К. філол. н. Кобзей Н. В.

Івано-Франківський національний медичний університет, Україна

МОВНА КАРТИНА СВІТУ НАТУРАЛІСТИЧНОЇ ПРОЗИ ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА:

ЕТНОЛІНГВОКУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ

 

Накопичуючи впродовж життя знання та уявлення про навколишню дійсність, опираючись на багатовіковий досвід окремих етносів та народів із розмаїттям їхніх міфологічних, релігійних, соціально-економічних, художніх та інтелектуальних надбань, людина створює в уяві власну картину світу. Остання може існувати лише у свідомості індивіда, як свого роду ідеальна модель, яка контролює і спрямовує почуття та вчинки людини у правильному руслі. «Матеріальне» вираження такого життєустрою забезпечується завдяки існуванню мовної картини світу.

Творчість Володимира Винниченка в українській літературі припадає на період так званої перехідної доби (кінець ХІХ – початок ХХ ст.), а комплексний аналіз мовного матеріалу його натуралістичної прози відкриває перспективи виділення психолінгвістичних рис картини світу автора та його героїв, мовного типу та мовної особистості, характерних для зазначеного періоду.

В. Винниченко, використовуючи жаргонізми, вульгаризми, русизми, лайливі слова (яких манірно уникала значна частина представників тодішнього літературного бомонду), свідомо наражався на осуд консервативної критики. Однак авторові йшлося не так про епатаж тодішніх «пануючих естетів» засобами ненормативної лексики, як про використання мовлення персонажів як важливого засобу образо- й характеротворення. Посилення ролі ідентифікаційної функції мови в літературі гармонійно узгоджувалося відразу із кількома основоположними засадами натуралістичної доктрини: її спрямованістю на демократизацію літератури, на об’єктивізм, життєподібність і життєвідповідність описуваного, на естетизацію «неестетичного», на індивідуалізацію образів персонажів, протокольно-фактографічне, детальне, фіксування особливостей їхнього зовнішнього вигляду, характеру, поведінки. Звичайно ж, відкриття доступу в художню творчість при цьому ненормативній лексиці підтверджувала «реноме» натуралізму як украй «скандального», епатажного напряму, але ця «ненормативність» не мала однобокого вульгарно-лайливого характеру, а передбачала й використання високохудожніх, витончено-естетичних лексичних елементів живого розмовного мовлення, експресивно-маркованих індивідуально-авторських новотворів, оказіоналізмів, евфемізмів, слів із пом’якшувально-пестливими суфіксами, насичене вживання вигуків, часток, звуконаслідувальних слів тощо.

На синтаксичному рівні колорит живого розмовного мовлення В. Винниченко передає у діалогах і полілогах за допомогою коротких неповних, часто обірваних речень, експресивно забарвлених фразеологізмів, невласне прямої мови.

Окремої теми для розмови заслуговує проблема перенасичення мови Винниченкових творів русизмами. Багато його героїв говорять якщо не всуціль російською мовою, то, принаймні, вживають окремі російські слова. Деякі дослідники вважають, що Винниченко вживав тільки такі русизми, які вважав уже українізованими, наприклад: бурно, тоска, побіда. Відомо також, що він продуктивно співпрацював із російськими видавництвами. За взаємною домовленістю письменник мав право видавати написані російською мовою твори і в українському авторизованому перекладі. Тому він за будь-яких обставин міг вказати в своїх російських творах, що вони перекладені з українського рукопису. Можливо, зазначені причини теж уплинули на помітну насиченість художніх текстів В. Винниченка «русизмами».

У своїй творчості В. Винниченко майстерно використовує діалоги та полілоги, що дозволяє йому уникати авторського «втручання» в спілкування героїв, передавати безпосередньо живу розмовну мову, ідентифікувати мовців за національно-етнічною, регіонально-етнологічною ознакою, професійною діяльністю, рівнем культури, освіченістю, соціальним статусом тощо.

Р. Ріжко вважає, що ми розуміємо мовну картину світу як віддзеркалення концептуальної картини світу. Концепти являють собою своєрідні інформаційні блоки свідомості, в яких накопичуються знання про окремі події та явища реальної дійсності і які, відповідно, й формують мовну картину світу особистості. Концептуальними представниками індивідуально-авторської картини світу виступають кольористичні номінації. Нашу вагу привернули особливості вербалізації картини світу крізь призму кольороназв у натуралістичному доробку В. Винниченка, який, кинувши виклик традиційній манері письма, свідомо позбавив себе «кольористичних надуживань» і віддав перевагу похмурим, меланхолійним тонам, вважаючи, що потомлені, спрацьовані, покриті пилом і попечені сонцем люди не можуть зображуватися іншими фарбами.

Одними з основних номінативів у натуралістичній мовотворчості В. Винниченка є кольоративи, що передають ознаку «сірий». Сіра фарба викликає в уяві негативні емоції. Вона імпліцитно протиставляється білому, світлому, святковому, радісному. Синонімічним до сірого кольору можна вважати й сивий.

Досить часто Винниченко у разі потреби трансформовував традиційні уявлення про той чи інший колір і у своїй індивідуально-авторській картині світу наповнював його емоційно-настроєвим змістом. Скажімо, жовтий колір – колір багатства і веселості «заземлив» настільки, що він став шокуючим нагадуванням про бідність і злиденність, які поглинули побут людей. Додаючи до своїх портретів жовтуватих тонів, письменник змальовує персонажів зі змученими, хворобливими, «жовто-пергаментними» виразами обличчя.

Не цурався Винниченко й червоного кольору, часто використовуючи його на позначення пожежі, полум’я та крові.

Отож, розглянуті нами особливості мовно-стилістичного наповнення художніх творів письменника по праву можна вважати «концептуальними» репрезентантами індивідуально-авторської мовної картини світу В. Винниченка, у якій не тільки зберігається реальна дійсність, але й інтерпретується її первинне відображення в уяві людини.