К. філос. н. Пішак О. В.
Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу, Україна
САМОРЕАЛІЗАЦІЯ ЛЮДИНИ ЯК ОСНОВА ТВОРЕННЯ МОРАЛЬНІСНИХ СТОСУНКІВ
Здійснюючи свою життєдіяльність як «Я», людина, самоутверджуючись, спрямована назовні, на іншу людину, на «Ти», так би мовити, зсунута зі свого егоїстичного центру і співприсутня так чи так, безпосередньо чи опосередковано в житті іншої людини. Вона прагне проникнути в основи дійсності в якій проживає, оскільки живе не тільки в ситуації людського буття взагалі, а пізнає її кожен раз лише в історично визначеній ситуації, яка йде від Іншого і жене нас до іншого. Людина не є самодостатньою, вона завжди припускає існування інших індивідів, «вихід із себе в іншого». Тільки за наявності інших ми здатні цілісно осмислити власний внутрішній світ, переосмислити ціннісні орієнтації, а загалом реалізувати себе.
Завдання самовираження людини народжується саме з вільного рішення зустріти в інших й через інших дещо таке, що більш гідне ввійти всередину й утворити оновлене, збагачене, більш справжнє власне «Я», ніж те неповне «Я», яке людина в собі застає. Як зауважує С. Франк, «Я» як таке вперше внутрішньо оформлюється, набуває стійкої реальності, законності, зрозумілості власного єства лише тоді, коли воно бачить себе в світі спорідненого, близького, тотожного йому за своєю сутністю «Ти», іншими словами, коли воно знаходить підтвердження свого буття поза самим собою, як ззовні дану об’єктивну реальність» [2, с. 516–517]. Це оновлене й доповнене «Я» є кращим подарунком, який кожен із нас може й повинен отримати – не інакше як вільно-співтворчо, надприродним, суто комунікабельним способом. «Значення «Ти» полягає в тому, що воно є конкретним виявом неосяжного, яке входить в мене як дещо Я-подібне і чудово конституює моє «Я». Таким чином відбувається самопізнання безпосереднього самобуття в якості «Я» за межами себе самого, певна співучасть у бутті.
Говорячи про потребу людини у самовираженні, слід насамперед, звернути увагу на феномен моральнісного самоусвідомлення, в якому відображається ставлення людини до обставин, до діяльності, яку вона реалізує, до людей, з якими пов’язана її діяльність. Вся його природа, сутність і форми проявляються в цьому світоглядному сенсі, оскільки «функціональний центр світогляду – не знання як таке, а самопізнання: воно звернене на людину і є її сутнісним визначенням». Сама ж самосвідомість розглядається як вираження роздвоєності людини, наявності в ній ніби двох «Я», котрі якимось чином співвідносяться одне з одним. Від розуміння цих «Я» і залежить розуміння моральної природи самоусвідомлення. Відоме нам «золоте правило» моральності, яке твердить: «Чини щодо інших так, як би ти хотів, щоб вони чинили щодо тебе», є чудовим прикладом ставлення до поведінки інших, ставлення, в якому інші прирівнювались до людини як суб’єкта дії і судження. Недарма відомий російський філософ С. Франк саме в соборності знаходить онтологічну засаду релігійно-моральної вимоги бачити в іншій людині свого ближнього, ставитись до неї як до самого себе.
Тому самосвідомість у моралі не вичерпується самопізнанням, спогляданням людиною свого «Я», рефлексією. Людина не здатна відчути сама себе, а може самоусвідомитися лише в процесі спілкування, «через ансамбль конкретних відносин». В моральній самосвідомості рефлексія обертається у вираження власної волі, тобто самосвідомість виявляється у специфічній формі самоутвердження, практичного ставлення людини до інших людей і до самої себе. Тільки практична спільність життєвого світу дозволяє кожному суб’єкту відкривати в діяльності інших весь комплекс смислових зв’язків, духовних імпульсів і мотивацій, уявлень, які аналогічні власним. Саме моральна свідомість у своїх граничних засадах спрямована на впорядкування соціального світу комунікації імперативами, що ґрунтуються на першосмислах духовної активності людської свідомості. І як наслідок етичний статус індивідуалізованих відносин перетворюється у розмірковування про співвідношення між собою соціальних цілей і засобів їхнього втілення.
