К. філол. н. Сардарян К. Г.

Маріупольський державний університет, Україна

ОБРАЗ АВТОРА У КНИЗІ СПОГАДІВ ІРИНИ ЖИЛЕНКО «HOMO FERIENS»

Книга спогадів « Homo feriens » – феноменальний твір, в якому прочитується життєве кредо та світовідчуття авторки, поєднуються внутрішній світ із творчістю мисткині та певним чином пояснює саму творчість.

У книзі спогадів постає І. Жиленко зі своєю життєвою та мистецькою філософією, тут її болі та страждання, її лірична душа. Поетеса називає себе «несміливою стриптизеркою » (автор постійно оголюю душу перед читачем), оскільки боїться недобрих людей, їхніх вироків та суджень. Тому пише «далеко не все і не про все». Вірші І.Жиленко вважає «сіточкою на оголеному тілі», в той час як епістолярна спадщина повністю розкриває митця. Те, що створює мисткиня , потрібно небагатьом, її поціновувачі – аудиторія думаюча.

Із книги спогадів ми відкриваємо для себе І. Жиленко – глибоку, цілеспрямовану, нещадну, вибагливу до себе: «Для сучасної жінки немає робочіших днів, ніж вихідні. В них, як у стічну канаву, стікають усі найтяжчі труди. І хоч Бог велів чинити інакше, але… там, де не доробляє Господь, переробляють люди… Що ж, Господь має рацію: труд – сіль на хлібі щастя. Без нього нам не смакувало би ніщо. Аби тільки хліб залишався все-таки хлібом, а не перетворювався на суцільну сіль» [3, с. 364]. Переконання письменниці в тому, що нічого в цьому світі не дається задарма є кодексом моралі, життєвим кредо поетеси: «Не можна в цьому світі не трудитися каторжно. Гріх. Задурно ніхто нічого не дає. За все треба платити. І люди платять: хто – совістю, а хто – і безсмертям душі. В цьому прейскуранті заплатити трудом найвигідніше» [3, с. 365].

Книга спогадів І. Жиленко дає матеріал для спостережень, теоретичних висновків про час, в період якого відбувалося становлення творчої особистості, та яким чином ті обставини впливали на митця й формування його творчого кредо, трансформацію у сфері емоцій та самоаналізу: «І все ж – я не жахаюся. Боротьба добра зі злом не нами розпочата і не нас закінчиться. Та й, врешті, з людьми боротися не так складно, як із самим собою. Мабуть, легше бути вільним у в’язниці, ніж в’язнем на волі… [3, с. 537].

Поцінування творчості колег спостерігається в епістолярних діалогах, вони вельми змістовні й інформативні, рясніють багатством деталей. Поетеса дає відгуки про творчі здобутки митців (письменників, музикантів, художників, сценаристів, акторів). Захоплене ставлення до талановитих людей є обов’язковою частиною багатьох діалогів письменниці.

Акцентуємо на тому, що саме не замовчування митецького хисту сучасників є властивим для І. Жиленко, а навпаки, мисткиня щедра на добрі слова, вона висловлює похвалу колегам, пишається їхніми творами як надбанням культури рідної України. Це є екстраординарним випадком.

У листі до В.Дрозда (18.ІХ.64 р.) І. Жиленко із захопленням переповідає чоловіку епізоди з кінофільму «Тіні забутих предків», не обминаючи увагою гри акторів, їхньої співучої мови, деталізації народних відправ та обрядів, особливо мисткиню вражає неперевершена робота кінорежисера С. Параджанова: « … Твір, звісно, перероблено ґрунтовно. Але «на рівні». Дух Коцюбинського, його імпресіоністичність , мелодійність, – усе це збережено. Це Україна і водночас – весь світ. … Робота пророблена колосальна (попри, звісно, творчі озаріння ). Взагалі, я не дуже люблю екзотику, і ця буйна етнографічність могла би гнітити мене, аби вона була самоціллю. Але вона у фільмі, як оркестр, що підтримує головну мелодію скрипки, мелодію трагічної любові Івана і Марічки. Я перечитала «Тіні…» і познаходила цілу низку прекрасних і не використаних у фільмі епізодів. А коли почала вдумуватися глибше – майже всі відкинула. І зрозуміла Параджанова, який ішов цим же шляхом. Нічого зайвого!» [3, с. 388].

