К. мист . Медвідь Т. А.

Херсонський державний університет, Україна

Використання драматургії Шекспіра в балетах ХХ ст.

 

Інтерес до Шекспіра і в наші дні залишається як і раніше величезним. Справжній шекспірівський бум переживає сьогодні вся світова культура. Ніколи ще театральна сцена не бачила такого розмаїття постановок і таких оригінальних художніх рішень. Музичний театр також є полем запеклих суперечок і відкритої полеміки, і в центрі його уваги – проблема інтерпретації шекспірівської спадщини.

Існує декілька балетів за творами У. Шекспіра. Найвідомішими є «Сон літньої ночі», «Антоній і Клеопатра», «Гамлет», «Отелло», «Приборкання норовливої». До створення балетів за мотивами Шекспірівських творів бралися такі відомі балетмейстери, як Ж. Ж. Новер , Ж. Омер , Ш. Ле Пік, В. Галеотті , С. Вігано [1, с. 587].

У хореографічному мистецтві ХХ ст. жоден із сюжетів Шекспіра не отримав такого величезного числа постановочних рішень, як «Ромео і Джульєтта». Тут, звичайно, слід говорити про однойменний балет С. С. Прокоф’єва, який з’явився найбільш адекватним втіленням трагічного шекспірівського початку. На сьогоднішній день відомо понад 70 постановок, як вітчизняних, так і закордонних. Серед найбільш яскравих робіт – постановки Л. Лавровського (1940), К. Макміллана (1965), Дж. Ноймайер (1971), Р. Нурєєва (1977), Ю. Григоровича (1978 – 1-а редакція; 1979 – 2-а редакція; 1999 – 3-я редакція), А. Прельжокажа (1992), Є. Панфілова (1996).

Сама сценічна історія інтерпретацій балету Прокоф'єва реально відображає не лише активний інтерес художників до проблеми трагічного, але і трансформацію цього феномена в сучасному мистецтві.
Балет Л. Лавровського «Ромео і Джульєтта» (1940) назавжди увійшов в історію класичного балету не тільки як перший серйозний досвід освоєння Шекспіра на російській балетній сцені, але і як рідкісний зразок високого гуманізму. Класичною була тут представлена ​​і концепція трагічного. Воно розкривалося через пізнання героїв, через потрясіння і розуміння невідворотності долі, розуміння трагедії як стану світу і власної долі героїв. Головний сенс постановки Лавровського зводився до вираження величі і духовної сили людської любові, любові, яка перемагає смерть. Крім того, сам тип трагічних героїв – Ромео і Джульєтти – цілком відповідав класичній моделі трагічного. Пізнаючи всю нелюдськість існуючого світу і нерозв'язність своєї ситуації, вони добровільно йшли з життя. Їх страшний вибір – сувора непримиренність вільних героїв, сміливо підтверджують свою волю і непорушне право на щастя [2, с. 7–8].

У постановці Ю. Григоровича, створеної пізніше, трагічне знаходить іншого звучання. Наприкінці 70-х рр. Григорович розповідає про ефемерність краси, про примарність людського щастя в сучасному світі. Хореограф трактує Шекспіра – Прокоф’єва як високу романтичну драму. Трагедійна концепція вистави будується на зіткненні різних світів – ідеального і реального, несумісних за своєю суттю. Ідеальні герої-романтики у Григоровича гинуть від «дотику» з реальністю, в якій давно «немає місця людяності й любові [3, с. 33].

Спектакль Р. Нурєєва , створений також наприкінці 1970-х, відбив інші тенденції. Тема «згасаючої» Верони, де панує чума, у Нурєєва викликала прямі асоціації з драматичними відчуттями кінця століття, з загрозою людству новими катастрофами. Але справа не тільки в цьому. Справа в самому стані крихкості, ефемерності буття, нестійкій системі життя, в умовах яких виникають перші симптоми приреченості людства. Яскраве трактування Нурєєва по-своєму відбила цінність життя перед обличчям невблаганної смерті.

