К. філол. н. Жмундуляк Д. Д.

Державний архів Чернівецької області, Україна

ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНО-ПРАВОВОЇ КУЛЬТУРИ

«РУСЬКИХ» ЧЕРНІВЦІВ У КОНТЕКСТІ ЗМІНИ

СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ДУХОВНОЇ ПАРАДИГМИ

 

У статті розглянуто деякі суттєві аспекти становлення буковинської політично-правової культури , внутрішню конфліктність ситуації на зламі середньовічної духовної парадигми на Буковині епохи Відродження.

Ключові слова: політично-правова культура, релігійні засади культури, римське право, «життя за Законом», «Правда Руська» , Кодекс Юстиніана.

 

В статье рассмотрены некоторые существенные аспекты становления буковинского православия, внутреннюю динамику ситуации и национально-этническую разновекторность культурных ориентаций православной церкви в Черновцах и по всей Буковине.

Ключевые слова: политически правовая культура, религиозные основы культуры, римское право, «жизнь по Закону», «Русская Правда», Кодекс Юстиниана.

 

The article deals with some important aspects of the Bukovina Orthodoxy, the internal dynamics of the situation and ethnic cultural orientations and difference vectors of Orthodox Church in Chernivtsi and Bukovina across.

Keywords: political and legal culture, faith-based culture, Roman law, «the law of life», «Russkaya Pravda», the Code of Justinian.

 

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв'язок з важливими науковими чи практичними завданнями.

Духовна налаштованість людини на співжиття в громаді (згадаймо аристотелеве зоон коммонікон ) усе ж таки не тільки закладена в людину природою, а й ґрунтовно визначається релігійно-міфологічними стереотипами, які безпосередньо впливають на взаємини різних суспільств та етико-правову рівновагу всередині них. Ці стереотипи поширені серед великої кількості народів, що сусідять один з одним і виявляють не лише тенденцію до стійкого існування в свідомості поколінь, а й тенденцію до міграції, поширення, в той час, коли суспільно-політичні та юридичні стереотипи значно більше консервативні, бо, по-перше, зумовлені етнічно-історичними кордонами та традиціями давньої звичаєвості, а, по-друге, вторинні щодо релігійно-міфологічних моделей і значною мірою являють їхні проекції в реальному співжитті.

Формулювання цілей статті (постановка завдання).

Але, не в останню чергу, через табу, накладені на вивчення культуротворчої ролі релігії просвітницько-комуністичною доктриною, ця ситуація розглядалася перекручено: вважалося, що якраз економіка й політика визначають характер релігійної свідомості. Зокрема це стосується т. зв. «міфу Чернівців», одного з найбільш цікавих міст України, «руське» населення яких (як і усієї Буковини) довго жило в атмосфері чужинського панування – то фактично перебувало в лоні західноєвропейського життя, то в СРСР – і навіть сьогодні остаточно не вирішило проблем релігійної, національної або правової самоідентифікації.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв'язання даної проблеми і на які спирається автор.

З цього погляду, важливо знати, коли саме виникли Чернівці: міста в цьому краї виникали з княжої волі лише в ХІ–ХІІІ ст., а більш сприятливі для формування суспільної культури умови спостерігаються пізніше, коли «сформувалися нові центри суспільно-політичного та релігійного життя населення, а саме князівські фортеці» [1, с. 109; 9]. За загальноприйнятою у нас версією Р. Кайдля, місто виникло від початку як слов’янське – спершу на Пруті в середині ХІІ ст., але формувалося в ренесансні часи, коли перебувало в складі Молдовського князівства. Однак сучасний чернівецький дослідник О. Масан, аналізуючи перші документальні згадки про місто. наводить не лише широко відомий документ молдавського князя Александра, прозваного Добрим, але й згадки про Чернівці у документах ХV ст., що визначають статус поселення як міста – у «батька» польської історії Яна Длугоша, у грамотах Штефана ІІІ [6, с. 24–29]. Важливо також урахувати динаміку ідейно-політичного життя України в цілому [10]. Але політико-правова культура «руських» Чернівців, зокрема – її духовно-релігійний чинник, ніколи не були об’єктом спеціального філософсько-культурологічного дослідження.

