К. філол. н. Головач У.В.

Український католицький університет, м. Львів

ПЕРЕКЛАДОЗНАВСТВО І ЕТНОПСИХОЛІНГВІСТИКА У СВІТЛІ ТЕОРІЇ КОМУНІКАЦІЇ

Спрямованість перекладознавства на сучасну теорію комунікації сприяє розв’язанню багатьох малодосліджених питань адекватності сприймання тексту перекладу, ефективності міжмовної комунікації, оптимізації текстової структури. Текст за своєю природою завжди звернений до когось, завжди розрахований на те, що його зрозуміють. Тому багато властивих розумінню ознак і особливостей тексту вивчають шляхом аналізу смислового сприйняття тексту.

Нові дослідницькі орієнтири змінюють категоріальний апарат, принципи і методи сучасного перекладознавства, сприяють комплексному міждисциплінарному характеру дослідження: переклад стає предметом наукового зацікавлення і вивчення лінгвістів, літературознавців, психологів і етнографів. Дослідження перекладу з виходом в естетику і психологію, а також етнографію та інші суміжні науки значною мірою полегшується тим, що функціональний підхід до явищ мови, як важливого засобу спілкування людей і форм пізнання навколишньої дійсності, дає змогу сучасному мовознавству тісно контактувати із суміжними науками – літературознавством, етнопсихологією, культурологією та етнографією. На перетині міждисциплінарних зв’язків цих наук в останній чверті ХХ століття витворилася окрема галузь сучасного мовознавства – етнопсихолінгівстика, яка вивчає національні особливості комунікації, що зумовлені специфікою мовних систем комунікантів, культурними відмінностями, характерними для культурно-національних спільнот, а також чинниками, пов’язаними з етнопсихологією формування і сприйняття мовлення.

Витоки сучасної етнопсихолінгвістики треба шукати у науковій спадщині В.фон Гумбольдта, О.Потебні, Ш.Баллі, в американській лінгвістиці Анн-арборської школи Мічиганського університету, яка досліджує зв’язки мови з культурою народу (Ч.Фріз, Ю.Найда та ін.) [23–24]. У радянській науці поняття «етнопсихолігвістика» впровадили в науковий обіг автори колективної монографії «Национально-культурная специфика речевого поведения» О. Леонтьев, Є.Тарасов, Ю.Сорокін [14]. У її створенні брали участь лінгвісти, психологи й психолінгвісти, що досліджували національно-культурні аспекти спілкування. Їхній підхід до виявлення стрижневих проблем спілкування у сфері національних культур сформувався внаслідок переосмислення і підсумування ідей, фактів і методів дослідження мовленнєвої діяльності. Серед праць такого характеру треба назвати також колективне дослідження –«Этнопсихолинвистика» [10].

Комплексне теоретичне висвітлення проблематики, пов’язаної з національними особливостями мовленнєвого спілкування, можна знайти також у працях американських дослідників, що їх очолює Д.Гаймс. Їхні ідеї знайшли висвітлення у збірнику, присвяченому «етнографії комунікації», – «Transcultural Studies in Cognation» [25], а також у праці «Language in Culture and Society: A Reader in Linguistics and Anthropology» [20]. Видання репрезентує цілий комплекс ідей, пов’язаних із дослідженнями семантичних моделей різних мов, розроблених у межах проблеми співвідношення мови і культури. Розглядаючи історію питання національної специфіки мовленнєвої діяльності, особливу увагу варто звернути також на працю Ю.Бромлея «Этнос и этнография» [6], що є важливим кроком у визначенні методології етнопсихолінгвістичних досліджень. Лише контакт з іншими культурами, – зазначає Ю.Бромлей, – надає тим чи іншим культурам статусу диференційної ознаки [6, с.66]. Тільки у спілкуванні з іншим етносом усвідомлюється те, що є специфічним для певного етносу і певної культури. Саму мову Ю.Бромлей визначає як основну етнодиференційну ознаку етносу.

Щодо цього Ю.Апресян зазначав: «Кожна природна мова відтворює певний спосіб сприйняття і організації концептуалізації світу. Притаманний мові спосіб концептуалізації дійсності (погляду на світ) є частково універсальний, частково національно-специфічний: носії різних мов сприймають світ дещо по-різному, що зумовлено особливостями кожної з мов»[3, с. 38–39].

