Д. е. н. Борейко В. І.
Національний університет водного господарства та природокористування, м. Рівне, Україна
ОСОБЛИВОСТІ РЕГІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ В ХХІ СТОЛІТТІ
Основним завданням регіональної політики будь-якої країни є створення умов для динамічного розвитку територій, організації нових робочих місць, залучення інвестицій, впровадження інновацій та усунення диспропорцій в економічному потенціалі та рівні доходів населення різних регіонів. Така політика реалізується через відповіді регіональні інституції, які наділенні необхідними повноваженнями та забезпечені фінансовими ресурсами. При цьому, важливо, щоб кожний місцевий бюджет мав власну, незалежну від центральних органів влади, доходну базу а пільгові режими господарювання в першу чергу поширювалися на депресивні регіони.
Зазначені положення визнаються і в Україні. Так, наприклад в «Державній стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року», яку Кабінет Міністрів України затвердив 21 липня 2006 року, відмічається, що основними проблемами регіонального розвитку залишилося збільшення диспропорцій соціально-економічного розвитку регіонів та структурна розбалансованість промислового комплексу країни. Тому, основною метою державної регіональної політики визначається створення умов, що дадуть змогу регіонам повністю реалізувати наявний потенціал, зробити максимальний внесок у національну економіку та здобути конкурентні переваги на ринку [1].
Проте, на практиці, через відсутність необхідних фінансових ресурсів, реалізувати свій потенціал регіони не можуть. Так, якщо у 2002 році доходи державного бюджету України перевищували доходи місцевих бюджетів у 2,2 рази, то у 2011 році – в 3,6 рази. При цьому, протягом 2002–2011 років частка доходів місцевих бюджетів у доходах Зведеного бюджету України зменшилася з 31,4 до 21,7%, або в 1,45 рази. Натомість, за цей же період, частка видатків місцевих бюджетів у видатках Зведеного бюджету України зросла з 41,1 до 42,8% (табл. 1).
Таблиця 1. Структура доходів і видатків Зведеного бюджету України у 2002-2011 роках*
|
Показники |
Роки |
|||||||||
|
2002 |
2003 |
2004 |
2005 |
2006 |
2007 |
2008 |
2009 |
2010 |
2011 |
|
|
Доходи державного бюджету: |
||||||||||
|
– млрд. грн. |
42,5 |
52,7 |
68,7 |
103,9 |
131,9 |
161,6 |
224,0 |
201,9 |
234,0 |
311,9 |
|
–% у Зведеному бюджеті |
68,6 |
70,0 |
75,1 |
77,4 |
76,8 |
73,5 |
75,2 |
74,0 |
74,4 |
78,3 |
|
Доходи місцевих бюджетів: |
||||||||||
|
– млрд. грн. |
19,4 |
22,6 |
22,8 |
30,3 |
39,9 |
58,3 |
73,9 |
71,0 |
80,5 |
86,7 |
|
–% у Зведеному бюджеті |
31,4 |
30,0 |
24,9 |
22,6 |
23,2 |
26,5 |
24,8 |
26,0 |
25,6 |
21,7 |
|
Видатки державного бюджету: |
||||||||||
|
– млрд. грн. |
35,5 |
44,4 |
63,7 |
89,9 |
103,1 |
131,1 |
185,1 |
180,3 |
225,8 |
238,6 |
|
–% у Зведеному бюджеті |
58,9 |
58,6 |
62,2 |
63,3 |
58,8 |
57,6 |
59,3 |
58,6 |
59,8 |
57,2 |
|
Видатки місцевих бюджетів: |
||||||||||
|
– млрд. грн. |
24,8 |
31,4 |
38,8 |
52,1 |
72,4 |
96,5 |
126,9 |
127,1 |
152,0 |
178,3 |
|
–% у Зведеному бюджеті |
41,1 |
41,4 |
37,8 |
36,7 |
41,2 |
42,4 |
40,7 |
41,4 |
40,2 |
42,8 |
|
Дефіцит місцевих бюджетів: |
||||||||||
|
– млрд. грн. |
5,4 |
8,8 |
16,0 |
21,8 |
32,5 |
38,2 |
53,0 |
56,1 |
71,5 |
91,6 |
|
–% до видаткової частини |
21,8 |
28,0 |
41,2 |
41,8 |
44,9 |
39,6 |
41,8 |
44,1 |
47,0 |
51,4 |
* Складено за даними [2].