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується означена стаття.

Звичайно, в епохи запанування міжнаціональної культури політико-правові моделі, які існували в даному локусі здавна, відчувають сильний вплив (трансформуються і навіть занепадають) поступається більш загальноприйнятим в лоні даної цивілізації – скажімо, християнської, нормам. Водночас релігійні максими такого штибу не обов’язково цілковито витісняють політичні моделі чи практику місцевого судочинства. З іншого боку, культурна еволюція призводить до природного відмирання цих норм і встановлення більш сучасних та цивілізованих. Тому нема сенсу занурюватися в сиву давнину краю в пошуках якихось архетипів політико-правових моделей, начебто споконвічно притаманних чернівецькій спільноті, хоча археологічні знахідки на території області відзначаються з кам’яного віку.

Мабуть, що немає сенсу шукати коренів політико-правової свідомості Чернівців та буковинського краю і в таких смутних і досі не визначених докорінно з усією належною науковою точністю явищ, як Трипільська культура, сліди якої українськими кордонами аж ніяк не окреслюються, а органічно й повноцінно продовжуються ще й на території Румунії та Польщі. Інакше кажучи, для людини, яка глибоко цікавиться питанням, очевидно, що трипільці українцями в повному розумінні слова аж ніяк не були – досить пригадати версію О. Кандиби-Ольжича, який був не тільки палким українським патріотом, а й серйозним дослідником-археологом: він переконливо доводив месопотамські корені трипільців [3], чия культура стала відправною точкою для землеробських цивілізацій як слов’ян, так і інших східноєвропейських племен, будучи, за примхою долі, трансплантована на їхні землі, можливо – через катаклізм планетарного характеру [1] , а потім по її території пройшли, не лишивши, вочевидь особливого суспільно-культурного впливу, й племена скіфів та сарматів (з ІI ст. до н. е.), готів (ІІІ ст. н. е.), гунів (ІV ст. н. е.). Тому сподіватися знайти саме тут якісь основоположні риси суспільно-політичного устрою та правових норм східного слов’янства взагалі, а давнього жителя Буковини зокрема, досить ризиковано, тим більш, що серйозних історичних підстав для такого роду висновків немає.

Інша справа – спадщина політико-юридичної культури Київської Русі, частиною якої колись були й Чернівці, та «румунський фактор». З V ст. н. е. край почали стрімко заселяти, фактично йдучи назустріч одне одному, племена слов’ян і предки сучасних румунів, які вже були цивілізовані Римом – Траянова провінція Дакія (сучасна Румунія) майже дотична до території сучасної Чернівецької області. Йдеться, отож, про унікальний стик двох різних цивілізацій, які, з прийняттям християнства західного та східного обрядів, ще більш ускладнили свої політико-правові устрої.

Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів.

Край, нині званий Північною Буковиною, який сьогодні поділений між Україною та Румунією, від середини І-го тисячоліття до ХVІІІ ст. практично являв собою свого роду «нічийну» територію, зайняту темними та сирими буковими лісами, де люди селилися «кущами», без певних національно-державних кордонів, й тут слов’янські поселення вільно межувалися з румуно-молдованськими (волоськими), що спричинювало характерну мовно-культурну інтерференцію – так, в нинішній румунській мові сільськогосподарський реманент, посуд і т. п. дуже часто позначається слов’янськими термінами ( lopata – лопата , grebla – граблі, boroană – борона, teren – терени, ara – орати, sticlă – [скляна] пляшка), а в українську мову увійшли такі характерні слова й словосполучення, як мати фацу (підтримувати «обличчя», реноме), калфа (голова на сільських торжествах; вочевидь, слово прийшло в поневолений турками румунський край із ісламського світу, де звучало як халіф ), гуцул – розбійник, тайстра – торба, широкоуживані нині в українській мові бринза та мамалиґа тощо.

