К. іст. н. Зеркаль М. М.

Навчально-науковий інститут історії та права Миколаївського національного університету імені В. О. Сухомлинського, Україна

ОСОБЛИВОСТІ ДІЯЛЬНОСТІ СЕРЕДНІХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ ПО ЗАДОВОЛЕННЮ ОСВІТНІХ ПОТРЕБ ЕТНОСІВ УКРАЇНИ (1990–2000 роки)

На основі різнопланових джерел досліджено історичні особливості змін в освітньому потенціалі етноменшини України. З'ясовані рівні етнічної ідентифікації, та ступінь освітнього ренесансу, розкрито умови які сприяли чи стримували здобуття освіти.

Ключов і слова: освіта, етноси, політика, школа, регіони.

Для задоволення освітніх потреб представників етносів складалася досить розгалужена мережа загальноосвітніх закладів освіти. До них відносилися школи І, І–ІІ, І–ІІІ ступенів, спеціалізовані школи, гімназії, ліцеї державної, як і приватної, так і колективної форм власності. Їхня діяльність регламентувалась Законом України   «Про освіту», Положенням «Про середній загальноосвітній навчально-виховний заклад», Типовим статутом середнього загальноосвітнього навчально-виховного закладу; Інструкціями про організацію та діяльність гімназій і ліцеїв. В Україні у тих місцях , де представники етноменшин не проживали компактно, законодавством дозволялось для п'яти і більше дітей відкри ття в звичайних школах спецклас ів .

Дана проблема залишалась малодослідженою в українській історіографії. Окремі її сюжети розглядалися в роботах філософів, політологів, соціологів, педагогів: М. Шульги, В. Євтуха, Т. Рудницької. В дослідженнях В. Трощинського, І. Кураса, О. Майбороди присвяченим теоретичним проблемам етнонаціональної політики, історії етносів, лише фрагментарно аналізувалися питання освіти та її регіональні особливості.

11 серпня 1996 р. Кабінет Міністрів України прийняв постанову про створення умов для відкриття в регіонах України шкіл їх рідними та двома мовами навчання. Рада міністрів АР Крим затвердила «Програму розвитку мережі сітки шкіл і класів з українською і кримськотатарською мовою навчання на 1997–2006 рр.». Основними цілями якої було: забезпечення конституційних прав громадян на навчання рідною мовою; всебічне сприяння розвитку української і кримськотатарської мови; приведення сітки загальноосвітніх установ АР Крим у відповідності потреб громадян.

Законодавство України врегулювало діяльність закладів освіти етноменшин з тим, аби забезпечувалися рівні умови громадян у здобутті освіти, дотримання державних вимог щодо її змісту, рівня та обсягу, стимулювання творчого пошуку науковців та педагогів. Держава забезпечувала доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам.

Місцеві органи виконавчої влади формували мережу навчально-виховних закладів відповідно до соціально-економічних, етнічних, культурно-освітніх потреб та при наявності матеріально-технічної, навчально-методичної бази. У місцях компактного проживання етноменшин держава, виходячи з можливостей, створювала умови у рамках своїх освітніх систем, а також сприяла створенню навчальних закладів різного рівня і їх підрозділів (класів, факультетів, груп тощо) для викладання мови етносу, або для навчання цієї мовою. Мови етноменшин поряд з державною використовувались в культурно-освітній діяльності, в роботі органів держвлади і місцевого самоврядування, офіційних зібраннях.

Більш активно навчальні заклади етнічного профілю відкривалися в місцях компактного проживання груп. Протягом 2004–2007   рр. у Закарпатті було відкрито у м. Ужгороді гімназію з угорською мовою навчання (2004 р.) та ЗОШ І–ІІІ ступенів у с. Берегуйфолу Берегівського району (2004 р.), Вілоцьку ЗОНШ І–ІІІ ступенів (2006 р.) та Вербовецьку ЗОШ І–ІІ ступенів у Виноградівському районі (2006 р.), Чомонинську ЗОШ І–ІІ ступенів у Мукачівському районі (2007 р.).

Тривалий час якісно сформувати мережу етнічних навчальних закладів практично було неможливо і через відсутність достовірної інформації про етнічний склад населення України. Перепис 1989 р. не давав необхідних даних. Крім того, багато громадян змінили інформацію про рідну мову та етнічне походження.

