К. філос. н. Залужна А. Є.

Національний університет водного господарства

та природокористування, м. Рівне, Україна

ЕСТЕТИЧНА ПРОБЛЕМАТИКА У ФІЛОСОФСЬКОМУ ДИСКУРСІ КИЇВСЬКОЇ СВІТОГЛЯДНО-АНТРОПОЛОГІЧНОЇ ШКОЛИ

 

Сучасна рефлексивна думка, силкуючись осягнути феномен шістдесятництва у площині філософії, ненамарне прагне винести на поверхню сучасного дискурсу парадокс, який полягає у тому, що, будучи тривалий час центрованими навколо діяльнісної версії людської буттєвості , представники Київської філософської школи зуміли виявити такі реалії, які вийшли далеко за її межі. Мова йде передусім про не лише зафіксовані ними, а й достатньо аргументовані (з допомогою наявного філософського інструментарію) суперечності між всезагальним та особистісним, предметно-перетворювальною діяльністю та етичною відповідальністю, всепоглинаючим активізмом та глибинним спілкуванням й споглядальністю. Це стимулювало нагальну потребу перегляду догматичних положень марксистсько-ленінської філософії та спробу протиставити гіперактивному світорозумінню альтернативні світоглядні орієнтири у всій багатоманітності особистісних виявів людського світовідношення з актуалізацією як морально-етичної, так і естетичної проблематики. Доволі показовим є той факт, що, експлікуючи природу естетичного, мистецтва, художньої творчості й особливостей естетичного осягнення світу в ситуації абсолютизації діяльнісної парадигми В. Іванов, А. Канарський , В. Мазепа, А. Фортова , К. Шудря , Л. Левчук, В. Малахов , Р.   Шульга та ін., особливий акцент поставили на проблемі суб’єктивного виміру естетичного та його вкоріненості в людській буттєвості .

З цього погляду важливо відзначити теоретичні спроби обґрунтування цієї позиції у філософських пошуках Вадима Іванова, зокрема, у його наукових розвідках «Практика і естетична свідомість» (1971), «Людська діяльність-пізнання-мистецтво» (1977). Абсолютно нові можливості для аналізу особливостей людиновимірних констант естетичного світовідношення , конституйованих в контексті світоглядно-методологічної переорієнтації філософського й естетичного знання відкривають дослідження А. Канарського (йдеться про монографії «Діалектика естетичного процесу. Діалектика естетичного як теорія чуттєвого пізнання» (1979) та «Діалектика естетичного процесу: генеза чуттєвої культури» (1982). На перший погляд, зміна акцентів була майже непомітною, проте саме така позверньо не оприявнена , не виголошена публічно настанова і призвела до кардинальних світоглядних зрушень, у зв’язку з чим догма перестала виконувати ту функцію, що визначала її саме у цьому статусі. А, відтак, відношення «людина-світ» поступово стає смисловим центром усіх мисленнєвих побудов, причому світ постулюється не в якості об’єктивної дійсності, а як сфера людського буття, світ культури. У цьому світлі маємо підкреслити і те, що головне питання філософії співвідношення матерії та свідомості замінюється вузловими категоріями «людина» і «світ», «світ наявного буття» та «світ буття за межами наявної дійсності» (В. Шинкарук , О Яценко), «світ доцільний» та «реально існуючий», «уявний» та «наявний» (В. Іванов), «байдуже» та «небайдуже» (А.  Канарський ).

Предметом філософсько-естетичної рефлексії українських мислителів стає не стільки естетична реальність об’єкта естетичного сприймання, скільки можливість виникнення і розвитку спроможності людини до естетичного споглядання і освоєння дійсності, що у А. Канарського висвітлюється крізь призму логіки та історії розвитку феномена естетичного в контексті «…своєрідної закономірності становлення людської чуттєвості» [2], а у В. Іванова – у спробах осмислення таких феноменів як досвід, життєвий світ, духовність, естетичне сприймання, естетичний суб’єкт, мотив та значення.