Виникнення давньоруського міста в таких умовах багато в чому й посьогодні залишається terra incognita: «Одним із складних і одночасно цікавих питань історичної науки періоду раннього середньовіччя є походження та розвиток торгово-економічних, політичних і культурних центрів Давньоруської держави, а саме міст. Давньоруські міста належать до найважливіших поселень, що займали значну територію і мали складну територіально-типологічну структуру і найскладнішу фортифікаційну систему <…> Проблема їхнього походження, соціальної суті і структури віддавна привертає увагу до себе вітчизняних і зарубіжних науковців, оскільки міста були опорними пунктами, соціально-економічними та політичними центрами як окремих удільних князівств, так і Давньоруської держави в цілому. У них відбувалося формування феодальних станів, нових форм господарсько-виробничої діяльності. Тут зосереджувалася князівська адміністрація, вільні ремісники та купці. При спробі простежити і зрозуміти процес формування конкретного давньоруського міста дослідники натрапляють на певні труднощі, оскільки недостатньою є кількість писемних джерел і археологічних матеріалів, а також низький рівень теоретичної розробки проблеми» [1, с. 297].

Власне, формування міста Чернівці відбувається, найбільш вірогідно, у 1153 р., коли на березі Прута було закладено фортецю, що мала охороняти Берладський торговий шлях з Галича до Подунав’я. Саме це місто під вже відомою нам назвою Черн на Пруті фігурує у «Списку городів руських дальніх і ближніх». Чернівці як місто від початку формувалося як «руський» осередок – нагадаємо, що це слово означало тоді те, що ми нині іменуємо «український»; населення Чернівців було однорідне з населенням сусідньої Галичини, «Руського королівства», як його іменуватимуть в документах Речі Посполитої.

Попри потужний вплив місцевих феодальних інститутів, у цей час зростає роль доцентрової загальнокультурної тенденції. Християнство, як на Сході, так і на заході, активно впроваджувало у свідомість слов'янства біблійну ідею «життя за Законом», політика та юриспруденція до пори до часу мусила керуватися саме цим орієнтиром – попри численні приклади феодального й навіть королівського свавілля й явного порушення християнської етики в соціальному житті. Напевно можна говорити про деякі духовні константи цього періоду, спільні як для Західної, так і Східної цивілізацій. Зокрема релігійний фактор тут відігравав колись значно більшу роль, ніж це може вважатися сьогоднішній людині.

Відомо, що історію Чернівців формально започатковано у рамках Молдавського князівства з середини XIV ст. Та в це угрупування Чернівці увійшли вже самодостатньою і досвідченою спільнотою, оскільки мали досвід перебування у складі християнізованої Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. І тут спостерігається певна сакралізація влади та судочинства, яка відповідає тодішньому рівню суспільної свідомості.

У всіх народів архаїчної доби законодавство поділялося на дві сфери – «право божественне» і «право людське», як, скажімо, vos i fas у римлян, і людина, яка не могла довести свою невинність за нормами існуючого кримінального законодавства чи звичаєвості могла апелювати до екстремальних випробувань за нормами права божественного, оповитого аурою містичності. З початком християнізації, зокрема, в європейських суспільствах, коли звичайне «логічне» судочинство було безсиле, застосовувалися старовинне, дохристиянське випробування водою й вогнем – вважалося, що у такий спосіб буде вказано волю Божества: підозрюваний, наприклад, погоджувався, якщо був переконаний у власній правоті, взяти голими руками розпечене залізо: сильний стрес оберігав його від опіку, як оберігає й сьогодні болгарських танцівників по розпеченому вугіллю – нестінарів, що винесли свої дивні практики з сивої глибини віків. Утім з ХІІ-ХІІІ ст. в Західній Європі «суд Божий» зникає, замінюючись судом присяжних (за принципом «vox populi – vox Dei», що, як відомо, означає «голос народу – голос Божий»). У східних слов'ян однак, при досить довгому фактичному існуванні звичаю брати до рук розпечене залізо, аби довести свою невинність, в юридичний кодекс подібні речі вже не потрапляють: Ярославова «Правда Руська», подібно до численних західних кодексів такого роду (франкські та англосаксонські судебники: «Салічна правда», «Бургундська правда» й т. п.), містить виключно «право людське»: норми кримінального, процесуального та торгового законодавства, а також положення про успадкування майна, встановлювала міру відшкодування за вбивство або побиття, укривання чужого холопа тощо.

