Д. філос. н. Скальська Д. М.
Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу, Україна
ФІЛОСОФСЬКИЙ ДИСКУРС НЕОМАРКСИЗМУ:ТВОРЧІСТЬ РАННЬОГО Д. ЛУКАЧА
Контури європейської культури, повноцінну духовну ситуацію ХХ ст. неможливо уявити без такої потужної інтелектуальної традиції, як марксизм та неомарксизм. Цілі теоретичні системи, серії критичних оглядів та широкомасштабних дискусій представлені працями провідних теоретиків даного напрямку, серед них: Д. Лукач (1885–1971), А. Грамші (1881–1937), К. Корш (1886–1961), В. Беньямін (1892–1940), М. Хоркхаймер (1895–1973), Г. Делла Вольпе (1897–1968), Г. Маркузе (1898–1979), Т. Адорно (1903–1969) та ін. Піддаючи критиці існуючу мораль,соціально-політичний лад, ідеологію, державу та право, антигуманні інститути, більшість прогресивних творців боролися проти соціального поневолення, духовного відчуження, технократичного фетишизму. Як засвідчує історія, в переломні періоди, в процесі соціальних конфліктів з особливою напруженістю і гостротою виявляється розмежування людей щодо їх світоглядних позицій, ідеалів, а, відповідно, і вчинків.
Визначити структурні елементи західного марксизму, незважаючи на внутрішні розбіжності та суперечності, виділити причини та форми їх послідовних метаморфоз, можливо лише звернувшись до еволюції марксизму. Звичайно, справжню історію марксизму, що зародився більше, як 200 років тому, ще передбачається написати, досліджувати, тому, що на сьогоднішній день це явище дискутується все ще гостро і неоднозначно. «Марксизм без берегів» або «неомарксизм» ( чи це ж саме без будь-якої назви ) , становить в даний час світове явище. Немає, здається, такого закутка буржуазної культури, – зазначав марксолог М. А. Ліфшиць, – де б не було свого «марксизму», або, у крайньому разі, свого способу подати його законну, хоча в даний час вже застарілу ступінь суспільного мислення» [1, с. 5].
Те, що ми сьогодні ретроспективно називаємо західним марксизмом, зобов’язане своїм народженням тому періоду, в якому різко змінився пріоритет тем і проблем. Зміна пріоритетів була зумовлена як зміною поколінь, так і місцем проживання і національними ознаками представників нового покоління. Характерно, що після Енгельса, перша передова група марксистів-інтелектуалів в основному були вихідцями із східної або центральної частини Східної Європи. Проте, в наступний після першої світової війни період, за винятком Лукача і його учня Гольдмана, всі провідні представники школи історичного матеріалізму були вихідцями із Заходу.
Серед визначних представників європейської філософсько-естетичної думки ХХ-го століття особливо виділяються постаті Дйордя Лукача, Герберта Маркузе, Теодора Адорно, які символізують своєрідний зв’язок між класичною і сучасною культурою. Характерно, що сама філософська епоха, в якій вони жили і творили, представляла собою вельми напружене, складне і суперечливе духовне утворення, як в плані способу постановки, так і стилю, і форми аналізу філософських проблем в загальній культурі мислення.
Окрему увагу серед видатних мислителів ХХ-го століття, які пройшли разом з ним всі найбільш визначні події, привертає власне особистість Д.Лукача – угорського філософа, літературознавця, літературного критика, естетика, публіциста, політика і громадського діяча. Його життєвий та творчий шлях – виявився складним і драматичним. Значущість Лукача в руслі розвитку європейської філософської і естетичної думки безсумнівна. В суперечливому і часто нігілістично налаштованому західному суспільстві ХХ-го століття він належав до тієї частини прогресивної інтелігенції, яка «визнавала себе (і часто реально виступала) в ролі носія всезагальної совісті суспільства, в ролі його «загального чистилища», в якому сходяться всі ниті відчування і критичної самосвідомості окремих частин суспільного організму, позбавленого без неї голосу і слуху» [2, с. 286].