Як наслідок, дефіцит видаткової частини місцевих бюджетів у 2004 році вперше перевищив 40%, а у 2011 році – психологічну планку у 50%. Цей дефіцит закривається трансферами з державного бюджету України, що ставить місцевих керівників у пряму залежність від центральних органів влади та політичних уподобань тих хто їх очолює.
Нинішній стан виробничої бази та рівень доходів населення потребує значних фінансових вливань у всі регіони України, однак, депресивні регіони (Закарпатська, Чернівецька, Тернопільська, Волинська, Рівненська і Херсонська області), в яких у 2011 році рівень річних доходів на одну особу складав 14663– 17210 грн., або 70–80% від середнього для України показника (21250 грн.), потребують їх в першу чергу. Фактично ж у досліджуваний період основна маса інвестицій в нашій країні направлялася у регіони з найвищими у 2011 році середньодушовими доходами – м. Київ (41817 грн.), Донецьку (24623 грн.), Дніпропетровську (23724 грн.), Запорізьку (23143 грн.), Київську (22408 грн.) та Харківську (21421 грн.) області, або промислово найбільш розвинуті території.
Так, в 2001–2011 роках сумарні інвестиції в основний капітал шести найбільш економічно розвинутих регіонів України перевищували аналогічний показник шести найменш розвинутих областей в 6-8 разів, а інвестиції в економіку м. Києва – аналогічні показники Тернопільської, Чернівецької та Волинської областей в середньому в 20 разів (табл. 2).
Таблиця 2. Регіони України з найбільшими та найменшими інвестиція в основний капітал у 2002–2011 роках, млрд. грн. *
|
Регіони |
Роки |
||||||||||
|
2001 |
2002 |
2003 |
2004 |
2005 |
2006 |
2007 |
2008 |
2009 |
2010 |
2011 |
|
|
м. Київ |
5,64 |
5,91 |
8,48 |
13,86 |
19,47 |
24,86 |
38,23 |
46,57 |
28,23 |
25,82 |
34,47 |
|
Донецька область |
3,71 |
3,83 |
4,85 |
7,24 |
9,60 |
11,73 |
16,90 |
22,14 |
12,99 |
11,07 |
21,59 |
|
Дніпропетровська область |
2,80 |
2,92 |
4,25 |
5,91 |
7,79 |
10,74 |
14,87 |
18,06 |
13,25 |
12,57 |
18,12 |
|
Київська область |
1,32 |
1,66 |
2,92 |
3,55 |
4,52 |
7,03 |
12,66 |
16,92 |
9,96 |
11,26 |
15,14 |
|
Харківська область |
1,96 |
2,47 |
3,55 |
5,06 |
5,78 |
7,96 |
12,05 |
11,82 |
8,32 |
7,30 |
10,65 |
|
Одеська область |
2,47 |
2,61 |
3,31 |
5,14 |
5,15 |
7,34 |
10,50 |
12,48 |
9,96 |
8,01 |
8,12 |
|
Херсонська область |
0,40 |
0,39 |
0,55 |
0,89 |
1,08 |
1,50 |
2,32 |
3,93 |
2,09 |
1,68 |
2,84 |
|
Закарпатська область |
0,52 |
0,59 |
1,02 |
1,11 |
1,12 |
2,02 |
2,64 |
3,30 |
1,92 |
2,17 |
2,94 |
|
Рівненська область |
0,58 |
0,70 |
1,08 |
1,94 |
1,18 |
2,14 |
2,92 |
3,67 |
2,70 |
2,32 |
2,76 |
|
Тернопільська область |
0,27 |
0,32 |
0,46 |
0,63 |
0,89 |
1,21 |
1,98 |
2,84 |
1,43 |
2,11 |
2,33 |
|
Чернівецька область |
0,24 |
0,33 |
0,52 |
0,66 |
0,76 |
1,45 |
2,33 |
3,73 |
2,60 |
1,82 |
2,20 |
|
Волинська область |
0,53 |
0,62 |
0,73 |
1,06 |
1,19 |
1,84 |
2,87 |
3,49 |
2,42 |
1,74 |
2,19 |
* Складено за даними [2].
