 року всі робітники і службовці залізничного транспорту оголошувалися мобілізованими на період війни. За злочини по службі вони несли відповідальність як військовослужбовці за законами воєнного часу. Справи про злочини, скоєні цими особами, були підсудні військовим трибуналам. З 9 травня 1943 року чинність цього Указу була поширена і на весь морський та річковий транспорт.

В 1948 році у м. Києві було створено спеціальний табірний суд, юрисдикція якого поширювалася на територію України щодо розгляду справ у місцях ув’язнення. Обласні військові трибунали військ МВС розглядали кримінальні справи, слідство в яких проводилося органами МВС і МДБ, а після ліквідації в 1953 році особливої наради при МВС СРСР ліквідовувалися ці судові установи і табірний суд, діяльність яких звужувала повноваження судів республіки. У 1957 році залізничні лінійні і водно-транспортні суди були об’єднані у транспортні суди, а в складі Верховного Суду СРСР створена транспортна колегія. Розвиток судової системи СРСР і України, зокрема, у післявоєнні часи пов’язаний із вдосконаленням загальносоюзного і українського судово-процесуального законодавства та поступово і повільного відновлення демократичних інститутів судочинства.

В 2010 р. було прийнято новий Закону України „Про судоустрій та статус суддів”, який кардинально змінив правові засади судової влади та здійснення правосуддя в Україні, систему судів загальної юрисдикції, основні вимоги щодо формування корпусу професійних суддів, систему та порядок здійснення суддівського самоврядування, а також установив загальний порядок забезпечення діяльності судів та врегулював інші питання судоустрою.

Отже, можна зробити висновок про те, що становлення системи національного судочинства відбувалося поступово впродовж декількох століть і в своєму розвитку пройшло багато етапів.