В Україні протягом 1990–2000-х років відродження системи освіти етноменшин відбувалося в кілька етапів. Створювалася система шкіл за мовною ознакою, де першою виступала мова українська чи російська, а другою, як обов’язкова, рідна (українсько-угорська, російсько-грецька тощо). При таких школах організовувалися курси, гуртки, факультативи тощо). На наступному етапі закладалися необхідні основи для подальшої освіти і створення етнічних шкіл, гімназій (єврейських, татарських), де викладання всіх дисциплін велося на мовах етносів. Таких шкіл в Україні було створено небагато, зокрема в Києві та місцях компактного проживання спільнот.

Тривалий час не вдавалося відродити систему національної освіти українським болгарам. Із 74 загальноосвітніх болгарських національних шкіл, які працювали у 1920-х роках, в 1991–1996 рр. не відкрито було жодної. На Одещині, де проживали болгари, їх діти вивчали в 1996 р. рідну мову в 33 українських школах та в 74 школах болгарська мова вивчалась факультативно. Білоруси не мали національних шкіл, інших учбових закладів, як правило, мешкали в оточенні українців і росіян, а їх діти відвідували відповідно українські і російськомовні школи.

Певного скорочення зазнала система освіти українських росіян. Так, якщо у 1920–1930 рр. в загальноосвітніх російських школах навчалось 81,2% дітей, то у 1994–1995 рр. – 42,7%. Кількість дітей, що виховувалися російською мовою в дошкільних закладах зменшилась у 1995 р., в порівнянні з 1988 роком, з 48,5% до 36,3% [13, с. 49].

Сформована протягом 1990-х років мережа шкіл, не відповідала культурно-освітнім запитом етноменшин. Зберігався дисбаланс між етнокультурними запитами та послугами, які реально надавались школою.

Українська держава жодною мірою не чинила перешкод у здійсненні особами, які належали до меншин, права на заснування власних освітніх закладів та управління ними. Приватні заклади, у яких навчання велося мовам меншин, мали право без жодних обмежень самостійно обирати джерело фінансування.

Плановий штучний підхід до відкриття шкіл часто був не бажаний і шкідливий. Деякі малочисельні етнічні групи (гагаузи, цигани, караїми) не мали можливості мати загальноосвітні заклади, де б навчання велося рідною мовою.

Часто процес відкриття шкіл і класів з навчанням на рідній мові відбувався стихійно, без достатнього матеріального і методичного забезпечення. В ряді випадків у АР Крим школи з кримськотатарською мовою навчання, створеними за етнічною ознакою учнів і вчителів, являлись навчальними установами, в яких навчання велося російською мовою.

На початку 1990-х років в АР Крим відкриття шкіл з кримськотатарською мовою навчання часто носило стихійний характер. В 1997 р. Рада Міністрів АР Крим ухвалила документ під назвою «Програма формування й розвитку мережі навчальних закладів, класів з українською та кримськотатарською мовою навчання» з тим, аби надати цьому процесу контрольованого характеру [1, с. 19]. Водночас внаслідок відсутності чіткого прописування статусу шкіл з рідною мовою навчання і двомовних, планове відкриття таких шкіл стримувалося. Статус шкіл з двома мовами навчання не дозволяв дітям кримських татар вивчати рідну мову і етнічні традиції у повній мірі.

В АР Крим нерідко відкриття шкіл з кримськотатарською мовою навчання супроводжувалося пікетуванням громадськості органів влади, мали місце захоплення шкільних приміщень.

Мали місце випадки, коли місцеві органи державної влади проявляли правовий нігілізм у реалізації вже діючих нормативних і правових актів і стримували чи відкладали процес відкриття шкіл, класів з навчанням рідною мовою. Особливо часто такі прояви траплялися у АР Крим. Сім років (1990–1997 рр.) Міністерство освіти АР Крим приховувало рекомендації викладених у Листі Міністерства освіти України щодо відкриття класів і груп у дитячих садках. Лише в 1997 р. його було надруковано в «Педагогічному віснику Криму», але знову ж виконувався в обмеженому розмірі. Отже, освітні установи, які були створені в АР Крим на початку 1990-х років, були відкритті не з ініціативи держструктур (покликаних це робити), а тільки під тиском і за допомогою громадськості. І відкривалися вони виключно у непридатних для цього будівлях [11, с. 25].