Розходження в мовах і культурах фіксуються на різних рівнях, і дослідники описують це розходження за допомогою різних термінів. Зіставляючи лексичний склад мов, часто використовують термін «реалія». До термінологічного апарату перекладознавства його вперше впровадив А.Федоров. В українському перекладознавстві термін «реалія» почали вживати О.Кундзіч, В.Коптілов, С.Ковганюк. Найточніше перекладознавче визначення термін «реалія» знайшов у монографії Р.П.Зорівчак «Реалія і переклад: «Реалії – це моно- і полісемні одиниці, основне лексичне значення яких вміщає (в плані бінарного зіствлення) традиційно закріплений за ними комплекс етнокультурної інформації, чужої для об’єктивної дійсності мови-сприймача» [11, с. 58]. Методологічна вартість цього визначення полягає передусім у тому, що воно ґрунтується на розумінні перекладу як специфічної мовленнєвої діяльності, для успішного здійснення якої важливо враховувати мовні реалізації духовних і суспільних проблем.

Зіставляючи лексичний склад мов, дослідники Л.Бархударов, Є.Верещагін і В.Костомаров використовують також термін «безеквівалентна лексика» [4, с.93; 7, с.77–86]. Англомовні дослідники, зокрема П. Ньюмарк і Дж. Лайонз вживають також терміни cultural terms [22, с.175] і cultural words [21, c.12].

У всіх визначеннях реалій на перший план виходить власне етнокультурна специфіка лексичних одиниць, що реалізуються як елементи етнокультурного коду в тексті оригіналу. Оскільки мовна система – це, поряд з лексикою, і структурна організація елементів, у якій кожний елемент зумовлений іншими, в комунікативно-функціональній лінгвістиці активно опрацьовується також проблема реалізації граматичних форм у художньому мовленні. Конотативний рівень граматики досліджували Р.Якобсон, О.Бондарко, В.Григор’єв та ін.[18; 5; 9]. У перекладознавчому аспекті конотативний рівень граматики в українсько-англійській площині із застосуванням компонентного аналізу і контекстуального методу ґрунтовно і всебічно опрацьовано в монографії Р.Зорівчак «Реалія і переклад» [11]. Для позначення форм, що відображають структурно-конотативну своєрідність мови-джерела та не мають безпосередніх відповідників у цільовій мові, українська дослідниця впровадила до наукового апарату сучасного перекладознавства поняття структурно-конотативної реалії [11, с.157–158].

Серед теоретичних праць, присвячених проблемам етнокультурної специфіки мовленнєвої комунікації, особливе значення для перекладознавства мають етнопсихолінгвістичні дослідження, безпосередньо пов’язані з розумінням інокультурного тексту. Тяжіння сучасного перекладознавства до комунікативно-прагматичних досліджень визначає необхідність етнопсихолінгвістичноо аналізу перекладу як форми писемної комунікації. Ґрунтуючись на тезі про залежність мовленнєвої поведінки від тріади «етнос-мова-культура» [10, с.5–19], дослідники відзначають, що в процесі перекладу відбувається зіткнення не лише лексичних та граматичних систем, а й комунікативно-прагматичних, лінгвоетнічних, психологічних, соціокультурних уявлень, менталітету мовців. Різниця культур і мовленнєвих норм часто потребує від перекладача таких глибоких перетворень, які унеможливлюють трактування перекладу лише як зміни правил переходу від внутрішньої програми мовлення до її реалізації «Комунікація «мовець – перекладач – адресат» є подвійною, оскільки перекладач здійснює оптимальне вкладання двох внутрішніх програм відповідно до мовця та орієнтовано на адресата», – зазначає з цього приводу О.Селіванова в аналітичному огляді, присвяченому актуальним питанням сучасної лінгвістики» [15, c.61].

В етнокультурній моделі перекладу для визначення розходжень у мовах та інших аспектах культури широкого вжитку набув термін «лакуна». Як зауважують автори монографії «Текст как явление культуры» – його перевага над іншими в тому, що це поняття дає можливість несуперечливо й послідовно порівнювати мови і культури за допомогою одного інструмента, використовуючи той самий термін [2, c.85]. Таке розширення сфери використання поняття «лакуна» базується на положенні про тісний взаємозв’язок мови і культури. З іншого боку, «виявлення поряд з мовними лінгвокультурологічних і культурологічних лакун виправдане методологічно, оскільки сприяє встановленню деяких конкретних форм кореляції мови і культури [2, с.91].