До цього долучається проблема існування кріпацтва, яке формується в буковинській землі з часів Київської Русі. Кріпосне право на Буковині продовжує існувати аж до часів панування Австро-Угорської імперії. Лише революція 1848 р. стала імпульсом до скасування феодальних повинностей і передачі землі селянам у приватну власність не лише в Австрії, а й на Буковині, так само, як і в Східній Галичині та на Закарпатті (закон Фердинанда І від 17 квітня 1848 р.). Не можна заперечувати, що кріпацтво гнобило свідомість сільського населення краю: пан-поміщик сам вершив суд над своїми кріпаками, й це призвело, як завжди в такій ситуації, до потужної й довоготривалої моральної деформації: саме тут багато в чому психологічні корені нашої знаменитої корупції – від «свого» пана легше було відкупитися, ніж від «чужого» судді. А з початком вільної міграції населення в рамках процесу урбанізації, переселення багатьох селян у місто, установка «обійти закон» шириться й міцніє вже на нових теренах.

Безперечно, що життя старовинних Чернівців будувалося не на похапцем написаних законах, раптово проголошених, а завтра відмінених тією чи іншою владою, а на сакралізованій, глибоко закоріненій в християнській релігії концепції Правди й Кривди, які сконденсували в собі величезну культурну роботу сторіч. Проповідь милосердя та любові до ближнього, безперечно, стає фундаментом для реалізації ідеалу мирного й цивілізованого життя, для об'єднання окремих спільнот слов’янства в лоні єдиної християнської цивілізації; сприяла ця проповідь й усталенню Київської Русі як єдиної держави.

Адже важко назвати державою в повному розумінні слова цю країну язичницької пори, що її населяли розпорошені племена, де не було навіть доріг (їхню функцію виконували ріки), а князі з дружиною наїздили за данню у підлеглі міста епізодично й вершили полюддя інколи «за настроєм» – як Ігор з його печально відомим походом до древлян.

Власне, й внутрішню, й зовнішню політику Київської держави після Володимирового хрещення теоретично мала б стимулювати задача утвердження й поширення християнства як міжнаціональної культури. Водночас не можна заперечувати й тієї обставини, що централізація цієї держави, розпочата ще в язичницькі часи, відбувалася і в добу християнізації не зовсім у відповідності з християнським ідеалом. Вірно зазначає дослідник середньовічної історії Чернівців та буковинського краю С. Пивоваров, що зі включенням буковинської землі до складу Київської держави «перебудовується система взаємовідносин між феодальною верхівкою суспільства, великокнязівською владою та сільськими громадами», а процеси «окняжіння» слов'янського суспільства «… носили здебільшого насильницький характер по відношенню до родової знаті і простих общинників» [7, с. 10–11].

Зате дещо змінилися орієнтири і в сфері зовнішньої політики. Завойовницькі війни вів батько Володимира, переконаний язичник Святослав, який значно розширив територію Київської держави, підкоривши вользьких булгар, радимичів, в'ятичів та зруйнувавши Болгарське царство й Хазарський каганат. Натомість Ольга, Володимир (після хрещення), Ярослав Мудрий піклувалися насамперед про внутрішній устрій своєї держави, насаджуючи християнство й нові норми людського співжиття, нове почуття законності серед свого люду. Щоправда, на Ярославові, який підніс соціальну гармонію й новий тип політичної й правової культури в своїй державі на небувалу висоту і як рівний увійшов у коло монархів християнської Європи, справа й закінчилася, бо, розділивши територію Київської Русі між своїми синами, Ярослав поклав тим само й початок феодальній роздробленості краю, руйнації великого державного організму.