І. Жиленко пишається витворами мистецтва своїх подруг – А. Горської та Л. Костенко: «Учора водила Ліну по художниках. Були в Аллиній майстерні. Стільки барв, такі шалені речі, аж очі боліли. Алла захопилась триколірною гравюрою (чорно-біло-червоною), робить дуже експресивні роботи. Правда, готових ще нема. Є малюнки, за якими вона збирається різати лінолеум. Є два колосальних портрети Драча (один – в олії, другий – графіка). Є річ, присвячена Симоненкові…

Ліна ошелешено, аж мовби перелякано, дивилась на величезні Аллині ескізи. Спитала: «Як ви можете, Алло, все це робити, знаючи, що ніколи не зможете виставити свої роботи?» Алла засміялась лукаво: «А ви?» А я дивилася на цих ставних і гордих жінок із буйно-золотими зачісками, у пасмах сигаретного диму, і думала: які вони схожі !» [3, с. 242];

«У Вінграновського вийшла збірка «Атомні прелюди». Перевершила мої сподівання. Маємо вже дві могутні книги: «Мандрівки серця» Ліни Костенко і Миколину. Тепер чекаємо на Драчеву …» [3, с. 349].

Поцінування поетичного дару Л.Костенко звучить у багатьох епістолярних діалогах книги спогадів: «…Учора була у Ліни. Воістину, в цій жінці сидить демон (чи янгол?) поезії. Я виходжу од неї завжди ущасливлена. Німб маскується під її буйне золоте волосся. Я – Лінин раб. Довкола неї витає аромат талановитості… Ліна Костенко завжди поетеса – і в поезії своїй, і в зовнішності, в погляді, в манері розмовляти, в спосіб життя, навіть у тому, як вона лицює спідничку (саме за тим заняттям я її застала). Вона – ніби в хмарині таланту, як левиця-аристократка в парфумах …» [3, с. 503].

Захоплення талантами І. Дзюби у листі до чоловіка (17.І.65 р.): «…Іван – геніальний оратор, трибун, смолоскип! І він у нас єдиний – з таким широченним діапазоном розуму; з такою глибиною, ґрунтовністю знань; з таким натхненним темпераментом; врешті – з такою лютою, вбивчою дотепністю. Здавалося, що звелася сама Совість і почала говорити на біле – біле, а на чорне – чорне. У наші часи це виглядає сюрреалістично » [3, с. 513].

І. Жиленко критично оцінює творчість дилетантів, незважаючи на соціальний статус автора. З листа до В.Дрозда (9.І. 64 р.): «…Закінчила рецензію на цей дурний роман Т. Анатольєвої . Мене попереджено, що авторка – якийсь партійний діяч і в неї «сильна рука» в ЦК. Але рекомендувати до друку таку жахливу, безпорадну писанину – це наплювати собі в фізію . Я розбила роман ущент і навіть наглумилась над найбільш дикими місцями. Плювати ! Хай у неї «рука» буде аж у Господній канцелярії» [3, с. 229].

І нарешті, найвагоміший шар епістоляріїв І.Жиленко – самоаналіз, розкриття потаємних вагань творчої особистості, творчих тортур. Часом мисткиня мучиться питанням для чого вона страждає, для чого пише. І приходить до висновку, що це, можливо, є інстинктивним самопорятунком , через який виводиться жах. У мисткині немає жодних посягань на славу та популярність, але не писати вона не може, хоча й страждає словом. Вона страждає, але не заздре тому, «хто не страждає».

