К. філол. н. Мафтин Л. В., Ткач В. В.

Чернівецький національний університет імені Ю. Федьковича , Україна

ПРОБЛЕМА БІЛІНГВІЗМУ

ЯК АКТУАЛЬНА ПРОБЛЕМА УКРАЇНОЗНАВСТВА

 

Проблема білінгвізму (двомовності) традиційно досліджується в межах таких наук, як мовознавство, психологія, політологія. Значна увага приділяється цій проблемі і в українознавстві – «науці про Україну та світове українство» [2, с. 58]. Концентр українознавства «Україна – мова» передбачає вивчення феномену української мови та її ролі в суспільстві. Важливою частиною предметного дискурсу вказаного концентру є також культура української мови, функціонування та розвиток мови, питання мовної політики.

Наукові дослідження проблем етно- та націєтворення наголошують на тому, що проблеми розвитку нації перш за все відбиваються в проблемах розвитку мови (Е. Сміт, Б. Клінберг , Ю. Липа, В. Янів, В. Сімович , Ю. Шевельов , та ін.). З урахуванням сучасних тенденцій розвитку соціуму, проблема білінгвізму набуває особливого значення. Наша держава взяла курс на євроінтеграцію, декларує демократичні цінності, намагається демонструвати світові міжнаціональну толерантність, дотримання правових норм тощо. Однак, європейська практика розбудови демократичного суспільства Україною у певних сферах, на жаль, не завжди береться до уваги.

Світовий досвід показує, що мовно-культурний фактор є вирішальним у становленні національних держав, адже мова є найдієвішим консолідуючим чинником. Швейцарський політолог Урс Альтерматт говорить про те, що нині мова і культура в європейських національних державах становлять «ключові сфери» й «принципові розпізнавальні ознаки». Хоча державно-політичні кордони ніде жодною мірою не збігаються з культурно-мовними, зазначає він у праці «Етнонаціоналізм в Європі», – «практика більшості національних держав орієнтована на те, щоб створити гомогенну мовну культуру на спільній державній території. Як правило, національна держава визнає інобуття своїх громадян тільки в сенсі властивості окремих індивідів, якщо вони своєю особливою культурою не загрожують офіційній культурі держави. Більшість, що трактує себе як так звану «державотворчу націю» або як «титульну» націю, вимагає, щоб меншини використовували мову домінантної народності, принаймні публічно» [1, с. 125]. Вагому роль мови в утворенні національних держав підтверджує й факт переважання в Європі країн, об'єднаних однією загальнонаціональною мовою. З 47 європейських країн (якщо рахувати Росію, Закавказзя і Туреччину) своя національна мова є державною (або офіційною) у 41 країні, тобто у 85% від загальної кількості (за даними публікацій у періодичній пресі).

Отже, утвердження в нашій державі української мови як мови титульної нації у статусі державної цілком відповідає європейському принципові мовно-культурного будівництва. Однак, мовно-культурне відродження періоду незалежної України характеризується певними негативними тенденціями: нам ще не вдалося здолати наслідки тривалої мовної асиміляції; ми не маємо твердої й послідовної позиції владної еліти в обстоюванні законних прав української мови, дотримання норм чинного законодавства – обов’язкового вживання української мови в контрольованих державою сферах: в органах управління, судочинстві, в державних закладах освіти, науки, культури, в засобах масової інформації; державницько-патріотичні сили суспільства не зуміли розробити і впровадити дієву систему контролюючих засобів, а також програму протегування української мови і культури в недержавних сферах суспільного життя.

Дані соціологічних опитувань в Україні останніх десятиліть засвідчують: у 2005 р. українську мову вважали рідною лише 64,3% населення, російську 34,4%, іншу – 1,5%. Мовою спілкування дорослого населення в родинній сфері були: переважно українська – 41,8%, переважно російська – 36,4%, обидві мови (залежно від обставин) – 21,6% (всеукраїнське опитування Інституту соціології НАН України). Річний тираж журналів та інших періодичних видань українською мовою у 2004 році склав 28% від загальної кількості, тоді як ще в 1995 р. складав 70% (для російськомовних видань ці цифри навпаки зростають з 18% до 64%). На книжковому ринку України переважають російськомовні видання. За даними Української асоціації книговидавців та книгорозповсюджувачів , більшість книжок, що їх реалізують в Україні, вийшли друком в Росії.