Якщо ж перейти до конкретної внутрішньої політико-правової програми суспільства Київської доби, то вона від початку також мала виразно ранньофеодальний характер. Почали стиратися племінні кордони територій; формули на зразок поляни , древляни і т. д., зникають, натомість з'явилися «землі» – чернігівців, киян, сіверян тощо. Починаючи з епохи реформ князя Володимира Хрестителя виразно вимальовувалася якийсь час тенденція до політичного абсолютизму візантійського кшталту: усе підлягало столиці – Києву; це, зокрема, свідчило про початок загальнонаціональної інтеграції. Так само й територія сучасної Чернівецької області, населена на кінець Х ст. племенами тиверців і хорватів , входить до складу Київської Русі, згодом, в річищі феодального дроблення країни, перебуває в складі Теребовлянського князівства, а потім – з виникненням у ХІ ст. князівства Галицького – стає частиною останнього.

Відповідно можна гадати, що соціально-юридичні процеси у стародавніх Чернівцях відбувалися за тією само моделлю, що у всіх землях Київської держав. Тут – і не лише у Середньому Подніпров’ї – усе базувалося на верві, – територіальній сільській громаді, що колективно володіла землею й, базуючись на круговій поруці, тримала порядок у селищі та звітувала перед адміністрацією князя, що перебувала у місті. Та зі введенням християнства було зроблено спробу «цивілізувати» закони: радикально переосмислилися поняття «правди» і «кривди», заборонена (нехай лише на якийсь час) смертна кара тощо. Адже звичаєве руське право, народжене язичницькою свідомістю, містило численні суперечності щодо християнського вчення. За Володимира Хрестителя було впроваджено «Статут про церковні суди і десятини», в якому не лише засуджувалися ворожбитство та єресі, але й заново регулювалося особисте життя русичів та оголошувалися кримінальними колишні норми: «умикання» нареченої, двоєженство, шлюб близьких родичів, розлучення, майнові суперечки та навіть сімейні бійки.

Правосуддя в київських землях вершив сам князь чи призначені ним судді – відповідно до «Руської правди» Ярослава Мудрого (в свою чергу, це повторювало модель суддівства вождів, а потім царів у біблійному суспільстві): військова, судова та адміністративна функції тут ще не диференціювалися. Проте у церковній сфері функціонувало власне судочинство, а на місцях – і звичаєве право, в якому збереглися архаїчні риси, що склалися ще в первісному суспільстві (установи про кровну помсту й кругову поруку, данина князеві, вічовий спосіб вирішувати суспільні проблеми, тощо; не існувало й інституту захисту: роль «адвоката» виконували родичі та знайомі).

Деякі архаїчні місцеві звичаї увійшли і в законодавство Ярослава: так, згідно з «Руською Правдою», велика роль у сім’ї відводилася жінці, що, можливо, являло собою відлуння матріархату – за М. Грушевським, котрий, як відомо, акцентував кардинальну різницю староруського права щодо римського або старогерманського, які не знали правових обмежень жінки. Та багато що адаптувалося, звичайно, і з візантійських джерел. В. Й. Ключевський вважав «Руську правду» чимось похідним від церковного Номоканону, який, в свою чергу, будувався на приписах Біблії: «… текст «Руської правди» склався у сфері не княжого, а церковного суду, в середовищі церковної юрисдикції, потребами і цілями якої й керувався укладач Правди у своїй роботі. Церковний кодифікатор відтворював право, що діяло на Русі, маючи на увазі потреби й основи церковної юрисдикції, і відтворював лише в міру цих потреб і в дусі цих основ» [ 5, с. 219].

Щоправда, конкретних і зафіксованих на письмі відомостей про використання ярославового законодавства в житті найдавніших Чернівців не збереглося, лишається припустити з максимальним ступенем вірогідності, що саме вона була основою суспільно-правової свідомості чернівчан у найдавніший період, поруч зі звичаєвим правом, що побутувало у сільських місцевостях. Як би там не було, «Руська Правда» поширилася у всіх землях Древньої Русі. Введення єдиного тексту «Руської правди» по всій території Київської Русі сприяло централізації та укріпленню держави. А оскільки протягом Х-ХI ст. слов'янська Буковина перебувала в складі Київської Русі, то цілком природно вважати, що судочинство тут відбувалося саме за нормами «Руської Правди» і сприймалося свідомо й відповідально.