Хореографічна версія А. Прельжокажа (1992), що виникла в кінці ХХ ст., вказала на головну причину нестійкості життя і ефемерності буття. Вона криється в непереборних соціальних суперечностях, що неодмінно виникають в умовах тоталітаризму та екстремізму. Дія балету, що розвивається в атмосфері ГУЛАГу , набула вигляду якоїсь «пекельної зони». Спектакль відбив замкнутість проблеми, з якої немає виходу: руйнування моральних основ життя, агресія і насильство як її нормативні стани, нарешті, позбавлення волі і духовного самовизначення особистості, все це призводить до соціальної катастрофи, де ціною власного життя стає життя інших. Кохання у цих постановках ще усвідомлюється як цінність, але і вона гине в атмосфері насильства, ледве встигнувши народитися [4, с. 32].

Окремої уваги заслуговує балет «Отелло», на сюжет однойменної трагедії У. Шекспіра. У 1957 році цей балет був поставлений балетмейстером В. М. Чабукіані на музику композитора А. Д. Мачаваріані . Балет був в 4 актах. Партію Отелло виконував сам Чабукіані , Дездемону – В. В. Цігнадзе , Яго – З. М. Кікалейшвілі , Кассіо – Б. Г. Монавардісашвілі . У 1960 р. в театрі ім. Кірова, була здійснена друга постановка балету. До постановки цього балету також зверталися балетмейстери Н. І. Трегубов (Одеса, 1964 р.), Н. В. Данилова (Куйбишев, 1965 р.) та інші [1, с. 587].

Таємне вінчання венеціанського мавра Отелло і дочки сенатора Брабанціо Дездемони , призначення Отелло намісником Кіпру; підступний задум Яго, мимовільним знаряддям якого стає Кассіо ; нарешті, трагічна загибель Дездемони й Отелло сюжетно відповідають однойменної шекспірівської трагедії.

В 2002 р. був створений сучасний балет «Отелло» в 3 актах, повний пристрасті і ревнощів, в оригінальній інтерпретації хореографа Лара Любовича , побудований на змішуванні класичної хореографії та сучасного танцю, на музику сучасного американського композитора Елліота Голденталь [5, с. 54].

Ще однією з видатних подій сучасності стала постановка в Ростовському Державному музичному театрі балету «Гамлет».Це повномасштабний двохактний спектакль. Сучасна хореографія, музичний матеріал, декорації – все зроблено віртуозно. Час дії спектаклю не середньовічна Данія, а 30–50-ті роки минулого століття, коли жив і творив Шостакович . Музична тканина вистави складається з фрагментів Першої, П’ятої, Десятої симфоній, з музики до кінофільму «Гамлет» і з інших творів Шостаковича . Музичний керівник і диригент Олександр Гончаров доклав чимало сил до того щоб зібрати всі фрагменти в єдиний твір. Балетмейстер – постановник – народний артист Росії Олексій Фадєєчев .

Дж. Ноймайєр – єдиний хореограф, який звертається до шекспірівських сюжетів багаторазово, протягом усієї творчості. Шість п’єс Шекспіра («Ромео і Джульєтта», «Гамлет», «Сон в літню ніч», «Отелло», «Дванадцята ніч», «Як вам це сподобається») придбали в особі Ноймайєра натхненного перекладача, який довів величезні можливості їх хореографічних прочитань. Захоплює і той вихід у сучасність, який відкриває хореограф шекспірівським героям і конфліктам. Відгукуються на пульс життя і резонуючі проблеми складного сучасного світу. Шекспірівські балети Ноймайєра актуалізують у свідомості глядачів і образ самого Шекспіра [6, с. 5].

 

Список використаних джерел:

1.              Балет. Энциклопедия / гл . ред. Ю. Н. Григорович. – М.: Советская Энциклопедия , 1981. – 632 с.

2.              Гаевский В. М. Расставание с Петраркой : «Ромео и Джульетта » в Большом театре / В. Гаевский // Театр. – 2004. – № 1. – С. 6–9.

3.              Франгопуло М. Советский балет / М. Франгопуло . – Л., 1960. – 48 с.

4.              Закс Л. А. Возвращение вертикали? / Л. А. Закс // Петербург. театр. журн. – 2001. – №   25. – С. 30–35.

5.              Суриц Е. Я. Балет и танец в Америке : очерки истории / Е. Я. Суриц . – Екатеринбург , 2004.

6.              Коробков С. Н. В споре рождается … / С. Н. Коробков // Балет. – 1994. – № 4. – С. 4–5.