За таких підходів, про державну політику усунення диспропорції у розвитку регіонів України говорити не приходиться. Звичайно це можна пояснювати тим, що в регіонах, які отримали більше інвестицій, знаходиться більше основних засобів, які потребують оновлення, і проживає більше населення. Однак, задекларована Україною стратегія регіонального розвитку передбачає усунення структурної розбалансованості промислового комплексу країни, а для цього необхідно збільшити інвестиції в депресивні регіони.
Саме з державної підтримки економічно відсталих регіонів розпочинали ринкові перетворення наші західні сусіди, досвідом яких необхідно скористатися Україні. Так, «Наприклад, у Польщі починали з реформування місцевого самоврядування, надаючи місцевим громадам більших повноважень у формуванні власних бюджетів» [3, с. 7]. Цього ж напряму дотримувалася Чеська Республіка, уряд якої розуміючи, що основним інструментом підтримки регіонів виступає не отримання субсидій від держави та європейських структур, а розвиток підприємництва, апробував проект Міністерства промисловості і торгівлі і агентства «Чехінвест» щодо створення промислових зон. При цьому, перевага віддавалася депресивним регіонам, сільській місцевості та малим містам [4, с. 77].
Отже, для того щоб залучити в промислово нерозвинуті області більше інвестицій Україні потрібно, через пільговий режим оподаткування, створити у них сприятливе економічне середовище. В Податковому Кодексі України, який вступив в дію з 1 січня 2011 року, передбачені податкові пільги для судно-, літакобудівної та космічної промисловості; легкої, поліграфічної, видавничої та кінематографічної галузей; виробників електричної та теплової енергії з альтернативних джерел, машинобудування для агропромислового комплексу та готельного бізнесу [5]. Водночас, будь-які податкові пільги для суб’єктів господарювання, які інвестують кошти в розвиток депресивних регіонів зазначеним Кодексом не передбачені.
Виходячи із наведеного, можна зробити висновок, що задекларовані Україною наміри зменшити у ХХІ столітті диспропорцію у розвитку своїх регіонів не підкріплені конкретними економічними механізмами, а значить передбачені «Державною стратегією регіонального розвитку на період до 2015 року» цілі не будуть досягнуті. Тому, для того, щоб всі території нашої країни отримали можливість реалізувати наявний у них потенціал, державі необхідно передбачити податкові пільги для підприємств, які інвестують кошти в розвиток депресивних регіонів, посилити правовий захист інвесторів і, через перерозподіл податкових надходжень, забезпечити наповнення доходної частини місцевих бюджетів з власних джерел не менше ніж на 80% .
Список використаних джерел:
1. Постанова Кабінету Міністрі в України «Про затвердження «Державної стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року» від 21 липня 2006 року, № 1001.
2. [Електронний ресурс ] . – Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua
3. Долішній М. Деякі підходи до розв’язання проблем удосконалення адміністративно-територіального устрою України / М. Долішній, Л. Шевчук // Економіка України . – 2006. – № 11. – С. 4 – 11.
4. Чужиков В. Чеська модель регіонального розвитку / В. Чужиков // Економіка України . – 2004. – № 7. – С. 72 – 78.
5. Податковий Кодекс України. – Вінниця: Поліграф-сервіс, 2010. – 512 с.