Д. філол. н. Приходько В. С., Шпанько Т. С.

ФОРМУВАННЯ КОМУНІКАТИВНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ У СТУДЕНТІВ У ПРОЦЕСІ ВИВЧЕННЯ ІНОЗЕМНОЇ МОВИ

Проблема формування комунікативної компетентності у студентів у процесі вивчення іноземної мови є ключовою в процесі підвищення їхнього рівня професіоналізму. Основними факторами, які ефективно впливають на формування комунікативної компетентності – професійна спрямованість, гуманістичний стиль спілкування, орієнтація на культуру як на професійну цінність. Під час занять студенти вчаться правильно пояснювати певні соціальні явища, грамотно вирішувати поставлені викладачем завдання, оцінювати, прогнозувати ситуації, оформляти й працювати з діловою кореспонденцією, вчаться умінню вести майбутні переговори, заключати контракти тощо. Ділова лексика, стиль спілкування, а також культура поведінки не залишаються поза увагою, оскільки також є невід'ємними змістовними частинами поняття комунікативна компетентність.

Передумови, які забезпечують успішність формування комунікативної компетентності у студентів, відзначимо як першочергові, а саме:

- сприятливий психологічний клімат у студентській групі, який повинен будуватися на взаємоповазі, підтримці й розумінні, що спонукає до вільного висловлювання;

- формування установки на професію, що надає становленню особистості професійну стійкість і толерантне відношення до іншомовної культури як показник освіченої людини;

- ефективність педагогічного впливу, що повинна опиратися на такі педагогічні принципи, як: особистістно-орієнтоване спілкування, колективна взаємодія, рольова організація навчального матеріалу й навчального процесу, опора на особистий досвід студентів, облік контексту професійної діяльності, моделювання ситуацій спілкування ;

- розвиток професійно значущих комунікативних навичок.

Навички й уміння, сформовані під час занять, багато в чому допомагають і у майбутній практичній діяльності. Отже, розвиток комунікативної компетентності – одне з першочергових завдань вищої професійної освіти.

У більшості європейських країн показником, що найбільшою мірою відповідає сучасним вимогам, визнано компетентність як інтегральний соціально-особистісно-поведінковий феномен, який поєднує в собі мотиваційно-ціннісний, когнітивний і діяльнісний компоненти. Структура компетентності як загальної здатності особистості та важливості внеску всіх груп компетентностей у кінцевий результат ще не повною мірою усвідомлюється суспільством. Наприклад, Комісія з питань культурного співробітництва при Раді Європи (1991 рік) визначила основні групи компетентностей : соціальні, полікультурні, комунікативні, діяльнісно-творчі , саморозвитку і самоосвіти. Дослідники з науково-методичної літератури посилаються на рекомендації Ради Європи щодо формування соціальної, полікультурної, комунікативної, самоосвітньої компетентностей . Розв'язання проблеми протиріч в оцінці компетентностей має вийти за межі теоретичних обговорень у площину прикладного застосування, бо поруч ще співіснують і компетенція, і компетентність, і групи компетентностей .

Відродження української національної освіти та піднесення її статусу вимагають підвищення загальної культури майбутнього викладача. Йдеться про його інтелектуальне збагачення досягненнями національної та правової культури спілкування, побуту праці, поглиблення філософсько-педагогічних знань, які спрямовані на відродження та розвиток нових економічних відносин у суспільстві, а саме – впровадження новітніх освітніх технологій, забезпечення дієвого зв'язку навчання з практичною діяльністю, індивідуалізація навчання, диверсифікація джерел фінансування (державне, за рахунок фізичних та юридичних осіб, державне індивідуальне кредитування), вдосконалення системи ступеневої професійної підготовки, реалізація міжнародних програм обміну викладачами і студентами, створення інноваційних та інформаційних центрів тощо.

Але найважливішою проблемою сучасної освіти, що вимагає негайного вирішення на фундаментальному рівні, є не тільки проблема професійної підготовки майбутнього фахівця, тобто не надання людині певної суми знань, а її розвиток, становлення особистості, формування мотивації та навичок до самонавчання. У міжнародному освітньому просторі вже впроваджені й успішно реалізуються на практиці форми, які дозволяють втілити в професійну освіту основні ідеї компетентнісного підходу. Складовими процесу підготовки фахівця з компетентнісним підходом визнаються особистісні компетенції – подолання проблем і стресів, нестандартність у прийнятті рішень, ініціативність, аргументованість і фахові компетенції тощо.

В Україні компетентнісний підхід упроваджується в освітню практику зі значними труднощами. Реалізація основних положень компетентнісного підходу в процесі підготовки фахівця дозволяє вирішити важливі проблеми педагогічної освіти – запобігти слабкій практичній підготовці, бо результатами навчання визначаються компетенції та досягнення фахівців у галузі. «Компетенції є інтегрованим результатом навчальної діяльності учнів... Визначення навчальних досягнень учнів є особливо важливим з огляду на те, що навчальна діяльність у кінцевому підсумку повинна не просто дати людині суму знань, умінь та навичок, а сформувати її компетенції».

Компетентність сьогодні трактується як інтелектуально і особистісно обумовлений життєвий досвід соціально-професійної життєдіяльності людини, який ґрунтується на знаннях, цінностях, нахилах, набутих під час навчання. Підготовка фахівця нової генерації потребує володіння ним високим рівнем майстерності та відповідальності.

Таким чином, можна дійти висновку, що компетентність – це забезпечення комплексного поєднання усіх структурних компонентів, тобто структурні компоненти компетентності – знання, діяльність та особистісні якості – взаємовпливові та щільно пов'язані. Особливо рельєфно це проявляється у світлі визначення магістральних завдань, які ставить стратегія реалізації компетентнісного підходу в освіті.