Близький до такого трактування національно-культурної специфіки також підхід Е.Маркаряна: «Індивідуальна неповторність етнічних культур полягає передусім в особливій комбінаториці елементів досвіду, які можуть повторюватися в багатьох культурах» [12, с.88]. За такого підходу, поняття «лакуна» інтерпретується в термінах «інваріант» і «варіант» вербальної і невербальної поведінки, що сформувалася в тій чи іншій культурі.

Лінгвістичні лакуни, які відображають об’єктивні відмінності в будові зіставлюваних мов і впливають на процес перекладу, Г.Антипов розглядає як результат неповної відповідності наборів сем у текстах оригіналу і перекладу [2, с.84–102]. Зіставляючи граматичні системи двох мов, Ч.Гейл у дослідженні мови і культури австралійського етносу волбірі і порівнянні її з англомовною культурою, користується терміном «лакуна в граматиці і культурі» – gaps in grammar and culture [19, c.23].

Одним із різновидів культурологічних лакун виступають етнографічні лакуни, існування яких зумовлено відсутністю реалій, характерних для однієї культури і відсутніх в іншій. З етнографічними лакунами пов’язана проблема поняттєвої невідповідності в різних мовах.

Невідповідність наборів сем, які зумовлюють лінгвістичні лакуни, – це в термінології Є.Верещагіна і В.Костомарова, фонові, тобто непоняттєві семантичні частки, які можна визначити як семантичну рештку після вилучення з плану змісту лексеми її поняттєвих сем. Сукупність таких семантичних часток творить лексичний фон. Вчення про лексичний фон, що лягло в основу лінгвокраїнознавчої, чи контенічної теорії, уможливлює новий підхід до вивчення мовних знаків через розуміння їх як однієї з форм відображення етнічної самобутності народу, його історії і культури. Існування лексичного фону зумовлено тим, що мова є ще й зберігачем, а також виразником культури, тобто поряд з комунікативною функцією їй властива також функція кумулятивна [7, с.42]. Саме розходження в лексичному фоні чи, інакше, у сукупності непоняттєвих часток тотожних у поняттєвому відношенні слів може стати причиною порушення комунікації [7, с.75]. Наслідком розходження лексичного фону таких слів може бути неадекватне і неповне розуміння тексту. Через відсутність фонових знань про вихідну культуру в носіїв мови перекладу перекладачі часто відмовляються від дослівної передачі деяких фрагментів художнього тексту і від збереження його національно-специфічного елемента.

Розбіжність фонових часток лексем, а також невідповідності в національному обсязі понять у різних мовах можуть зумовлювати існування асоціативних лакун, які В.Муравйов вважає етнографічними. Наявність таких лакун викликана відсутністю в носіїв однієї із зіставлюваних культур характерних для носіїв іншої культури лінгво-етнографічних асоціацій, зумовлених різними соціально-культурними факторами [13, с.38].

Фонові знання є об’єктом вивчення також інших дослідників семантики лексичних одиниць. Фонові семантичні частки виступають у їхніх працях під назвами «конотативні ознаки [16, с.175; 17, с.76], «енциклопедичні дані» [24, с.35], «потенційні семи» [8, c.371], «національне забарвлення» [13, с.29].

Б.Ажнюк досліджує основні форми і способи вияву національної своєрідності фразеологічних одиниць англійської мови на різних рівнях семантичної і формальної структури. Виявляючи у процесі порівняльного аналізу англійських і українських фразеологізмів елементи національної традиції, він використовує термін «національна маркованість фразеологічних компонентів» коли йдеться про семантичну структуру фразеологізмів [1, с.30–49], і «національна специфіка структурно-семантичної моделі», коли йдеться про особливості формально-граматичної структури фразеологічних утворень [1, с.79–83].

Важливо також відзначити той факт, що проблема лакун, фонових знань чи національного забарвлення, яку активно дискутують у теорії перекладу, описується на рівні сприйняття чи колективної оцінки. Встановлення лакун в інокультурному тексті, – зазначають Г.Антипов, Ю.Сорокін та інші автори монографії «Текст как явление культуры», – є виявом того, в чому розходяться національно-культурні типи реципієнтів, які належать до різних культур і характеризуються відповідно різною структурою мовленнєвої поведінки та певним визначеним для даної культури комплексом знань [2, с.99].