У місцях найбільш компактного розселення циган у промислових центрах півдня, зокрема у Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій, Миколаївській, Одеській областях та на Закарпатті, в окремих школах переважав контингент учнів циганського етнічного походження. У цих школах діяли кабінету циганської культури, групи факультативного вивчення історії та культури циган. Це явище могло характеризуватися неоднозначно: як позитивне, так і негативне. Позитивним було те, що у навчанні та вихованні можна було сконцентруватися на закріпленні знань етнічного компоненту, формування національної свідомості. Разом з цим подібний ізолятив негативно впливав на вироблення толерантного відношення до представників інших етносів [7, с. 20].

Проблема організації роботи шкіл, класів етноменшин у регіональних вимірах (компактного і розсіяного проживання учнів), залишалася слабким місцем в системі вітчизняної освіти (теорії і педагогічній практиці). Часто національно-культурні товариства пропонували власну модель роботи єврейських, польських, угорських шкіл. Європейські школи впроваджували режим роботи навчальних закладів, де б забезпечувалося роздільне навчання хлопчиків і дівчаток.

Школи функціонували при національно-культурних товариствах за сприяння і підтримки облдержадміністрацій та посольств, консульств держав прабатьківщини.

Важливим етапом у створенні етнічних шкіл було проведення науково-практичних конференцій. В травні 1993 р. в Софійському університеті була проведена науково-практична конференція, присвячена 135-річчю Болградської гімназії. В червні цього року конференція була продовжена в Болграді та прийнята резолюція, в якій відзначалася необхідність відновлення установи.

Велося будівництво закладів освіти в румуномовних районах Чернівецької обл. Лише протягом 2006 р. було введено в дію: окремий корпус «А» Новоселицької гімназії (130 учнівських місць, кошторисна вартість – 1100 тис. грн.), школу-сад в с. Дубово (60 місць, кошторисна вартість 2191 тис. грн.) Сторожинецького р-ну. У 2007 р. здано в експлуатацію ДНЗ в с. Нижні Синівці (50 місць кошт. варт. – 650 тис. грн.), спортивний зал школи с. Валя-Кузміна (кошт. варт. – 746 тис. грн.), реконструйовано колишні приміщення ТзОВ «Камянське» під класні кімнати Камянської ЗОШ (120 місць кошт. варт. – 300 тис. грн.) Глибоцького р-ну, завершено будівництво корпуса «Б» Новоселицької гімназії (кошт. варт. – 2886 тис. грн.). В наступний рік були здані наступні об'єкти: ДНЗ с. Панка (92 місця), ДНЗ с. Зруб-Комарівці (100 місць, кошт. варт. – 2499,6 тис. грн.) Сторожинецького р-ну, ДНЗ с. Купка, НВК с. Петричанка (100 місць, кошт. варт. – 3528 тис. грн.) та збудовано спортзал в с. Тереблече Глибоцького району (кошт. варт. – 719 тис. грн.) [15].

Статус шкіл нацменшин у середовищі їх громад часто різнився. Так, скажімо, єврейські школи являли собою функціональні центри громад у містах і єврейських містечках України. Саме навколо їх і відбувалося єврейське життя. Іншою бачилася роль школи у циганських громадах.

У загальноосвітніх навчальних закладах України навчальний процес здійснювався у відповідності до Типових навчальних планів, згідно з якими, мови і літератури етноменшин вивчалися як обов'язкові предмети, на які відводиться відповідна кількість годин на тиждень. Окрім того, у варіативній частині типових навчальних планів загальноосвітніх навчальних закладів із різними мовами навчання було передбачено вивчення мов національних меншин як предмету, так і факультативно. Випускники загальноосвітніх навчальних закладів з навчанням мовами меншин складали державну підсумкову атестацію з рідної мови і літератури . [15, с. 103].

Міністерство освіти України відповідною інструкцією врегулювало наповнюваність класів етноменшин у т. з. змішаних навчальних закладах. Зокрема, у містах для створення таких класів достатньо було і 8 учнів, на селі – навіть 2–3 учнів [ 9, с. 8].

В Україні загальноосвітні навчальні заклади з етнічним компонентом навчання поділялись на школи: з рідною мовою навчання етноменшин; двомовні, мішані школи (українсько-румунські і т.д.), в навчальних планах яких передбачено вивчення таких предметів як рідна мова, література, культура, традиції етноменшин.