Європейський марксизм з початку 20-х років став посилено зосереджуватися в трьох країнах: Німеччині, Франції та Італії. Визначаючи місце західного марксизму в рамках еволюції соціалістичної думки в цілому, а також основні суттєві риси творчості його представників, можна зазначити, що відбувається відхід, структурне відокремлення теорії від практики. Єдність політичної теорії і практики, досягнута поколінням класичних марксистів, яке виконувало своєрідну політико-інтелектуальну функцію через партії в країнах центральної і східної Європи, все більше підривалась. Слід, щоправда, пригадати, що троє перших провідних теоретиків із покоління після 20-х років – Лукач, Корш і Грамші, – спочатку були знаними політичними лідерами в своїх партіях, безпосередніми учасниками і організаторами масових революційних виступів свого часу. Вони виявилися справжніми родоначальники всієї системи західного марксизму і поява їх теорії доцільна для осмислення лише в такому контексті.
У період між двома війнами сталися сумні події, які ознаменували кінець особливого впливу західного марксизму на свідомість широких верств людей, це – самотність і смерть Грамші в Італії, ізоляція та еміграція Корша в США, Лукача – в СРСР. Крім того, дві великі трагедії – фашизм і сталінізм – випали на долю робітничого руху в Європі. Особливість марксизму з 1924 по 1968рр. позначилась відсутністю значних революційних виступів, проте він продовжував існувати і розвиватися в дещо іншій перспективі, зумовленій всією історичною епохою.
Типовими об’єктами вивчення для західних марксистів були не закон і держава, а така сфера людського духу як культура. У фокусі їх дослідження виявилось мистецтво. Лукач, наприклад, свої зусилля і талант присвятив літературознавчій роботі. В серії критичних досліджень і оглядів зустрічаємо у Лукача дослідження про творчість Гете і Скотта, Манна і Солженіцина. Кульмінацією його діяльності стали фундаментальні естетичні розробки. Інший яскравий представник згаданого напряму Адорно залишив більше десяти опусів, присвячених аналізу розвитку музичної культури ХХ-го століття, Беньямін цікавився творчістю Бодлера, Брехта, причому з принципових позицій, а також інші представники марксистської думки в Європі зробили свій філософський вибір в культурологічному і естетичному ключі.
Філософія в контексті культури початку ХХ-го століття була представлена домінуванням марксистської традиції в Західній Європі, і можна з переконаністю стверджувати, що велись значні інтелектуальні пошуки в галузі філософської антропології. Величезна різноманітність і багатство праць з естетики, етики, культури засвідчує тісний зв’язок західної марксистської філософії з реальним світом та обґрунтуванням місця в ньому людини. Основні системи ідей західного марксизму широко вплинули на соціальну філософію в цілому, генеруючи принципово нові теми, виступаючи колективним досягненням наукової думки. Новітній тип марксистської теорії, або посткласична форма марксизму викристалізувалась в суспільствах, де робітничий рух був достатньо потужним для того, щоб представляти справжню революційну небезпеку капіталу, і тим не менше потерпів ряд радикальних поразок на критично-важливих пунктах історії. Оптимізм марксизму на Заході поступово ( 1920–1960 рр. ) змінив загальний песимістичний настрій. Зміни в політичному кліматі, які проходили з кінця 60-х років, не могли не відбитися на зміні напрямку досліджень західного марксизму. Можна стверджувати, що намітилося явне зрушення в сторону економічних і політичних досліджень серед молодого покоління, яке сформувалось під впливом традицій західного марксизму, а багатьох відомих діячів, увага яких була прикута до суто філософських питань, про що йшлося вище, вже не було серед живих.
До найвизначніших мислителів згаданого періоду безперечно належить Дйордь Лукач. Його твори перекладені більше, ніж 30-ма мовами. Навряд чи можна охопити чисельно всю сукупність монографій, дисертацій, статей про угорського філософа та літературознавця. Слід зауважити, що творче життя Лукача було яскравим, багатогранним і в той же час надзвичайно складним. Вступивши на свій шлях пристрасним прихильником ідеалістичних систем Канта і Гегеля, він завершив його, як переконаний поборник філософії Маркса, Енгельса. На сьогоднішній день жорсткі суперечки і часті перекручення привели до того, що ранній період творчості Лукача був відірваний від всієї творчості, і тільки дуже рідко спостерігався конструктивно-критичний підхід до цього питання, як правило, в зарубіжних виданнях. Вивчення раннього періоду творчості в біографії мислителя дає ключ до розуміння всієї наступної творчості. У цьому, можливо, причина того, що, незважаючи на багаточисельні вагомі і цінні дослідження, інтелектуальна біографія Лукача ще досі не написана.