У всякому разі, безперечно, що містяни, які жили в цьому краї у ранньому Середньовіччі, не були в масі своїй анальфабетами. Так, розкопки на місці Лінковицького поселення, яке у народних переданнях усвідомлюється як історичний попередник Чернівців і за всіма археологічними даними належить до давньоруських поселень міського типу, свідчать про те, що «значна частина населення була грамотною, вміла читати й писати» [8, с. 129].

Але в ренесансну епоху, коли Чернівці виринають з безвісті в грамоті воєводи Доброго, Людовик (Лайош) І Угорський 1350 р. домовляється з Казиміром ІІІ Великим про відхід усієї Польщі разом із західноукраїнськими землями до Угорщини, в разі бездітності Казиміра; Людовик був його небожем, а невдовзі, по смерті Казиміра став польським королем, і узяв активну участь у завоюванні Галицько-Волинської держави. Та Шипинська земля – територія сучасної Чернівецької області – була проте вже підпорядкована Молдавському князівству, від самого його заснування у 1359 р., хоча й зберігала автономію. Лайош І як п ольсько-угорський володар пробував підкорити Молдавську державу своєму впливу: він призначив правителем «Руського королівства» Владислава Опольського, яким було укріплено фортецю в Цецино (сьогодні – район м. Чернівці), а 1374 р. було здійснено невдалу спробу завоювання Молдавії. Та за три роки правління загарбників у Молдавії та Шипинській землі вибухнуло повстання, результатом якого стало васальне підпорядкування молдавського господаря Польщі, після чого Шипинську землю було закріплено за Молдавським князівством у 1378 р. Зрозуміло, що в краї запанували політико-правові норми цього державного угрупування.

У Молдавському князівстві з мораллю, як у всій тодішній Європі, бувало не все гаразд: нехай на тлі таких персон східноєвропейського ренесансного світу, як граф Дракула (воєвода Ціпеш) скромним видається, скажімо, факт штампування у Хотинській фортеці фальшивих грошей – литовських та трансільванських, але й він є красномовним свідченням байдужості володарів до християнських принципів. Проте в цілому маленьке Молдавське князівство, позбавлене союзників і затиснуте між ворожими середовищами ( територіальні претензії висували Польша й Угорщина, в межі країни постійно вдиралися турки й татари, з Заходу насувалася, приховуючи політичну експансію, безкомпромісна Реформація), воно усе ж таки трималося певних традиційних культурних основ. У Молдовському князівстві діяв заснований на римському законодавстві Кодекс Юстиніана: цей Кодекс регулював не лише норми церковного життя, але й численні моменти повсякденного життя громадян [2 , с. 40–41].

Слов’яни, що увійшли до складу цього політичного угрупування, відчували необхідність оновлення принципів співжиття у громаді, яка динамічно мінялася: в стінах міста усе частіше з'являлися волохи, євреї, німці, що сповідали іншу віру й жили за іншими законами. Адже «Правда Руська» містила лише 18 положень, часом дуже вже архаїчних. У буковинському краї ХIV–XV ст. втрачають свою значність такі юридичні кодекси, як «Руська правда» Київської Русі або «Литовський статут» часів володарювання Литви. При цьому, вочевидь, в самих Чернівцях, навіть при політичній домінації молдаван, навряд чи широко функціонувало те звичаєве молдавське (або волоське) право, яке існувало виключно в усному варіанті й то в середовищі селянському (вільних селян). І, хоча це право широко вживалось «руським» населенням Буковини а й Галіції, воно регулювало в основному земельні відносини та проблеми майнового спадку, й здійснював його на практиці «кнез» («жуде»), якому належали дарунки продуктами (сир, вовна, віск тощо); кілька разів на рік збиралося й сільське віче. Та й кількість румунського населення Північної Буковини реально збільшилася вже в рамках нової історії: лише зі встановленням австрійської влади розпочалося інтенсивне переселення до Буковинського регіону румунів із Молдавії та Семигороду.