Загальновідомими є факти задоволення мовно-освітніх та інформаційних потреб етнічних росіян України, які становлять 17,3% її населення. У країні діють 1411 російськомовних шкіл та 2109 двомовних українсько-російських шкіл, а російську мову як предмет вивчають близько 1,5 млн. учнів, факультативно – майже 200 тисяч учнів. Щороку в нашій країні виходить російською мовою 2343 найменування періодичних видань, 3834 найменування російською мовою й іншими мовами національних меншин.

Відповідно до ст. 10 Конституції України (Розділ І – «Загальні засади») «державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом». Окрім того ще шість статей Основного закону України (11, 12, 92, 103, 127 та 148) теж певною мірою стосуються функціонування української та інших мов в Україні та мовних потреб українців, що мешкають поза межами України.          

Постання незалежної України, прийняття відповідних мовних законодавчих актів спричинило до того, що значна частина суспільства, в основному російськомовна, вбачаючи в цих подіях «загрозу для своїх мовних, та й не тільки мовних привілеїв, почала в особі своїх громадсько-політичних організацій шалений контрнаступ на мовні права корінного українського народу. Зокрема, вони домагаються узаконення російської мови як державної мови України. На словах це іменується офіційною двомовністю» [3, с. 155]. Насправді ж, наголошує Я.  Радевич-Винницький , ідеться зовсім не про те, аби кожен державний службовець, а також ті фахівці, що мають справу з людьми (лікарі, працівники довідково-інформаційних служб тощо), володіли двома мовами, як це має місце в країнах з державною двомовністю, а щоби мати право не знати української мови і її не використовувати. Офіційна ж двомовність означає обов’язок знати і вживати дві мови, а не можливість не користуватися однією із них. Отже, «за вимогою офіційної двомовності скривається старий імперський курс на російську одномовність, на закріплення «досягнень» зросійщених українців упродовж століть перебування України у складі Російської імперії» [3, с. 155].

Тож не дивно, що Закон «Про засади мовної політики» № 5029-VI (неофіційно – закон Колесніченка–Ківалова або «мовний закон»), прийнятий Верховною Радою України 5 червня 2012 року у першому читанні / набув чинності 10 серпня 2012 року, критично оцінений широкою українською громадськістю та відомими міжнародними інституціями. Відповідну заяву щодо вказаного закону зробив Світовий конгрес українців (СКУ), наголошуючи, що «Закон про мовне питання» є черговим кроком владних структур до офіційного повернення російської мови у різні сфери державного і суспільного життя та русифікації населення України, а затим – до конституційного впровадження російської мови як другої державної», а також стверджуючи, що даний акт суперечить Конституції України, і Європейській хартії регіональних мов або мов меншин та Рамковій конвенції про захист національних меншин про те, що просування регіональних мов та мов меншин не повинні відбуватися за рахунок державної мови.

Успіх будівництва самостійної, успішної держави залежатиме від вирішення багатьох проблем, серед яких – вирішення проблеми двомовності. Цей процес, безперечно, потребує часу, але нашій владній еліті у формуванні мовної політики держави потрібно не забувати про те, що «двомовність, двокультурність , двонаціональність – це породження залежного становища людей, відірваних від своєї землі або ж не господарів на своїй землі» [3, с. 168].

 

Список використаних джерел:

1.              Альтерматт Урс . Этнонационализм в Европе / Урс Альтерматт ; пер. c нем . С. В. Базарновой . – М.: РГГУ, 2000. – 366 с.

2.              Кононенко П. П. Україна – мова / П. П. Кононенко // Українознавство: підруч . для вищ . навч . закладів. – К.: Міленіум, 2006. – С. 179–224.

3.              Радевич-Винницький Я. Україна: від мови до нації / Я. Радевич-Винницький . – Дрогобич: Відродження, 1997. – 360 с.