Рубіш І. І.

Львівська комерційна академія, Україна

ПРОБЛЕМИ РЕГУЛЮВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

В ПЕРЕХІДНИХ ЕКОНОМІКАХ СУЧАСНОГО ТИПУ

 

Як відомо, регулювання інвестиційної діяльності здійснюється за допомогою макро- і мікроекономічних та інституційних інструментів. Очевидно, що відбувається також зворотній вплив інвестиційної діяльності в економіці на зазначених рівнях. На макроекономічному – на ставку облікового проценту, рівень інфляції, зростання ВВП, сальдо бюджету, зовнішню торгівлю тощо; на мікроекономічному – на окремі сектори та сфери економіки; на інституційному – на створення (або підтримання) сприятливих умов для інвестування, проведення якісних організаційно-економічних перетворень, організацію моніторингу (дослідження, програмування) та інформаційного забезпечення інвестиційної діяльності. Саме це робить проблему регулювання інвестиційного процесу в країні одним з визначальних факторів розвитку економіки в ринкових умовах.

Теоретичні основи регулювання інвестиційної діяльності змінювались відповідно до основних концепцій економічної теорії (класична, неокласична, кейнсіанська та ін.), однак в тій чи іншій формі важлива роль держави у цих процесах не заперечувалась. Тобто, незалежно від участі держави в інвестиційних процесах – активну чи пасивну, або домінування прямих чи непрямих форм регулювання, інвестиційний клімат в країні більшою мірою залежить від тих ринкових умов, які забезпечуються державними інститутами. Тут йдеться про децентралізацію інвестиційного процесу як одного з інструментів регулювання, що дозволяє активізувати структурні зрушення в економіці, збільшити частку внутрішнього капіталу суб’єктів інвестиційної діяльності, підвищити конкуренцію на інвестиційному ринку. Це актуально передусім для економік перехідного типу, в яких не сформована культура здійснення ринкових перетворень. Реалізація зазначеного в майбутньому дозволить перейти до саморегульованої та самовідтворювальної моделі інвестиційної діяльності. Проте, практика доводить складність цього завдання через, передусім, підвищення ризиків та загроз для економіки в процесі переходу від бюджетного фінансування інвестиційної діяльності до кредитної. Зокрема, в перехідних економіках, де найбільш інвестиційно активним є фінансовий сектор, відтак – менше поступають інвестицій в реальний та інтелектуальний, ризиків значно більше, аніж в країнах зі значно вагомою часткою інвестиційного капіталу в реальному та інтелектуальному секторах. Тож, політика держави також повинна змінюватись в залежності від форм інвестиційної політики, відіграючи роль «арбітра» та головного гаранта стабільності з метою координації відносин між суб’єктами інвестування, отримання не тільки фінансово-економічного, але й соціального, науково-технічного ефекту. Вибір конкретних інструментів регулювання залежить від структури господарства, його специфіки та рівня розвитку ринкових інститутів, отже, немає єдиної вірної моделі інвестиційної діяльності, в кожній країні виробляється власна практика покращення інвестиційного клімату.

В періоди криз в перехідних економіках із слабким захисним базисом відбувається стрімкий процес «відтоку» капіталу. За даними МВФ, в період 2007–2012 рр. в країнах Східної Європи цей показник сягнув -60,3 % із загальною капіталізацією у 229,7 млрд дол. США (зокрема, Україна належить до групи країн із «відтоком» капіталу на рівні від -50 до -99 %), для порівняння, -28,9 % – аналогічний показник для країн азійського регіону (1135,9 млрд дол. США). На цьому фоні зменшуються і резервні активи країн, що збільшує ризики неплатоспроможності економіки. Так, за даними ДССУ, резервні активи в Україні станом на 01.07.2013 р. зменшились протягом року на більш ніж 3  млрд дол. США і склали 140,5 млрд , а чиста інвестиційна позиція за цей період зменшилась на більше ніж 10 млрд до позначки -64,8 млрд. За таких умов виникає потреба переосмислення поточного стану інвестиційної діяльності, насамперед, в аспекті існуючих деструктивних чинників. Тут йдеться за: інституційні «пастки» та бар’єри різного характеру (складна нормативно-правова база, корупція, неефективні державні гарантії тощо); відсутність взаємодоповнювального характеру державних і приватних інвестицій як наслідок слабкого державно-приватного партнерства; виникнення фінансових «бульбашок» та надлишкового віртуального капіталу через неефективне використання інвестицій; низький рівень заощадження в населення, з яких 44 % зберігають у готівковій формі (станом на другий квартал 2013 р.), відтак, перетворення їх в інвестиційний капітал неможливий; як наслідок з попереднього, традиційне від’ємне значення співвідношення депозити/кредити як серед населення, так і в бізнес-середовищі з поступовим витісненням вітчизняним ( олігопольним ) капіталом іноземного; слабку інвестиційну активність середнього та великого бізнесу (малий бізнес не береться до уваги) через існуючий потужний податковий тиск (за даними Держказначейства України, ефективна ставка податку збільшилась з 12 до 30 % в період з останнього кварталу 2012 р. – середини 2013 р., у той же час їх доходи зменшились майже на 100 млрд грн ); виведення доходів великих (олігархічних) підприємств в офшори, таким чином сплачуючи вагому частку податків в бюджет інших країн, замість наповнення вітчизняного (наприклад, збільшивши свої доходи на 11,3 % у 2012 р., металургія та хімічна промисловість – найбільш «олігархічно-підконтрольні» галузі, сплатили лише 2,1 % від загальної кількості податків); «м’яка» політика держави щодо моніторингу та контролю за реалізацією не тільки масштабних інвестиційно-інфраструктурних проектів (наприклад, в процесі підготовки до Євро-2012), але й на рівні освоєння капіталу в окремих галузях та секторах економіки та ін.

Радикальна політика держави щодо нівелювання зазначених факторів значно покращить інвестиційний клімат в Україні. Це стане важливим елементом системної модернізації економіки в процесі інтеграції в світовий ринковий простір, який буде включати зміни як на кількісному, так і на якісному рівнях. Очевидно, що збільшення внутрішніх та зовнішніх інвестицій стане індикатором оздоровлення вітчизняної економіки та соціального добробуту населення в результаті удосконалення існуючих підходів до державного регулювання інвестиційного процесу.