К. е. н. Вдовиченко А. М. ^* , к. іст . н. Нагайник В. А. ^**

^* Одеська національна академія зв’язку імені О. С. Попова, Україна;

^** Одеський державний екологічний університет, Україна

ІННОВАЦІЙНА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ

ЯК ВИЗНАЧАЛЬНА СКЛАДОВА

ТРАНСФОРМАЦІЙНИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ

 

Проблемі підвищення конкурентоспроможності економіки України, яку без впровадження інновацій вирішити неможливо, приділяється чимраз більше уваги не тільки з боку вчених, а й державних і громадських діячів. Занепокоєння викликано тим, що останнім часом глобальний індекс конкурентоспроможності України впав на 11 позицій; Україна опинилася на 84 місці в ряду 148 держав. Продовжується падіння промислового виробництва (на 5,6 % за 9 місяців 2013р.). Погіршується структура економіки, скорочується частка галузей, від яких залежить технічний прогрес і особливо машинобудування. Крім того, знизилася інноваційна активність вітчизняних підприємств, збавляється частка високотехнологічної продукції в експорті, наукоємність ВВП знаходиться на рівні 0,7 % (в розвинених країнах світу він досягає 60–80 %). За словами Прем’єр-міністра М. Я. Азарова, в Україні потрібно розпочинати «нову індустріалізацію», а інвестиційний процес зовсім не відповідає інноваційній моделі розвитку.

За звичаєм причину негараздів пов’язують з нестачею коштів. Не заперечуючи в принципі таке пояснення, хочеться зауважити. Про яку нестачу коштів можна говорити, враховуючи той факт, що за роки державної незалежності із України вивезено близько 200 млрд. доларів; більша частина з них і досі залишається за кордоном. Дуже прикро, що процес вивезення коштів наростає і за перше півріччя 2012 р. у порівнянні з таким же періодом 2011р. вивіз фінансових ресурсів збільшився в 1,65 % разу.

На нашу думку, головною причиною нестерпно скрутного становища стало впровадження економічної моделі розвитку під гаслом «ринок все поставить на місце, йому не треба заважати», а одне з найголовніших питань сьогодення – про роль і місце держави в сучасному суспільстві – залишилося осторонь.

Приватизація, котра здебільшого проводилася з ідеологічних позицій, ослабила державний сектор економіки. Одночасно з цим спекулятивний капітал розростався, а сировинні галузі, працюючи на старих технологіях, одержували прибуток за рахунок експорту. Спостерігалося відчужування науки від держави, інституціональна роль якої зменшувалася; умови для інноваційної діяльності практично не створювалися.

Між іншим, ХХ ст. відзначалося поступовим розширенням ролі держави, перетворенням її в активного учасника соціально-економічних процесів. На наш погляд, економічна історія після кризи 1929–1933 рр. – це історія відмови від чисто ліберальної ідеології на користь посилення ролі держави. Про це свідчить і реалізована Президентом США Ф.Рузвельтом Програма «Новий курс», котра фактично заперечувала тезу, що ринок є автоматичним координатором господарської діяльності.

Зміна ролі держави виявилася особливо помітною в зв’язку з НТР і посилилася сьогодні в умовах поглиблення конкурентної боротьби й формування інформаційного суспільства, в якому роль інновацій стала визначальною для більшості держав світу. Тенденція до зростання ролі держави продовжується і на початку ХХІ ст., коли підвищення якості й ефективності державного управління є типовими для розвинених країн світу, цілеспрямована політика яких сприяла стабільному розвитку і прогресу передусім за рахунок впровадження інновацій. Так, у щорічних посланнях Президента США Конгресу містяться обґрунтовані концепції розвитку, великомасштабні інвестиційні проекти, напрями структурної перебудови тощо. В одному із своїх виступів Президент США Б.  Обама заявив: «Держава повинна домагатися модернізації економіки, підтримувати наукові дослідження заради збереження технологічного лідерства» (підкреслено нами).

Останнім часом з’явилися навіть спеціальні теорії по розробці нових моделей управління під назвою НДУ (нове державне управління), в яких розглядаються питання підвищення інституціональної ролі держави в напрямі забезпечення інноваційного розвитку і, що дуже важливо, не тільки на період виходу із кризи, а й на подальшу перспективу.