Поза листами цей механізм творчого самокопирсання неможливо було б уявити. Отже, у такі миті, коли поетеса почувала себе творчо безплідною, вона писала до чоловіка: «Почуваюся мов співак, що тимчасово втратив голос. Заспокоюєш себе, а ні-ні та й подумаєш: а що, як оця німота назавжди? Боронь Боже! Єдиним втішаюся: колись Драч сказав, що у нездар не буває творчих криз і провалів. Вони завжди плідні» [3, с. 507].

Найчастіше мисткиня критично ставилася до своїх творів, це оцінка власної творчості ніби збоку, іноді вони схожі на рецензії, часами Ірина Жиленко обстоює своє бачення творчості, свій «світ», з приводу цього виникають епістолярні дискусії: «…Володю, я маю дещо отаке для душі, але для своєї душі, тобі це не підійде. Тобі потрібна своя віра. І вона в тебе є. Просто бувають такі дні, коли мовчить і душа, і віра. Бог не пускає людину на світ без віри. Треба тільки вслухатися в себе й у світ і довіритися своїй вірі. Усі потуги розумувань, намагання щось «охопити» і щось у собі «виробити» маю за клоунаду. Всі людські « ізми » – потоки розумового бруду. Хай вони течуть повз мене, не залишаючи сліду. Щоб душа моя залишалася завжди зосередженою, чистою, трохи зверхньою і вдячною. Тоді я писатиму вірші. «Моє» – тобі не підходить. Для тебе це, як ти пишеш, «пейзажно-сезонні пристрасті». Але хоч би як ти нав’язував Жиленці Дрозда, Жиленко залишиться Жиленкою , а Дрозд – Дроздом. І навпаки… » [3, с. 506].

Доречно зауважити, що листи документально й незаперечно засвідчують поцінування таланту ще юної І. Жиленко творчою інтелігенцією та читацькою аудиторією. У архіві подружжя зберігся лист від Р. Корогодського до В. Дрозда, написаний 07.ХІ.64 р. під враженням від товстого зошита, списаного віршами Ірини Володимирівни. Цей лист є свідченням рівня, на якому розмовляли та мислили майстри слова: «Дорогий Дрозд! Ось я і сів за листа, якого довго виношував. Це не рецензія на « Агульный сшытак » (синій зошит, де переписані вірші Іри). Просто кілька думок після прочитання (уважного і, зізнаюсь, – з утіхою) повного зібрання тв. І. Жиленко-Дрозд. … Можу цитувати до нескінченності (твори І. Жиленко – К. Сардарян ). І все це буде такого ж людяного плану. Відвертість і щирість, у якої немає кордонів, бо вона вже сама ПОЕЗІЯ. Найінтимніші мотиви в Іри, оголеність душі й дивовижна (несучасна) довірливість, кришталева чистота – зовсім іншого походження. Вона ВІДВЕРТА САМА ІЗ СОБОЮ. У цьому смислі її поезія – школа виховання почуттів. Вона ніколи не дозволяє собі ні сенсаційних « відкритів » -одкровень , ні панібратського блазнювання. …Ірина поезія вся у вихорах тополиного повітря. Вона національна не за крикливими освідченнями волелюбного чада, а за внутрішньою структурою образного мислення. Музика слів, пісенність ритмів-вокалізів (писати пісні на її вірші, мабуть, важко, бо у неї не прямі образи «а-ля Малишко», складні, асоціативні, колористичні системи – про це мова попереду) ; духмяність повітря (осінні мотиви), ласкавість, м’якість сонечка і рвучкі пориви злих вітрів, мінливість води, її швидкоплинність, як і часу, природи, – все це характеризує її поезію як явище національне у масштабі виміру загальних людських цінностей. Забарвлена в яскраві й переважно – приглушені, локальні тони своїх настроїв, Іра сповідається як живописець. Її поезія – тиха, класична симфонія барв…

…Коли читаю (можу нескінченно) її елегійні пісні про розлуку, я думаю одразу про все: про Україну і її маленьку поетесу, про Тебе, про себе, про Женю С., про світ, про небо, про жінок, про любов і ще чорт його знає про що – і все це мені говорить про національний український характер більше, ніж усі абстрактні схеми і догми будь-якого звучання і стилю. Про це раніше я знав, тільки читаючи Шевченка…» [3, с. 335].