Таким чином у всіх розглянутих дослідженнях вектор наукового зацікавлення спрямований на висвітлення взаємозв’язку мови і культури – національну специфіку мовних явищ подано під кутом зору етнокультурного висвітлення. Застосований при цьому поняттєвий апарат якнайкраще надається для різноаспектного опису елементів етнокультурної значущості мовних одиниць та їх семантичних компонентів, що відображають специфіку етнічного менталітету, духовної культури, звичаїв і традицій.

Список використаних джерел:

1. Ажнюк Б.М. Англійська фразеологія у культурно-етнічному висвітленні / Б.М. Ажнюк. – К.: Наукова думка, 1989. – 136с.

2. Текст как явление культуры / [Г.А. Антипов, О.А. Донских, И.Ю. Марковина, Ю.С. Сорокин]. – Новосибирск: Наука, 1989. – 201с.

3. Апресян Ю.Д.Образ человека по данным языка / Ю.Д.Апресян // Вопросы языкознания. – 1995. – №1. – С.38–39.

4. Бархударов Л.С. Язык и перевод / Л.С. Бархударов. – М.: Международные отношения, 1975. – 240с.

5. Бондарко А.В. Грамматическое значение и смысл / А.В. Бондарко. – Л.: Наука, 1978. – 175 с.

6. Бромлей Ю.В. Этнос и этнография / Ю.В. Бромлей. – М.: Наука, 1973. – 283с.

7. Верещагин Е.М. Лингвострановедческая теория слова / Е.М. Верещагин, В.Г. Костомаров. – М.: Рус. яз., 1980. – 320 с.

8. Гак В.Г. К проблеме семантической синтагматики / В.Г. Гак // Проблемы структурной лингвистики. – М.: Наука, 1972. – С. 367–395.

9. Григорьев В.П.Поэтика слова / В.П.Григорьев. – М.: Наука, 1979. – 344 с.

10. Этнопсихолингвистика / отв.ред.Ю.С.Сорокин. – М.: Наука, 1988. – 192 с.

11. Зорівчак Р.П.Реалія і переклад. На матеріалі англомовних перекладів української прози / Р.П.Зорівчак. – Львів: Львів. ун-т, 1989. – 214 с.

12. Маркарян Є.С.Культурная традиция и задача дифференциации ее общих и локальных проявлений / Є.С. Маркарян // Методологические проблемы исследования этнических культур. – Ереван: Ереван. ун-т, 1978. – С.82–93.

13. Муравьев В.Л.О языковых лакунах / В.Л. Муравьев // Иностр. языки в школе. – 1971. – №1. – С.31–40.

14. Национально-культурная специфика речевого поведения / [А.А.Леонтьев, Е.Ф.Тарасов, Ю.С.Сорокин и др.]. – М.: Наука, 1977. – 352 с.

15. Селіванова О.О. Актуальні напрями сучасної лінгвістики / О.О. Селіванова. – К.: Фітосоціоцентр, 1999. – 147 с.

16. Телия В.Н. Коннотативный аспект семантики номинативных единиц / В.Н. Телия. – М.: Наука, 1986. – 141 с.

17. Уфимцева А.А. Языковая номинация / А.А. Уфимцева, Э.С. Азнаурова, Е.С. Кубрякова. – М.: Наука, 1977. – 359 с.

18. Якобсон Р.О.Работы по поэтике / Р.О.Якобсон. – М.: Прогресс, 1987. – 461 с.

19. Hale K. Gaps in Grammar and Culture / K. Hale // Linguistics and Anthropology: in Honor of C.F.Voegelin. – Jisse: Peter de Ridder Press, 1975. – 23p.

20. Language in Culture and Society. A Reader in Linguistics and Anthropology. – New York: University Press, 1964. – 124p.

21. Lyons J. Language, Meaning and Context / J. Lyons. – Bungay: Fontana Lingustics, 1981. – 256p.

22. Newmark P. Approaches to translation / P. Newmark. – Oxford: Pergamon Press, 1981. – 200p.

23. Nida E.A.A Componential Analysis of Meaning / E.А. Nida // Approaches to semiotics. – The Hague-Paris: Mouton, 1975. – Vol. 57. – 272p.

24. Nida E.A.Towards a Science of Translation / E.А. Nida. – Leiden: E.J.Brill, 1964. – 331p.

25. Transcultural Studies in Cognition. – Menascha: American Anthropological Association, 1984. – 253p.