К. філос. н. Сарнавська О. В.
Національний університет водного господарства та природокористування, м. Рівне, Україна
ПОСТАТЬ ФІЛОСОФА В РОЗДУМАХ УКРАЇНСЬКИХ ФІЛОСОФІВ
Філософія, за словами Ф. Ніцше, є сповіддю її творця, який пристрасно говорить від свого імені. Своєрідною сповіддю у сучасній українській філософії стала книга В. Табачковського «У пошуках невтраченого часу» [3], у якій автор розмірковує над долею української філософії другої половини минулого століття і переконливо доводить що у радянські часи українська філософія рухалася своїм важливим шляхом. В. Табачковський створив свою книгу як спогад про яскраві постаті українських філософів, про їх нелегкий шлях у житті й філософії. Перед читачами постають такі справді унікальні українські філософи як П. Копнін, В. Шинкарук, І. Бичко, Г. Заїченко. В. Табачковський пригадав різні ситуації із власного життя та життя своїх колег й друзів: це і запальні студентські диспути, і захист дисертацій, і сміливі наукові дискусії, і тривожне переосмислення всього попереднього досвіду у часи світоглядних змін, і напружене віднаходження своєї позиції у сучасному світі.
В. Табачковський назвав своїх вчителів, колег, друзів полемістами, гострословами, талановитими та щиросердечними людьми з «відкритим типом світосприймання» (звертаючись до Л. Феєрбаха «світ відкритий для відкритої голови»).
Гідним уваги є припущення В. Табачковського на перший погляд парадоксальне, що філософія у своїй глибинній основі є нічим іншим, як виконанням євангелійської заповіді «бути як діти». Дійсно, чим переймається філософ з точки зору пересічної людини, яка зайнята «реальними справами і саме через це зневажливо ставиться до «різних собі роздумів». Більше того, філософ, на думку все тієї ж пересічної людини, роздумує переважно над дитячими питаннями. Феномен дитини-філософа, яка допитується у світу дорослих «для чого ми живемо», «що буде, якщо нас не буде» є звичним явищем, та й запитання, що їх ставить допитлива дитина, сприймається як природній процес. Але проходить час, і у підлітковому віці запитання зникають, проте зовсім не тому, що знайдено відповіді на них. Це частина загального процесу, який можна назвати замиканням меж, кордонів відкритої свідомості. «Вічні питання» проголошуються принципово незрозумілими, а потім і смішними. Так втрачається дитячість, а натомість з’являється прагматично-самовдоволений «дорослий» інфантилізм. Так от, філософи – це люди, які не втратили здатність задавати ці «вічні» запитання, не втратили інтерес до пошуку відповідей на них і, навіть, зробили їх такими, заради яких варто жити. А це означає, по-перше, замикання меж, кордонів свідомості не є чимось фатальним та неминучим, це лише наслідок звичайної репресивності соціокультурних стереотипів, а по-друге, і це головне, – справжній досвід дорослої людини насправді зовсім не відміняє «дитячі» питання, а лише робить їх більш глибокими, напруженими.
Важливе місце у дослідженні проблеми розуміння особистості філософа в українській сучасній філософії посідає С. Кримський, який у книзі «Запити філософських смислів» розмірковуючи про особистість філософа, зазначив, що філософ – це людина із специфічним способом мислення, це людина, яка перетворює явища свого життя на проблеми, що потребують вирішення. До того ж проблеми та запитання філософ ставить не заради лише пізнавальної цікавості. С. Кримський назвав ці проблеми проблемами, котрі дозволяють подолати межу тривіальності життя. Автор наголосив, що філософія, – це не абстрактна річ, це вирішення саме тих проблем, що виникають у реальному житті, це наповнення життя смислом.
С. Кримський зазначив: «Для мене філософія – це доля, це шлях спасіння, хоча і не в тому сенсі, як розуміє спасіння релігія» [1, с. 143]. Автор пригадав, що у нього ніколи не буває поганого настрою, адже займатися філософією для нього – це «займатися світоутворенням», а це заняття завжди цікаве. Філософія дала для С. Кримського можливість «піднятися над буденністю й відчути смак неба» [1, с. 144]. І це слова не романтичного юнака, а сивочолого мудреця.