У цьому листі Р. Корогодський осмислює глибину творчості юної Жиленко, визначаючи природу її поетичного кредо, ускладненість образної системи вірша, тематичну спрямованість. Цей лист, сповнений авторських спостережень та аналізу творчості мисткині , доповнює портрет Ірини Жиленко.

Пейзажні мініатюри, якими приправлені листи І.Жиленко, свідчать про ліричність душі мисткині : «Любий! Сьогодні БУЛО СОНЦЕ! Коли я звела очі й побачила першу ополонку в хмарах, я не повірила своїм очам. Але небо було, і я аж втомилась сьогодні від весняного щастя…» [3, с. 279].

Вражає глибина сприйняття поетесою всього, на чому зупиниться її погляд. Пейзажні мініатюри з листів І. Жиленко до чоловіка створюють в уяві колоритні картини, письменниця мовбито пише словами картини: «Учора був казковий день. Такої зими я ще не бачила. Паморозь завтовшки, мабуть, сантиметрів зо п’ять. Волохаті віти, немов обгорнені пишним білим хутром, і такі важкі, що під ними годі пройти. Я їхала автобусом до Житомира три години – немов зачаклованим царством Сніжної Королеви. Спершу небо було фіолетово-сірим, а сніг – на цьому тлі – білим, як порцеляна. А потім у сірувато-фіолетовому з’явилося чітке червоне коло сонця. Воно нічого не освітлювало, не променилось – просто червоне коло на сірому тлі. Але чим далі коло розгорялось і дерева ставали рожевими, здавалось, автобус їхав велетенським квітучим абрикосовим садом. А небо зробилось яскраво-синім. Тоді й сніг заголубів і заіскрився. І від дерев простяглись густо-сині тіні. Автобус із замерзлими вікнами сяяв і переливався. Такі бідні слова, Володю! Білі ранкові хатки, напівзанесені снігом. І тоді я згадала твою мрію про білу хатку на краю села. Живуть собі людоньки і не здогадуються, що – щасливі. Колись і ми з тобою, можливо, не відчуватимемо присутності щастя в нас і довкола нас, як не відчуваємо повітря. Дай Боже! » [3, с. 230].

Обґрунтовано можемо назвати Ірину Жиленко майстром слова, художником, великим митцем, який словами виписує барвисті картини коханому, адже у ті часи єдиним способом спілкування у подружжя були лише листи.

У листах поетеси до чоловіка, справді, маємо екскурси в історію, філософію, часами вони подібні до рецензій. Це підтверджує поліфункціональний характер епістолярної творчості. Опановуючи в університеті атеїзм, письменниця доходить висновку, що «ідея прогресивна і прекрасна, поки гноблена. Поки вона – ідея, тобто – дух, безкорисливість. Але варто їй запанувати – вона перетворюється на свою протилежність, тобто стає жорстоким і цинічним визискувачем. Хіба не така доля всіх найбільших ідей світу. Так було з християнством, так є з соціалізмом, так, можливо, буде із національною ідеєю. Може, тому митці, найтонші й найчесніші, завжди в опозиції до панівної ідеї і завжди підтримують пригноблену [3, с. 284].

Саме подібні ремінісценції у книзі спогадів яскраво демонструють нам глибоку натуру І. Жиленко, яка з безпосередністю вводить читача у мікрокосм своїх мистецьких осяянь. У її епістоляріях відбито відверті спостереження, що відхиляють для зацікавлених завісу таємниці.