Періодизація творчого спадку Лукача в дослідницькій літературі представлена по-різному. У будь-якому випадку, до числа ранніх, домарксистських робіт мислителя можна віднести все написане ним до 20-х років, у тому числі «Історія розвитку сучасної драми» (1906–1909), «Душа і форми» (1911), «Теорія роману» (1920), а також праці, які складають «Філософію мистецтва» (1912–1914) і дослідження, які отримали назву «Гейдельберзької естетики» (1916–1918). Перша спроба написати самостійну систематизовану працю з естетики, за словами самого Лукача, потерпіла повний крах. Однак уже в ній можна знайти тверду опозиційну налаштованість, своєрідний анархічний бунт Лукача проти руйнації духовних субстанцій суспільства. Лукач дещо пізніше, звичайно, зрозумів, що на основі лише ідеалістичної філософії неможливо побудувати нову естетику, оскільки навіть у своїх найпрогресивніших системах – і в Канта, і в Гегеля – ця філософія в естетичному плані виступала більше як антропологія, у центрі уваги якої знаходився окремий індивід. Мається на увазі, що головні параметри історичної сутності людини залишались не виясненими, рівно ж як і реальна дійсність, історія і життя людського суспільства.
Здійснюючи спробу подолати кризу основ пізньобуржуазної філософії, а також в намаганнях віднайти чітко визначену ідею, яка б викривала кризовий стан тогочасного суспільства, Лукач перелаштовує на свій лад розуміння багатьох актуальних для того часу антипозитивістських і науково-теоретичних вчень. У полеміці з В. Дільтеєм, Г. Зіммелем, Г. Ріккертом, М. Вебером, Е. Ласком, а також К. Марксом, Г. Гегелем, І. Кантом, С. Кіркегором, ранніми романтиками, концепцією трагедії А. Шопенгауера і неокласицизмом, виникає цілий «світ ідей», які Лукач пізніше охарактеризує – «великий синтез». У першій декаді ХХ століття цей світ подавався, наприклад, Ернстом Махом як «криза фізики», а пізніше у Едмунда Гуссерля – як «криза європейської культури». Суспільна оболонка цієї ідеї кризи у формі життєфілософської критики культури артикулюється, вливається у романтичний антикапіталізм, перед горизонтом якого Лукач ставить суто антропологічне запитання – про можливості достовірного, невідчуженого життя. Це запитання для самого філософа органічно вплітається у всі питання, пов’язані з можливостями та перспективами культури.
Особливо характерною для раннього Лукача, у зв’язку з цим, є спроба, через аналіз та критику естетичних проблем, сформулювати головні та історико-визначальні культурні домінанти. Діагноз кризи і, заснована на ньому критика культури, ґрунтуються перш за все на утопічних і, навіть, містичних уявленнях мислителя про те, що його епоха є джерелом руйнації будь-яких форм, що ця епоха підірве фундамент усіх інстанцій, вибудованих на цінностях та смислах. Він пише: « Все крутиться навколо: мрія і життя, бажання і дійсність, страх і правда, шлях брехні через біль і мужня стійкість перед сумом. Що залишається? Що надійне у цьому житті? Де знаходиться той оголений і незаселений острів, що лежить далеко від усієї краси і багатства, де людина може пустити надійне коріння? Де є щось, що не просиплеться, неначе пісок, крізь пальці, якщо воно хоче витягнути це з неоформленої маси життя і втримати хоча б на мить?» [3, с. 156].
Лукач переживає ностальгію за міцним корінням, він бажає віднайти для себе точку опори, з якої видобудеться і утримається та сутнісна сила, яка поправить дійсність. Такі роздуми наводять автора на специфічне тлумачення «світосприйняття», яке для людини повинно бути іманентним: «світосприйняття, в якому ми зростаємо, – мистецтво, від якого отримуємо наші перші великі враження» [4, с. 39].
У свій ранній період творчості, як стає відомо з листів Лукача ( Переписка 1902–1917 ) , десь з 1907 р. радикально налаштований філософ виношує думку написати книгу про романтизм, в якій йшлося б не лише про «остаточний порахунок з раціоналізмом», але і, перш за все, про позитивне визнання Кіркегора, в якому він відкрив великого антипода Гегелю. У містичному ірраціоналізмі Кіркегора він віднаходить всі основні риси, які відображають кризу і які втілюють риси сучасної йому доби.