Таблиця 1. Зміни в мережі загальноосвітніх навчальних закладів за мовами навчання [17, с. 338]

Рік	Шкіл усього	Україн-ська	Росій-ська	Молдов-ська	Кримсько-татарська	Угор–ська	Поль-ська	Румун-ська
1992	21044	15538	3364	13	0	59	3	97
1996	21328	15893	2940	2	2	64	3	104
2000	21258	16532	2215	9	10	68	3	97
2001	21226	16757	1935	9	11	68	3	98
2006	20601	16924	1345		14	70	4	94

Інтенсивніше шкільна мережа розвивалася в регіонах зі значною часткою представників етноменшин. В 2003 р. у Закарпатті працювало 130 загальноосвітніх навчальних закладів з мовами етноменшин.

Регіональна щільність розміщення шкіл, у яких задовольнялись потреби етноменшин була різною. Етнічні росіяни Миколаївщини навчалися в 19 ЗНЗ з російською мовою навчання. Частка їх серед діючих ЗНЗ – 3%. Крім того, в області діяло 20 шкіл двомовних (українською та російською мовами навчання). Таких в області було 4,5% загального числа [12].

Якщо в 1989 р. повних середніх єврейських шкіл було три, то в 1995 р. таких шкіл було уже 14 [3, с. 218]. А в 1995 р. в областях України їх діяло вже 15 [18].

Протягом 1992–1999 рр. кількість денних єврейських шкіл зросла з 9 до 17, або удвічі [5, с. 27–32].

У 1990 р. в АР Крим були відкриті перші чотири класи для дітей татар. У 1993 р. почала працювати перша на півострові школа з кримськотатарською мовою навчання [1, с. 19–20].

Має місце і випадки, коли місцеві органи влади АРК діяли неоперативно і не завжди адекватно. Зокрема, 33-тя школа Сімферополя, в якій навчалося понад тисяча учнів, – одна з перших шкіл з українською мовою навчання. Однак ця школа залишалася неповною середньою. Три роки батьки вимагали, щоб заклад отримав статус середньої загальноосвітньої школи [2, с. 15].

У 1993 р. в Україні діяло 3,3 тис. російськомовних шкіл, з контингентом учнів 1,9 млн., або 42,8% загальної кількості учнів. 983 школи були двомовні [19].

В 1991 р. у Чернівецькій області з 420 загальноосвітніх шкіл – 86 (20%) були з молдавською мовою викладання [20]. Розпочалася робота по переходу на навчання латинською графікою.

У 1994 р. в області з 273 діючих шкіл – 96 були румуномовними, у яких навчалося 21,6 тис. учнів (16,5%). У Чернівцях таких шкіл було – 4 (860 учнів) [21].

У 1993–1994 навчальному році в Україні працювало 4 польські школи (Київ – 1, Львів – 2, Хмельницький – 1), у яких навчалося 800 учнів [22].

У 2008–2009 навчальному році в Україні функціонувало вже п’ять шкіл з навчанням польською мовою, в яких навчалося 1180 учнів. У Львівській і Хмельницькій відповідно було чотири і одна школи.

У 2009–2010 навчальному році в Україні працював 71 загальноосвітній заклад з навчанням угорською мовою [23].

У 1998 р. в Донецькій області єдиною етнічною школою залишалась єврейська, сирена на базі школи № 99 [6, с. 7].

Знаковою подією для дітей греків Маріуполя стало відкриття у 1999 р. загальноосвітньої школи № 8. Вона була збудована за кошти ОАО «Маріупольський металургійний комбінат ім. Ілліча», участю місцевих органів влади. Навчальний заклад неодноразово відвідували урядові делегації Греції, представники Всесвітньої ради у справах греків [14, с. 105].

Дискусійними залишалися питання: якими мали бути визначальні формотворчі і функціональні чинники шкіл етнічних меншин. У 1990-і – на поч. 2000-х років мовний статус вважався базовим. В послідуючі роки на перше місце поступово почав виходити культурний чинник. Єврейська, російська, татарська тощо школа починала асоціюватися як установа, яка мала в повному обсязі представляти етнічну культуру, традиції, новітні досягнення громадської і суспільної думки, а з іншого боку – де б відбувалося знайомство учнів з культурою, історією, світоглядом народу (народів), серед якого жили представники того чи іншого етносу.