Система державного фінансування, координації і регулювання інноваційної діяльності є типовим явищем і для країн Європи. Наприклад, у Франції існує «Рада з науки і технології», «Національна стратегія наукових досліджень». Інструментом нової державної інноваційної політики стали «полюса конкурентоспроможності» з метою поєднання підприємств дослідницьких організацій і освітянських центрів однієї території для накопичення синергії в інноваційних проектах. В регіонах створені «зони рівноваги», «полюса наукових досліджень і вищої освіти», розроблена нова інституціональна і законодавча база. Великобританія інноваційну політику назвала головним способом виходу із кризи, виділивши ряд пріоритетних напрямів її реалізації, серед яких будівництво центрів інноваційних технологій. Довгострокова інноваційна стратегія зафіксована в так званій Білій книзі «Інноваційна нація». Діє «Департамент бізнесу, інновацій і професійної освіти», «Рада по технологічній стратегії». Стратегічне завдання: збільшення сукупних витрат на наукові дослідження і розробки до 2,5 % національного доходу. І, на останку, в Євросоюзі розроблена Концепція системної підтримки реального сектора. До речі, при фінансуванні підприємств визначений критерій – акцент на інноваційність бізнесу.

З метою посилення технологічного потенціалу в Китаї, Індії, Бразилії, В’єтнамі великі кошти вкладаються в науку і освіту заради забезпечення переходу до інноваційної моделі розвитку в широкому розумінні. Особливий інтерес виявляє досвід проведення реформ у В’єтнамі. Особливий тому, що реформи розпочалися в 1991 р. (році одержання незалежності України). В основу реформ була покладена державна програма «Стратегія оновлення». В країні було прийнято ряд законів і правових актів з урахуванням системного підходу. Міністерство планування та інвестицій розробило систему стимулів, що заохочували вкладати кошти іноземців найперше в промисловість і експортні промислові зони. Предметом особливої уваги стали фінансова і банківська системи. Держава здійснювала контроль над бізнесом, одночасно створювала умови для рівноправної конкуренції. Пройшли зміни і в податковій політиці. Незважаючи на відсутність приватної власності на землю, інвестиції в сільське господарство підвищилися, оскільки податкові ставки за оренду були нижчі, ніж у сусідніх країнах. Які ж наслідки реформ? За 10 років ВВП В’єтнаму збільшився в 2 рази, при показниках зростання 7,5 % на рік, частка промисловості і будівництва у ВВП зросла до 41 %. Кількість інвесторів також зросла (до 100 крупних ТНК). Вклад підприємств в експортних промислових зонах склав біля 20 % ВВП. Одночасно збільшилася до 1 млн. кількість робочих місць. І, що особливо важливо зросла частка високотехнологічної продукції (електронна, суднобудівна, автомобільна). Після 11 років проведення інституційно-інвестиційної політики В’єтнам посів друге після Сінгапура місце як найпривабливіша держава для інвестицій. Цікаво, що паралельно з лібералізацією торгівлі держава підтримувала підприємства, продукція яких мала важливе значення для внутрішнього забезпечення.

Як бачимо, сьогодні країни Заходу і не тільки об’єднує те, що всі вони спираються на вивірені державні стратегічні програми розвитку, в яких інноваціям надається велике значення. І навіть в період сучасної кризи продовжується їх фінансування. Якщо брати останні 20 років, то темпи приросту глобальних наукових витрат майже в 1,5 рази випереджають приріст світового ВВП.

Отже, аналіз наукової літератури, досвіду господарювання країн, котрі останнім часом досягли успіхів, підтверджує: конкурентоспроможними стають ті країни, для яких інноваційна модель розвитку є визначальною, а основним суб’єктом її впровадження є держава. Що ж до України, то, на наш погляд, тільки корекція антикризової політики в сполученні зі стратегією інноваційного розвитку не тільки виведе економіку з кризи, а й зробить її конкурентоспроможною. Безумовно, при цьому не слід забувати і про людський фактор.