Таким чином, у філософсько-естетичному дискурсі В. Іванова та А.  Канарського відстежуємо трансформацію гносеологічного відношення «матерія-свідомість», згідно з яким свідомість існує в якості пасивного відображення об’єктивної дійсності, у світоглядне переосмислення відношення «людина-світ». Воно має місце тому, що «суть естетичного прихована не в самій дійсності, а в специфіці людського відношення до неї» [2, c. 27]. А тому, гносеологічне співвідношення суб’єкта та об’єкта пізнання є тільки складовою й похідною від більш фундаментального початкового співвідношення «людина-світ», що унеможливлює зведення об’єктивної реальності тільки до матеріальності та виключення з неї людини.

Закладене новоєвропейською традицією розуміння людини як суб’єкта пізнання та дії, що протиставляється буттю як об’єкту, стає суперечливою абстракцією. А. Канарський , орієнтуючись на працю П. Копніна «Ідея як форма мислення», концентрує увагу довкола твердження про абсолютне протиставлення матерії і свідомості в досить вузьких межах гносеології [3]. Це приводить до утвердження думки про те, що у сферах гуманітарного знання, зокрема естетиці, таке протиставлення є згубним та руйнівним, адже в контексті людської небайдужості людини до світу фіксується більш глибоке відношення зв’язку людини зі світом культури. Прикметним є намагання В. Іванова звільнити естетичну науку від редукування естетичного знання до рівня науково-теоретичної об’єктивної рефлексії. Саме ця спонука є вихідною для порівняльного аналізу пізнавального та естетичного світовідношення крізь призму гносеологічного та естетичного суб’єктів, у контексті якого гносеологічний суб’єкт постає в безособовій формі. Він «абстрактний» та «всезагальний», у його функціональній компетенції – тільки здатність відображення об’єктивної реальності . Водночас естетичний суб’єкт конституюється духовно-практично й, долаючи межу протиставлення мислення і буття, чуттєво-почуттєво осягає світ, перебуваючи в ньому як у світі культури. В. Іванов акцентує увагу на феномені внутрішньої практичної трансформації зовнішньої дійсності у специфічний внутрішній стан, який дозволяє, не втрачаючи власної індивідуальності, особисто вживатися у предметний і діяльнісний досвід інших людей.

Хоча розуміння естетичного відношення та художньої творчості здійснюється через обґрунтування діалектико–матеріалістичного принципу діяльності, у філософському дискурсі «пізнього радянського марксизму» естетична проблематика розкривається в зрізі творчого освоєння людиною дійсності з переміщенням центру ваги на суб’єкт. Естетичне відношення окреслюється крізь призму духовно-практичного, що виражає специфічний вияв людського способу життєдіяльності й уможливлює як естетичне ставлення до світу, так і естетичне сприймання. Позаяк свій потенціал естетика повною мірою може розкрити тільки в контексті рефлексії глибин людського духу та творчих можливостей людини, то саме людина у В. Іванова та А. Канарського постає тим началом, з допомогою якого можна зрозуміти і прорватися до буття, в тому числі і до буття естетичного. Відтак, філософсько-естетичні погляди В. Іванова та А. Канарського поєднує творче звернення до реальної живої людини з її безмірністю і розмаїтістю духовно-емоційного світу та ідея щодо необхідності розробки людиноцентрованої естетики з виразно окресленими можливостями її онтологізації . Внаслідок цього в межах діаматівського філософування викристалізовується теоретично-обгрунтована концепція можливості долучення людини до буття не тільки через пізнання, але й через естетичне переживання, до якого вітчизняні естетики звертаються крізь призму філософської рефлексії безпосереднього і небайдужого (А. Канарський ) та людського досвіду (В. Іванов). А належність феномена естетичного винятково до людського способу буття і вкоріненість його у життєвих процесах спонукало до значного переосмислення гносеологічних засад філософсько-естетичного дискурсу, відкриваючи нові тематичні площини для наступних наукових досліджень.

 

Список використаних джерел:

1.               Іванов В. П. Практика і естетична свідомість / В. П. Іванов. – К.: Мистецтво, 1971. – 223 с.

2.               Канарский А. С Диалектика эстетического процесса генезис чувственной культуры / А. С. Канарский . – К.: Вища школа, 1982. – 192 с.

3.               Копнин П. В. Идея как форма мышления / П. В. Копнин . – К.: Изд-во Киев . ун-та , 1963. – 108 с.