Вивчаючи образ свого століття і його культуру, Лукач обирає форму роману, який ніби є еквівалентним вираженням, «модерною епопеєю», епопеєю «забутого Богом світу». Цікавим є введення Лукачем поняття іронії, яка представлена, як «характеристика трансцендентального мислення». Вона, як формальна складова роману, виступає не тільки елементом об’єктивного зображення, але одночасно і найвищою формою естетичного можливого, історико-філософського пізнання. Завдяки іронії, згідно Лукача, можливо побудувати на цілком новій основі відношення до життя.
Створення своєї концепції іронії у Лукача пов’язане з метою сформулювати відповідну антропологічну позицію для оцінки модерну, що породжує явище відчуження. Філософ прагне властиву суспільству тенденцію до саморуйнації якимось чином утримати. Тому в «Теорії роману» він намагається зрозуміти сутність сучасного йому капіталізму з його оречевленням та фетишами. Капіталізм, як «економічне суспільство» і капіталістичну культуру, яка знаходиться під впливом «економіки» і «соціальності» Лукач відкидає. Для мислителя звільнення від капіталізму в ці роки виступає як позбавлення від панування економіки, завдяки чому культура стає справжньою метою. Добре відома формула Лукача, яка звучить так: «політика лише засіб, культура–мета».
У своїх ранніх працях, у складний передвоєнний час, Лукач формулює майже всі основні теми і проблеми, якими він так чи інакше буде займатися все життя. Також слід вказати, що своєю ранньою творчістю він попередив ряд проблем, які отримали свій розвиток в екзистенціалізмі. Як засвідчують спостереження угорського філософа І. Хермана в книзі «Світ думок Д. Лукача» ( 1974 ) , погляди мислителя в цей період являють собою романтичний антикапіталізм.
Представники загребського журналу «Праксис» в 60-х роках оголосили Лукача своїм духовним вчителем і наставником. Ідеї ранньої роботи Лукача були підхоплені не лише Ж.-П. Сартром і М. Мерло-Понті, але і у франкфуртській філософсько-соціологічній школі. Ця книга особливо вплинула на Г. Маркузе, до певної міри на Т. Адорно і М. Хоркхаймера. Також нерідко на неї посилались Л. Гольдман, А. Лефевр, Л. Колетті та інші, які виражали свої духовні прагнення в «критичній теорії суспільства», що стала альтернативою ленінізму, формою академічного «західного марксизму». Як вже зазначалось, Лукач належав до плеяди тих мислителів, які знаходились біля самих витоків цієї традиції марксизму в Європі.
Роздуми Лукача над світоглядними, і в цьому значенні онтологічними питаннями, змінювались під дією європейського політичного життя, але в більшій мірі творчі інтереси самого мислителя були налаштовані на антропологічну проблематику.
Філософська антропологія марксизму в силу об’єктивних причин відрізняється особливою своєрідністю. Річ у тім, що вона не лише розвивалась в контексті всіх перипетій перехідного періоду від класики до посткласичного осмислення феномену людини, а й була постійно причетною до революційних потрясінь ХХ ст. Тому справжній сенс антропологічного знання в межах західного марксизму та його ортодоксальних і неортодоксальних розгалужень стає можливим для прочитання та усвідомлення лише з врахуванням політичної історії Європи. Якщо майже всі інші антропологічно налаштовані напрями буржуазної філософії були в основному деполітизовані, то специфікою марксизму виступає власне його активна позиція, дієво-евокативна (заклична) функція у відстоюванні антропологічних принципів, гуманізму загалом. Цим і пояснюється відповідний спосіб викладу досліджуваного матеріалу, який у випадку замовчування чи ігнорування тих ідеологічних битв, які випали на долю його персоналій, був би неправдивим та спекулятивним.
Список використаних джерел:
1. Лифшиц М. А. Философия искусства в прошлом и настоящем / М. А. Лифшиц. –М., 1981. – С. 5.
2. Мамардашвили М. Интеллигенция в современном обществе / М. Мамардашвили // В кн.: Как я понимаю философию. –М., 1992. – С. 286.
3. Lukács Georg: Die Seele und die Formen, Darmstadt und Neuwied 1972. – S. 156.
4. Lukács Georg: Az utak eiválnack [Die Wege heben sich getrennt], in: Nyugat, Budapest 1910, zitiert nach: Georg Lukács. Sein Leben in Bildern, Selbstzeugnissen und Dokumenten, Budapest 1981. – S. 39.