Виключна орієнтація особистості на свій внутрішній світ і послідовна реалізація принципу егоїзму в моральнісних стосунках дискредитує саму ідею особистості, яка зароджується в точці розриву внутрішнього і зовнішнього світів людини, з’єднуючи їх і знімаючи їх протилежності. Зовнішній світ інтеріоризується, стає здобутком внутрішнього: внутрішній же збагачується, розширюється до меж зовнішнього. Відмова від одного тягне руйнування і знищення іншого. Замикаючись у своєму внутрішньому світі, приймаючи самих себе за вищу цінність і тим самим ігноруючи цінності інших, ми розриваємо свої зв’язки з іншими. Відмова від Іншого обертається втратою самого себе і виражається у внутрішній (байдужість до себе) і зовнішній (байдужість до інших) індиферентності. «Особистість, зауважує Г. Зіммель, тільки реагуючи на самовираження інших, не здатна утверджувати себе по іншому як через опозицію, що перший інстинкт, за допомогою якого вона себе утверджує, є заперечення іншого» [1, с. 502].
У міжлюдських взаєминах особистість, з одного боку, проявляє свою моральнісну сутність, а з іншого – саме взаємодія з іншими виступає засобом її морального розвитку. Відкриваючи себе як суб’єкта, який реалізується у моральній діяльності, людина знаходить себе у взаєминах з Іншим. Відповідно особистість має можливість свідомо й цілеспрямовано самовизначатися. Аналізуючи філософсько-етичну спадщину С. Франка, Г. Аляєв виокремлює сферу «морального права», в якій особистість реалізує свою індивідуальність. В цій сфері зауважує дослідник, діє вже інший моральний імператив, орієнтований не на стосунки між людьми, а на духовне існування кожної людини, її відповідальність перед собою.
Людині властиво проявлятися в світі як людині, творити себе як людину, утверджуватися в тому, ким вона є. Тільки завдяки взаємодії, діалогу вона здатна реалізувати себе як особистість. Людина – це не просто істота, призначена для творення реальності, а істота, покликана до діалогу з життям, до спілкування з життям у всіх його проявах; не просто до праці, а до співпраці, до співтворчості з самим Універсумом. Адже насправді свідомість людини пробуджується, огорнута чужою свідомістю. В цьому плані влучно висловився М. Бердяєв: «Я прагнув не ізоляції своєї особистості, не її замикання в собі, а розмикання в універсум, наповнення універсальним змістом».
Загалом проблеми саморозкриття й усвідомлення себе, з одного боку, і впевненості в собі – з другого, взаємно доповнюють одна одну. Перша з них пов’язана з усвідомленням людиною своєї істинно людської сутності, а друга – з реальними механізмами утвердження себе в соціумі і в самому собі. Відповідно, за специфіка ставлення людини до самої себе і до іншої людини визначає якість моральної свідомості й ефективність моральної діяльності. Від того, як людина ставиться до себе і до інших, які вимоги висуває собі й іншим, залежить можливість її «самореалізації як автономного суб’єкта». Таким чином, Інший – це можливість самоактуалізації. Самим фактом своєї присутності інший «пробуджує» людину, народжує відповідну реакцію, в якій людина сама і твориться. Вона відкриває себе для самої себе, виявляє деякі знання, думки, стосунки, яких в собі не знала, але вони були присутні таємно, щоб у визначений момент вийти на світ. І тільки так можна з собою познайомитися, віднайти й набути себе самого.
Дослідження проблеми Іншого у визначеному аспекті дозволяє проникнути в глибину реалізації міжлюдських взаємин, самореалізації людини як людини, реального буття моральнісної культури. При цьому доволі важливо віднайти можливий хід прийняття й розуміння Іншого. Більше того, слід зрозуміти Іншого як можливість продовження та розвитку людини, «самого розуміючого і приймаючого Я», оскільки наповненість власного «Я» складає повноту моральнісного буття людини, яке протистоїть «буттєвій порожнечі» (М. Гайдеггер).
Отож, зв’язок з Іншими є ключовим аспектом самореалізації та самоутвердження особистості. Адже саме міжособистісні стосунки сприяють моральному збагаченню особистості і саморозгортанню її внутрішнього світу, допомагають пізнати Іншого у всій його унікальності і оригінальності. Тільки для людей, які є в єдиному процесі реальної спільності та співтворчості життєвого світу, їхні взаємини виступають в онтологічно-світоглядній цілісності всіх їхніх аспектів і компонентів.
Список використаних джерел:
1. Зиммель Г. Избранное: в 2 т. Т. 2: Созерцание жизни / Г. Зиммель // Человек как враг. – М.: Юрист, 1996. – С. 501–508.
2. Франк С. Л. Непостижимое / С. Л. Франк. – М.: Харвест, АСТ, 2000. – 800 с.