Д.філос.н. Кривега Л.Д.

Запорізький національний університет, Україна

АРАБСЬКИЙ СВІТ: НАПРЯМКИ ЗМІН

 

Соціальна трансформація Арабського світу обумовлює необхідність з’ясувати основні напрямки суспільних перетворень в цьому регіоні. Зазначимо, що арабськими вважаються 23 країни Близького Сходу, Північної та Східної Африки, що входять в Лігу арабських держав і мають арабську мову в якості однієї з офіційних. Арабський світ – це близько 350 млн. чоловік населення, що розташовано на території із загальною площею приблизно 13 мільйонів квадратних кілометрів, що робить його другим за площею після Росії геолінгвістичною одиницею в світі.

«Арабська весна» («переворот», «революція» або навіть «смута») – революційна хвиля демонстрацій і протестів, що почалися в арабському світі 18 грудня 2010 року в Тунісі, захопила потім Єгипет, Лівію, Ємен, Бахрейн, Сирію. Страйки, демонстрації, ходи й мітинги охопили майже всі арабські країни, в ході яких використовувалися як загальні методи громадянського спротиву й елементи військового протистояння, так і засоби соціальних медіа та Інтернету для організації протесної активності, для спілкування та інформування про події, що відбуваються.

Відзначимо, що відсутність сильних лідерів опозиції укупі з відсутністю у них ефективних інструментів впливу на процеси в суспільстві значно ускладнило ситуацію в ряді арабських країн. У деяких з них протестний рух «живився» ззовні – країнами НАТО – у фінансовому, військовому, політичному аспектах, що підкреслює наявність «підпірки» для «арабських переворотів» ззовні. При цьому використовувалася міжплемінна, міжконфесійна, міжрегіональна ворожнеча еліт і невдоволення певних верств суспільства існуючим станом справ. Нерозвиненість ідеологічного комплексу в більшості арабських країн призвела до використання масами ісламської ідеології, до оформлення ісламу в політичні партії. Головним результатом «арабської весни»стало повалення, передання суду, покарання (аж до страти), вигнання з країни керівників таких держав як Єгипет, Туніс, Лівія, Ємен, діяльність яких, на думку значної частини громадян, є основною причиною тяжкого становища більшої частини населення цих країн. В якості цілей соціальної модернізації були проголошені наступні: реформа політичної системи країни, обмеження влади військових, формування інституцій громадянського суспільства, надання прав і свобод громадянам; розробка ефективної стратегії економічного розвитку країни, подолання корупції та розкрадання ресурсів і суспільних благ; формування нового обліку та іміджу країни тощо.

Але в країнах, де «арабська весна» отримала перемогу, до влади прийшли представники ісламських кіл, а саме «Брати-мусульмани», які проголосили за мету створення суспільства, побудованого на принципах справедливості шляхом дотримування ісламських норм в публічному і повсякденному житті, активний опір західному колоніалізму (особливо його ідейно-культурним формам), повернення ісламу до фундаментальних основ Корану і Суни. Технологія створення ісламської соціальності припускає, що цей процес розпочнеться з кожного мусульманина, його сім'ї, уми (громади), пошириться на суспільство в цілому, призведе потім до побудови халіфату, панісламскої держави і потім до нового мусульманського світовому порядку. К основним ісламським реформаторським угрупованням належать, зокрема, єгипетська Партія свободи і справедливості, сирійські «Брати-мусульмани» і Незалежний демократичний ісламський рух, лівійська Партія справедливості і будівництва, марокканська Партія справедливості і розвитку, туніська «Ан-Нахда». Ісламісти, як правило, політично більш мобілізовані і активні, ідеологічно більш заангажовані і більш дисципліновані, ніж прихильники світських партій.

Успіх руху «Брати-мусульмани» в ряді арабських країн і, зокрема, в Єгипті ґрунтується на поєднанні ідеології, політики і соціальної роботи. "Брати-мусульмани" завжди активно займалися благодійністю, вихованням і релігійним освітою – кожна первинна організації мала мечеть, школу і спортивний клуб. Часто вони замінюють нефункціональні державні установи і вирішують проблеми звичайних людей за допомогою своїх численних програм соціального забезпечення, які включають в себе освіту і охорону здоров'я, а також через проповіді в мережі своїх мечетей. Рух Брати-мусульмани неоднорідний, у ньому є прагматичні і помірні елементи, включаючи тих, хто щиро бажає привнести в іслам прагматизм, справжню демократію і політичну терпимість. В усіх країнах «арабської весни» йдуть процеси створення нової Конституції, переходу до нової моделі державності, подолання пост революційної кризи та хаосу у функціонуванні соціальної інфраструктури. Так,

Президент Єгипту М. Морсі, протеже організації «Брати-мусульмани», зосередив свою активність навколо декількох основних моментів, обумовлених повсякденними буднями єгиптян, пронизаних в якійсь мірі невизначеністю у функціонуванні соціальних інститутів, розбалансованістю державної машини. До них відносяться права людини, національна згуртованість, скорочення масштабів бідності, економічне відродження, розвиток освіти і наукових досліджень, зовнішня політика. Такому ж постреволюційному облаштуванню життєдіяльності суспільства присвячені зусилля владних кіл Тунісу, Лівії, Ємену. Вони заявляють про прихильність до свободи, демократії, прав людини та верховенства закону в рамках принципів ісламу, демонструють готовність до блокування зі світськими партіями при створенні урядів. У плані ісламізації вони воліють обійтися мінімумом – оголошенням шаріату основою законодавства і фіксацією в конституції положень про те, що іслам є державною релігією і що главою держави може бути лише мусульманин. Отже, основними напрямками розвитку постреволюційних країн Арабського світу виступає: – зростання впливу ісламістів , які перетворилися на провідну політичну силу в Єгипті, Марокко та Тунісі та істотно зміцнили свої позиції в Сирії, Лівії та Ємені; – поступове створення сучасної ісламської соціальності (суспільство, держава, громадянське суспільство базуються як на світських, так і релігійних – ісламських принципах); – помірні ісламісти є реалістичною політичною силою, готової дотримуватись загальноприйнятих «правил гри». Однак, об'єктивно неможливо для них вирішити в найкоротші терміни важливі соціально-економічні проблеми, які назрівали десятиліттями.