В Україні була підтримана модель двомовної школи, яку підтримувала Рада Європи, і була поширена в європейських країнах, особливо в місцях проживання етноменшин: викладання всіх (чи більшості) предметів двома мовами.

У 1993–1994 рр. в україномовних школах Глибоцького, Старожинецького та Герцаївського районів Чернігівської області були відкриті румуномовні клади, які відвідувало 386 учнів [24].

В 1998–1999 навчальному році двомовні школи у загальній частці загальноосвітніх закладів становили 11,6% (2469). Серед яких 2391 українсько-російських, 28 – українсько-угорських, 7 – українсько-румунських, 9 – російсько-румунських [16, с. 125–126], 22 – російсько-татарські, 1 – російсько-угорська, 1 – російсько-болгарська [25].

У 1997–1998 навчальному році в АРК функціонувало три школи з двома мовами навчання, шість – з кримськотатарською мовою. У школах з російською мовою було відкрито 29 класів з кримськотатарською (середня наповнюваність 17 чоловік) [4]. У 1999 р. з загальної кількості навчальних закладів (582), з російською мовою – 531 (91%), кримськотатарською – 7 (1,2%), з кількома мовами навчання (російською, українською, кримськотатарською) – 40 (6,9%) [4].

В українсько-єврейській школі Чернівців (304 учнів) з першого класу вивчався ідиш, а з п’ятого вводився предмет «Історія єврейського народу» та «Єврейські традиції».

У 1997 р. в Україні працювало близько 30 шкіл з угорською мовою, де викладання здійснювалося двома і трьома мовами, включаючи угорську [26].

В Україні у 2002–2003 навчальному році налічувалося лише 13 загальноосвітніх навчальних закладів з кримськотатарською мовою навчання та 3752 учнями. Дещо оптимістичніше виглядала кількість загальноосвітніх закладів з двома – російською та кримськотатарською мовами навчання – 45 шкіл з 18800 учнями [8, с. 127]. Але показники офіційної статистики не уточнювалися даними про те, скільки учнів двомовних шкіл реально навчалися кримськотатарською мовою. Разом з тим відомо, що серед 46986 учнів кримськотатарської національності в усіх загальноосвітніх навчальних закладах АРК вивчали рідну мову в різних формах, у тому числі як предмет і факультативно, лише 39136, або 83,3% [8, с. 128].

У 2005–2006 навчальному році в Україні функціонувало 2105 (10,2%) навчальних закладів, де навчання здійснювалося двома і більше мовами. Зокрема, українсько-російських було 2032, українсько-угорських – 29, українсько-румунських – 8, українсько-молдавських – 5, українсько-польських – 2, українсько-болгарських – 2, російсько-кримськотатарських – 21, російсько-румунських – 2, російсько-молдавських – 2.

В 2005–2006 навчальному році у навчальних закладах, де навчання здійснювалося двома і більше мовами, число учнів становило в школах: українсько-російських – 995325 учнів; українсько-угорських – 8846; українсько-румунських – 3093, українсько-молдовських – 1967; українсько-польських – 984; українсько-болгарських – 560; російсько-кримськотатарських – 8734; російсько-румунських – 1312; російсько-молдавських – 778.

У 2008 р. у АР Крим працювало 34 школи з трьома мовами (117 класів, 1365 учнів) [10, с. 385 ].

В Україні склався унікальний досвід функціонування п’ятимовної школи. У старокримській етнічній школі навчання велося: вірменською, болгарською, грецькою, німецькою [10, с. 385].

Залишалося відкритим питання про доцільність поширення у місцях проживання ромів відокремлених шкіл. Європейський центр прав циган у зверненні до Уряду України наполягав, аби місцеві органи влади України, громадські організації ромів забезпечили захист і спільне навчання циганських дітей з іншими дітьми [16, с. 98].

Список використаних джерел:

1. Горобей Т. І. Освіта кримських татар: шляхи подолання труднощів / Т. І. Горобей // Відродження. Часопис. – 1999. – № 1. – С. 19.

2. Гуманітарні аспекти інтеграції кримськотатарського народу в українське суспільство. Матеріали «круглого столу» 5 травня 1999 р. – К., 1999. – С. 15.

