К. е. н. Курносенко Л. В.

Одеський регіональний інститут державного управління

Національної академії державного управління при Президентові України

КОМПЕТЕНТНІСНИЙ ПІДХІД У СУЧАСНІЙ ОСВІТІ

 

У сучасному світі людський капітал є головною суспільною цінністю і передумовою економічного зростання, оскільки конкурентні переваги економічної системи досягаються не тільки за рахунок природних і матеріальних ресурсів, а й за рахунок знань, інформації, інновацій, джерелом яких виступає людина.

У науковій літературі проблемі компетентнісного підходу в освіті приділяли значну увагу вітчизняні вчені П. Г. Щедровицький, М. Н. Саткін, І. Я. Лернер, Н. М. Бібік, Л. С. Ващенко, О. В. Овчарук, Л. І. Паращенко та інші.

Аналіз джерел по даній проблемі, особливо в історичному аспекті, показує всю складність і суперечливість трактувань як самих понять «компетенція», «компетентність», так і заснованого на них підходу в навчанні.

Авторами поняття «ключові компетенції», як і розробниками відповідної концепції є відомі ідеологи сучасного менеджменту Гері Хамел і Крішнарао Прахалад, які досліджували цю проблему в контексті підвищення конкурентоздатності бізнес-структур. На думку авторів концепції, «компетенції – це певне внутрішнє знання, недоступне безпосередньому сприйняттю як співробітників, так і споживачів компаній, вони знаходять своє вираження в споживчої вартості кінцевого продукту через ефективність використання здібностей і ресурсів у виробничій та організаційній системі» [3].

Найпоширенішим в сучасній вітчизняній науці є розуміння компетентності як інтегральної характеристики особистості, яка визначає здатність останньої вирішувати проблеми, що виникають у реальному житті у різних сферах діяльності на основі використання знань, навчального і життєвого досвіду відповідно до засвоєної системи цінностей .

В Україні серед ключових компетентностей, які сьогодні визначені орієнтиром для виявлення результативності навчального процесу, є: навчальна, соціальна, компетентність з інформаційних та комунікаційних технологій, економічна, загальнокультурна, оздоровча та громадянська [2]. У матеріалах Болонського процесу підкреслено, що результатом освіти «повинно бути становлення людини, здатної до співпереживання, готової до вільного гуманістично-орієнтованого вибору, індивідуального інтелектуального зусилля і самостійної, компетентної і відповідальної дії в політичному, економічному, професійному і культурному житті, яка поважає себе і інших».

Найповніше поняття «компетентність» розкривається в сукупності таких дефініцій: компетентність виражає інтелектуальну відповідність особи тим завданням, вирішення яких обов’язкове для працюючої на цій посаді людини; компетентність виражається в кількості і якості завдань, сформульованих і розв’язуваних особою в її основній роботі (на основному відрізку праці або в області основних її функцій); компетентність є одним з основних компонентів особистості або сукупністю відомих властивостей особистості, що виражається в результативності вирішених проблемних завдань; компетентність є однією із властивостей прояву особистості й міститься в ефективності рішення проблем, що зустрічаються в сфері діяльності людини й здійснюваних в інтересах даної організації [1]. З наведеного вище можна зробити висновок, що поняття «компетентність» може наповнюватися різним змістом, але завжди воно визначається успішним результатом виконання поставлених перед індивідом завдань і тісно пов’язано із ціннісними орієнтаціями людини.

Проблема побудови механізму формування кометентностей майбутніх фахівців в системі сучасної вищої освіти обумовлена рядом особливостей вітчизняного культурно-освітнього середовища, яке сформовано під впливом класичної університетської традиції, де головними елементами змісту більшості використовуваних освітніх теорій і концепцій виступають об’єкти і знання про них. Відповідно і компетентність у вітчизняній освіті розглядається як спосіб діяльності у відношенні до певних об’єктів. Якщо звернутися до світового досвіду формування компетентнісних моделей, яке здійснювалося під впливом неокласичних уявлень позитивізму та прагматизму, сучасної теорії менеджменту, тестології, то виявляється, що головним елементом змісту даних моделей є дія, яка співвідноситься не з об’єктом, а з ситуацією, проблемою. Відповідно об’єкти набувають іншого сенсу, це вже не природні феномени, які можуть бути осмислені, описані і класифіковані, а матеріальні свідчення оволодіння відповідною компетенцією (звіти, аналітичні записки, сертифікати тощо). Поняття компетентності вітчизняною наукою трактується як таке, що потребує пояснення і осмислення, натомість західна наука розглядає його як феномен, породжений соціальним діалогом в суспільстві між освітніми інституціями, працедавцями, споживачами послуг, який відповідає певному суспільному запиту, породженому постійними змінами в соціально-економічній системі. Дані зміни обумовлюють не лише розуміння сутності компетентнісного підходу але й стратегію його втілення у практику навчання.

Компетентність ґрунтується на знаннях і вміннях, але ними не вичерпується, обов’язково охоплюючи особистісне ставлення до них людини, а також її досвід, який дає змогу ці знання «вплести» в те, що вона вже знала, та її спроможність збагнути життєву ситуацію, у якій вона зможе їх застосувати. Таким чином, кожна компетентність побудована на поєднанні пізнавальних ставлень і практичних навичок, знань і вмінь, цінностей, емоцій, поведінкових компонентів, тобто усього того, що можна мобілізувати для активної дії.

 

Список використаних джерел:

1.             Кяэрст М. Рассмотрение компетентности в психологической концепции совершенствования управления производственной организацией / М. Кяэрст // Актуальные проблемы психологии туда: сб. статей / о тв. р ед. М. Котик. – Тарту, 1980. – 160 с.

2.             Овчарук О. Компетентності як ключ до оновлення змісту освіти / О. Овчарук // Стратегія реформування освіти в Україні. – К., 2003.

3.             Прахалад К. Ключевая компетенция корпорации / К. Прахалад, Г. Хамел // Вестник СПбГУ. – 2003. – Вип. 3 (№24). – С. 18 – 41.