Однак формування українства як такого під пануванням інших етносів ускладнюється: в ренесансну пору вся Україна перебувала в «міжцивілізаційному просторі», переживаючи після польсько-литовського завоювання соціокультурну травму та відчуваючи себе на маргінесі історії, що серйозно ускладнювало процес національно-культурної самоідентифікації [9, с. 492–577]. Ситуація у Чернівецькому регіоні, що відтепер підлягає Молдовському князівству, типологічно однорідна. Утім правовий світогляд русинських селян в цю пору свідчить про деградацію юридичних норм княжої доби й огрубіння суспільної моралі: так, вбивство сварливої жінки чи єврея карається дуже м’яко, що свідчить про низьке суспільне становище, яке займали жінка та єврей; за народним повір’ям, єврея вбити не гріх, бо він не має душі; найтяжчі ж гріхи – осквернення хреста, крадіжка з церкви та вбивство священика [4, с. 81–82].

Висновки з даного дослідження і перспектива подальших розвідок у даному напрямку.

Вихід з інерції архаїчного законодавства та дикуватих місцевих правових звичаєвостей намічається найперше через формування центру регіону – міста Чернівці, що відбувається у пору формування ренесансних міст Європи, коли, попри чужоземне поневолення, в Україні спостерігається справжнє культурне піднесення, не в останню чергу зумовлене залученням краю до європейського духовного простору. Це укріплятиметься після входження української Буковини до складу Австро-Угорської монархії й матиме свою долю після входження їх до складу СРСР. Але це вже матеріал для іншого дослідження.

 

Список використаних джерел:

1.            Возний І. Історія досліджень та етапи формування давньоруських міст Х–ХІІІ ст. у межиріччі Верхнього Сирету та Середнього Дністра / Возний І. // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. – Львів, 2005. – Вип. 9. – С. 297–323.

2.            История средних веков: в 2 т. Т. 1: учебник / под ред. С. П. Карпова.– 4-е изд. – М.: Изд-во Моск. ун-та; Высш. школа, 2003. – 640 с.

3.            Кандиба О. Галицька мальована кераміка / О. Кандиба // Записки НТШ. – Львів, 1929. – Т. CLVII. – С. 12–16.

4.            Кайндль Ф.Русини на Буковині / Ф. Кайндль, О. Манастирський; пер. з нім. В. Іванюка. – Чернівці: Зелена Буковина, 2007. – 191 с. – (Іст. б-ка «Зеленої Буковини»).

5.            Ключевский В. О. Сочинения: в 9 т. Т. 1: Курс русской истории. – М.: Мысль, 1987. – Ч. 1. – 430 с.

6.            Масан О. Чернівці в другій половині XIV–XVIII ст. (до 1775 р.) / О. Масан // Чернівці: Історія і сучасність (Ювілейне видання до 600-річчя першої писемної згадки про місто): кол. монографія / заг. ред. В. Ботушанського. – Чернівці: Зелена Буковина, 2009. – С. 23–74.

7.            Пивоваров С. В. Історичний розвиток населення Межиріччя Верхнього Пруту та Середнього Дністра в Х – першій половині ХІІІ ст.: автореф. дис. на здобуття наукового ступеня докт. істор. наук / С. В. Пивоваров. – Чернівці: ЧНУ ім. Федьковича. – 2007. – 25 с.

8.            Тимощук Б. А. Раннефеодальный город восточных славян на р. Прут / Б. А. Тимощук // Роль ранніх міських центрів в становленні Київської Русі: матер. польового історико-археологічного семінару. – Суми, 1993. – С. 34–37.

9.            Україна найдавнішого часу – XVIІІ століття: цивілізаційний контекст пізнання / [М. Ф. Юрій, Л. М. Алексієвець, Я. С. Калакура, О. А. Удод]. – Тернопіль: Астон, 2012. – Кн. І.­ – 700 с.

---