З листів Жиленко маємо уявлення про риси характеру мисткині , яка навіть у скрутні часи не просила, мала гордість, взагалі для неї велику цінність мали свобода, а саме, свобода особистості, свобода творчості; загальнолюдські чесноти: кохання, людяність, справедливість.

Тому в 60-х рр. на питання: «Так чим би могли вам допомогти ?», відповідає: «Будь ласка, не турбуйтесь. Мені не потрібно нічого». Переповідаючи у листі до чоловіка « нонєшній деньочок» (15.І. 64 р.), І. Жиленко запевняє В. Дрозда, що від зловтішників їй нічого не потрібно. Намагання принизити та вжалити не здобуде мішені: «…А ще мені їх шкода. У них є тільки те, що я в гріш не ставлю. А у нас із тобою – цілий світ! І таке життя! Скільки ми з тобою ще краси побачимо, аж дух захоплює! Ще ми з тобою облазимо Карпати вздовж і впоперек, ще ми з тобою не одну пляшечку «Столового» розіп’ємо на вокзалах і в аеропортах, вирушаючи в мандрівки. Ще поїдемо ми з тобою до моря і за море… А скоро я приїду до тебе! [3, с. 233]

Юна дівчина, яка залишилася сама, не втрачає оптимізму, водночас словами підтримує свого коханого, розуміючи, що в тому становищі йому ще гірше. Мрії про щасливе майбутнє є тим вогнищем, що зігріває у ті скрутні часи молоде подружжя митців. Кохання дає наснаги протистояти нещадним обставинам, пронизує епістолярні діалоги Ірини Жиленко та Володимира Дрозда: «… Я люблю тебе таким, як ти є, але, мабуть, тому, що ти саме такий, якого я хотіла бачити своїм другом. Я не могла б тебе любити зломленим. Мені було б шкода тебе, я б, може, до смерті була б з тобою, але не любила б тебе. Жінка (а я справжня жінка) може любити тільки Чоловіка! Мужчину! Господи, ти навіть не уявляєш собі, наскільки ти став частиною мене, і як мені ця частина іноді болить» [3, с. 228]; «…Потрібно берегти в собі те, що робить душу вагомою. А в твоїй душі – я! А я ж таки важкенька – близько сорока п’яти кг. Та ще до мене в додачу всілякі там таланти, принципи, ідеї – маса гарного і смішного мотлоху, але такого необхідного, аби утриматися в цьому житті. Аби тебе не знесло… » [3, с. 209].

Ніколи І. Жиленко не бажала «багато мати», навпаки вона співчувала товстосумам, адже у них немає нічого справжнього. На її думку, багата людина – раб, невільник, довічний покупець,у якого душа перебуває в непевності щодо своїх «покупок». «Яка там свобода, коли тягнеш на собі торбу з грішми, обліплену охочими поживитися. Врешті, він усе може. Але чи він по-справжньому хоче чогось? Голий король» [3, с. 269]. Для родини письменників Дрозд-Жиленко духовні потреби завжди відігравали першочергове значення у житті.

Квінтесенцію епістолярного любовного роману І. Жиленко становлять її листи до чоловіка, рідних, друзів. Ці листи є вагомим інформативно та емоційно насиченим документальним матеріалом. Велике зацікавлення становлять також листи друзів до Ірини Володимирівни та Володимира Григоровича. Це листи від І. Драча, І. Дзюби, О. Заливахи , Є. Концевича , Л. Скирди , В.Шевчука та інших діячів культури. Ось лист І. Драча, адресований І.Жиленко у 1963 року: « Ірцю ! А чи не кривдять тебе прозаїки, коли що – то я твій заступник. Написав вірша, і перо саме присвятило його тобі, щоб у тебе був добрий настрій і щоб тобі добре писалося. З привітом – поето-кінематографіст-філософський сюрреаліст і містик – Ів . Драч» [3, с. 169].