3. Евреи Украины (краткий очерк истории) / [ Горовский Ф. Я., Хонигсман Я. С., Найман А. Я., Елисаветский С. Я.]. – К., 1995. – Ч. 2. – С. 218.

4. ДААРК. – Ф. Р. 4973. – Оп. 1. – Спр. 472. – Арк. 113.

5. Бакуліна Н. В. Єврейська освіта в Україні: проблеми, тенденції, розвиток / Н. В. Бакуліна // Відродження. Часопис. – 1999. – № 6. – С. 30.

6. Этнические сообщества Украины: история, современность, будущее: сб. статей / под ред. А. Дынчеса, С. Кузнецовой. – Донецк: Алекс, 2006. – С. 7.

7. Завалєвський Ю. І. Проблеми освіти циган України... / Ю. І. Завалєвський. – С. 20.

8. Котигоренко В. О. Кримськотатарські репатріанти: проблема соціальної адаптації / В. О. Котигоренко. – К.: Світогляд, 2005. – С. 127.

9. «Круглий стіл» редакції: школа національних меншин сьогодні і завтра // Відродження. – 1995. – № 1. – С. 8.

10. Міністерство освіти і науки України [Електронний ресурс] . – Режим доступу: htt p:// www . mon . gov . ua

11. Соціально-економічні аспекти інтеграції кримських татар. Матеріали круглого столу 17 березня 1999 р. – К., 1999. – С. 25.

12. На Миколаївщині вперше прийнято обласну програму щодо розвитку національних меншин [Електронний ресурс] . – Режим доступу: http :// www . oga . mk

13. Павловський А. А. Вказана праця / А. А. Павловський. – С. 49.

14. Папуш И. А. История и творчество греков Приазовья (1778–2004) / И. А. Папуш. – Мариуполь: ЗАО Газета «Приазовский рабочий». – 2005. – С.105.

15. Пилипенко Т. Реалізація освітніх потреб представників національних меншин в Україні: стан, проблеми, перспективи / Т. Пилипенко //Актуальні питання вітчизняної етнополітики: шляхи модернізації врахування міжнародного досвіду; під заг. ред. Ю. Тищенко. – К.: Український незалежний центр політичних досліджень, 2004. – С. 103.

16. Романі Яг: історія, культура, право… / Яг Романі. – С. 98.

17. Сприяння поширенню толерантності у полі етнічному суспільстві... – С. 125–126.

18. ЦДАВО Укр. – Ф. 5252. – Оп. 1. – Спр. 49. – Арк. 170.

19. ЦДАВО Укр. – Ф. 5252. – Оп. 1. – Спр. 20. – Арк. 120.

20. ЦДАВО Укр. – Ф. 5252. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 63.

21. ЦДАВО Укр. – Ф. 5252. – Оп. 1. – Спр. 28. – Арк. 244.

22. ЦДАВО Укр. – Ф. 5252. – Оп. 1. – Спр. 35. – Арк. 33.

23. ПА МОНМіС Укр. – Ф. 166 Листування з міністерствами та відомствами. – Спр. 1/2, Т. 72, 2009.

24. ЦДАВО Укр. – Ф. 5252. – Оп. 1. – Спр. 28. – арк. 245.

25. ЦДАВО Укр. – Ф. 5252. – Оп. 1. – Спр. 126. – Арк. 16.

26. ЦДАВО Укр. – Ф. 5252. – Оп. 1. – Спр. 95. – Арк. 128.

  Зеркаль М.М. Особенности деятельности средних учебных заведений по удовлетворению образовательных потребностей этносов Украины (1990 – 2000 годы)

  На основе разноплановых источников исследованы исторические особенности изменений в образовательном потенциале этнических меньшинств Украины. Определены уровни этнической идентификации, и степень образовательного ренессанса, раскрыто условия, которые способствовали или сдерживали получения образования.

Ключевые слова: образование, етносы, политика, школа, регионы.

Zerkal M. M. Features of the secondary schools to meet the educational needs of ethnic groups in Ukraine (1990 – 2000 years)

Based on diverse sources the historical features of the changes in the educational potential etnomenshyny Ukraine. Elucidated the level of ethnic identification, and the degree of educational renaissance, reveals conditions that facilitated or hindered education.

Key words: education, ethnos, politics, school, regions.