Велику увагу приділив С. Кримський роздумам про викладання філософії, про особистість філософа-викладача. В першу чергу, філософ має бути небайдужою людиною, людиною, яка може виривати студентів із «сірої тканини буденності», бо на думку С. Кримського, філософія – це «шлях людяності та надії».
Також С. Кримський розмірковував про те, що філософія «має вести мову про сенс життя, про людську долю, про любов, про драматизм боротьби добра і зла, про те, як писав Ф. Ніцще, чому нам потрібне мистецтво, аби не загинути від істини, та й чому від неї можна загинути» [1, с. 140]. На думку автора, філософія повинна перестати бути суто академічною наукою, а тому філософія має навчитися розмовляти мовою зрозумілою і доступною. Автор ділиться досвідом: «я беру тематику «Що таке щастя», яку просто неможливо висловити абстрактно, академічною мовою. Інша річ, що до цієї тематики я можу прийти через абстракції, тому що абстракція – необхідний компонент пізнання. А на аудиторію я виходжу з кінцевим рішенням, яке має життєво – практичний сенс» [1, с. 141]. У викладацькій практиці С.Кримський ставить у приклад Сократа, як філософа, який перший здогадався: не слід самому проголошувати щирі думки, а видобувати й вибудовувати їх з інших людей. Саме тому на думку С.Кримського, найкращим способом спілкування викладача із студентами є діалог. Філософський діалог – це не полеміка і не суперечка, це спосіб показати, що ми належимо до одного світу істини, яка для нас є однаковою цінністю.
Підсумовує свої роздуми про особистість викладача-філософа С. Кримський такими міркуваннями: «Викладач філософії – це не просто транслятор знань, це перш за все транслятор особистісного начала, він – носій особистісного пафосу, і цей пафос зрештою і є філософія» [1, с. 152].
Доповнює та поглиблює міркування українських філософів про особистість філософа професор В. Петрушенко, який зазначав, що філософ – той, хто все життя вчиться бачити та промовляти, оскільки очевидність неочевидного так до кінця і не наближається до якоїсь із сторін цих позначених альтернативних станів, тобто не стає цілком очевидністю так само, як і неочевидністю. Розмова із самим собою, розмова на одинці із собою, розмова про основне, жадання сенсу, потяг до прірви, бажання бути, пошуки справжнього та автентичного, – все це є варіативними позначеннями тієї ж самої теми: що є покликанням філософа. Отже, кличе філософа до мислення неочевидність того, що переживається ним як епіцентр усього присутнього в його полі зору і досвіді, як те, зазирнувши у що можна було би цю неочевидність прояснити, зробити ближчою до очевидності. В. Петрушенко стверджує, що філософ з цього приводу відчуває неспокій, частково підсилений тим, що багато людей з його оточення нічого подібного не відчувають. Бути самотнім серед собі подібних та у той же час перебувати, хай навіть у спорадичних перемовинах із трансцендентним – це також один із проявів покликання філософа [2].
Сучасна українська філософська думка вкрай обережна стосовно висловлення ідеї про безособистісну кризу сучасної філософії. Філософію не наповнюють безособові істини. Саме особистісна присутність, максимальна повнота втіленості пошуків філософа, його власна зацікавленість розкриває зміст філософування для тих хто звертається до його філософської спадщини, намагаючись у їх унікальній універсальності знайти відповіді на власні питання. Завдяки філософії людина вчиться жити у світі не готових смислів, а тих, що народжуються в процесі людського їх віднаходження і витворення.
Список використаних джерел:
1. Кримський С. Б. Запити філософських смислів / С. Б. Кримський. – К.: ПАРАПАН. – 2003. – 240 с.
2. Петрушенко В. Що є покликанням філософа [Електронний ресурс] / В. Петрушенко. – Режим доступу: http://www.ena.lp.edu.ua:8080/bitstream/ntb/3587/1/11.pdfй
3. Табачковський В. Г. У пошуках невтраченого часу / В. Г. Табачковський. – К.: ПАРАПАН. – 2002. – 298 с.