В. Дрозд дуже сильно кохав свою дружину, до її імені він добирав безліч пестливих варіацій, про це свідчить лист до дружини на Буковину 1963 року, де поетеса прополювала кукурудзу та збирала матеріал для сценарію для документального фільму: «О велика з великих! О мужня з мужніх! О працьовита з найпрацьовитіших з кукурудзоводів, Ірино Жиленко! Я схиляю перед тобою набубнявілу Винниченком голову! Я, звісно, ніколи не піднімався до таких вершин героїзму та відданості нашій епосі і ніколи не був таким прекрасним прикладом, таким палаючим фактором для всієї нашої молодої літератури, щоб нині голосно і повноправно сказати: «Здрастуй, моя дружино!» тому я кажу: «Доброго дня, Ірина Володимирівно!» [3, с. 169].

Є. Концевич у своїх спогадах про Б. Тена зазначає, що він дуже шанував багатогранні таланти поетеси: «Про Ірину Жиленко Борис Тен говорив: «Камерність і затишність її лірики – річ дуже оманлива. У неї тихі цвіркуни говорять нам про сучасність гучніше, ніж у декого – гуркіт космічних ракет».

Буваючи в Житомирі, поетеса відвідувала старого майстра, читала йому свої вірші, він ще з самого початку творчого шляху ставився з великою прихильністю до її музи. А почувши, як І. Жиленко співає, був просто приголомшений: «Така сама крихітна, витончена й тендітна, наче з японської мініатюри зійшла, а видула таке дуже голосище… Звідки в ній така сила ?...»

І. Жиленко наспівала на магнітофонну плівку українську народну пісню «Ой, верше , мій верше …» «Ось ще одне живе підтвердження відомої істини: справжні поети – натури щедро обдаровані, – говорив він, слухаючи спів поетеси. – То добре, що вона закінчила університет, але при її поетичній обдарованості філолог і сам по собі, за належної, звичайно, праці, ніде не подівся б, а от якби вона закінчила ще консерваторію та віддала б належне своєму чудовому голосові, то ми, напевно, мало б, крім поетеси, ще й оперну співачку Ірину Жиленко…» [3, с. 170]. Б. Тен був не лише поціновувачем поетичної творчості мисткині , він був у захваті від її співу. Ці спогади є додатковими штрихами до портрету великої української поетеси І. В. Жиленко, яка була обдарована Богом на таланти. В. Чорновол цитує та не шкодує захоплених слів для поезії І. Жиленко. І. Світличний відкрив у Жиленко теоретика поезії (стаття І. Жиленко про А. Ахматову).

Отже, спогади без викривлень, набагато повніше й автентично вимальовують справжню суть митця, не приховуючи внутрішніх суперечностей, психологічного й художнього самоаналізу. З листів, що включено у канву твору, прозирає вдача митця, листи та щоденникові записи роблять внутрішній світ майстра надбанням загалу, не потрібно щось домислювати, вигадувати. Освоєння книги спогадів, побачений образ І. В. Жиленко здатний внести корективи у хрестоматійний образ авторки, свідчить про її неперевершений митецький хист, високий інтелект, духовне багатство, гуманізм, ліричність натури, поцінування загальнолюдських чеснот, художніх явищ, усвідомлення серйозності життя та його призначення. Епістолярний портрет мисткині є складнішим і об’ємнішим , ніж той, що викарбовується з її творчості та біографічних відомостей, він суттєво доповнює та збагачує літературно-художній образ.

Список використаних джерел:

1. Дроздовский Д. Ирина Жиленко: «Я вся – суцільне серце…» /Д. Дроздовський // Зеркало недели . – 2011. – 21 мая (№ 18). – С.12.

2. Дроздовський Д. Поетична суб'єктність у віршах Ірини Жиленко /Д. Дроздовський //Слово і час. – 2008. – №1. – С.10–18. ( Библиогр . в конце ст.: 10 назв.).

3. Жиленко І. Homo feriens : Спогади / І. Жиленко; передм . М. Коцюбинської. – К.: Смолоскип, 2011. – 816 с.