К. іст. н. Єремєєва І. А.

Дніпропетровський університет імені А. Нобеля, Україна

ТЕОРІЇ ГРУПОВИХ ІНТЕРЕСІВ В ПОЛІТИЧНІЙ НАУЦІ

 

Соціальні групи є вагомим чинником формування громадянського суспільства та істотно впливають на формування особливостей політичного режиму, політичну і громадянську поведінку людей та їхніх громадсько-політичних організацій. Ідеї щодо впливу соціальних груп, зокрема груп інтересів, на політичні процеси набувають значної актуальності в період формування теорій демократії. Основи наукових досліджень були закладені у ХVІІІ ст. американським мислителем і державним діячем Дж. Медісоном, який стверджував: конфлікти інтересів є природним явищем для людини суспільства; прагнучи захистити свої інтереси, люди об’єднуються в певні групи – фракції; тенденцію до фракційності в умовах свободи подолати неможливо, а тому треба прагнути до нейтралізації її негативних наслідків. Такими наслідками Медісон вважав домінування вузькогрупових інтересів над загальносуспільними, перекоси державної політики на користь окремих груп та розбрат у суспільстві [5, с. 414]. Для подолання таких негативних чинників в конкретних умовах постколоніальної Північної Америки, слабкості конфедеративного зв’язку її штатів Медісон пропонує прийняти федеральну конституцію та створити загальнонаціональний уряд. Сформульовані Медісоном ідеї групового базису політики стали ключовими для теорій групового інтересу, які головним чином були сформульовані у ХХ ст., в період коли вплив групової активності на політичний процес посилився.

Розвиток теорії груп в сучасній політології починається з публікації в 1908 р. праці Артура Ф. Бентлі «Процес управління». Основою даної теорії стала ідея про те, що суспільствое є сукупністю різних груп інтересів. Бентлі вважав, що об’єктом політологічного дослідження мають бути не законодавчі форми та формальні моменти політичної організації суспільства, а дії людей, які добровільно об’єдналися у групи, задля досягнення політичних цілей. Автор стверджував, що сутність політики полягає в боротьбі людей за досягнення та втілення своїх інтересів, при цьому боротьба здійснюється не одноособово, а в групах, що створюються на основі спільних інтересів. Стабільність груп не від їх здатності нав’язувати свої рішення, а від уміння прийти до консенсусу з іншими групами. Саме консенсус, а не політична сила є найбільш стабілізуючим чинником будь-якої політичної спільноти [1, с. 163]. Концепція Бентлі привела до нового розуміння всього політичного процесу – не як статичної конструкції, що існує завдяки силі або суспільному договору, а як процесу, в якому головну роль відіграють не окремі індивіди, а групи інтересів.

Ідеї Бентлі були підтримані та розвинені американським політологом Д. Труменом, який охарактеризував політичний процес як процес групової конкуренції за владу над розподілом ресурсів. Д. Трумен підкреслював, що така групова конкуренція не порушує рівноваги, а сприяє підтриманню стабільності чинної політичної системи. Він стверджував, що ускладнення структури сучасного суспільства робить різноманітнішими потреби окремих груп, результатом цього є необхідність формування додаткові асоціації для стабілізації відносин між окремими групами. Збільшення кількості асоціацій обов’язково буде впливати на уряд. Асоціації вимагатимуть зв’язку з урядовими інститутами, як тільки в них виникне такий інтерес [2, с. 204].

Питанням поведінки окремих індивідів та розкриттю причин їх приєднання до груп присвячено дослідження «Логіка колективної дії» (1965) американського економіста та соціолога М. Олсона. Вихідним положенням теорії груп М. Олсона є переконання про те, що головними рушійними мотивами окремого індивіда вступити до будь-якої організації є раціональність та егоїзм. Часто особисті інтереси можуть бути задоволені діями окремої особи, але коли певна кількість індивідів має загальну мету, індивід, який діє неорганізовано виявиться нездатним забезпечити досягнення цієї мети. Призначення організації, таким чином, пов’язано з існуванням групових інтересів і всі групи працюють задля колективної вигоди, яка буде приносити користь усім її членам [4, с. 6]. Зважаючи на те, що індивід здатний вирішувати певні свої проблеми самостійно, політична групова активність розглядалася М. Олсоном як другорядний продукт «неполітичної діяльності» групи, тому що в групи вступають тільки для задоволення вузьких особистих потреб, а не задля реального вирішення комплексу проблем [1, с. 166]. Теорія М. Олсона в цілому зосереджена на доказі переважання індивідуального інтересу над всіма іншими інтересами, що відсуває на другий план політичну активність груп.

Взаємозв’язки між індивідуальними та груповими інтересами розкриваються в теорії обміну американського соціолога Р. Солсбері. Положення концепції зводяться до наступних тверджень. Групи інтересів не виникають стихійно. Виникнення групи залежить від наявності лідера, який фінансує групу з метою отримання в подальшому особистих вигод, наприклад керівних посад в адміністративному апараті нових організацій. Відбувається обмін послугами: члени групи задовольняють свої специфічні потреби, а політичний підприємець свої. В процесі оформлення та зростання групи матеріальні та селективні блага стають провідними мотивами діяльності групи, а керівники намагаються будь-якими засобами зберегти її як джерело постійних матеріальних благ та адміністративного статусу [3, с. 123]. В цілому теорія обміну Р. Солсбері заперечує твердження Трумена про те, що стабільний розвиток суспільства веде до зменшення активності соціальних груп. Їх активність обумовлена переважно суб’єктивним чинником – здатністю та можливістю окремих лідерів або невеликих груп зібрати навколо себе однодумців.

Існують і інші концепції, що характеризують групи інтересів. Серед головних причин об’єднання людей у групи Дж. Вілсон називає децентралізацію політичної системи, в таких випадках метою соціальних груп є вплив на урядові структури, що сприяє значному збільшенню кількості груп, які використовують різноманітні засоби доступу до уряду задля реалізації своїх інтересів. Постійна або тимчасова слабкість партійних систем також сприяє активності груп інтересів [2, с. 204]. Теорія ангажування пояснює ґенезу груп інтересів діяльністю індивідів, що пов’язують власні матеріальні цілі з досягненням політичних цілей групи. За концепцією «негативного права на коаліцію», обґрунтованою в 60-і рр. Ф. Хайєком, право на об'єднання в групу поряд із його буквальним значенням містить у собі «негативне право», тобто невід'ємне право кожного працівника не приєднуватися до групи або в будь-який момент вийти з неї [6, с. 69].

Теорії групових інтересів з різних позицій трактують статус соціальних груп в політичній системі, природу групового членства, ступінь відповідності переконань між рядовими членами та керівниками, взаємозв’язки матеріальних інтересів з адміністративним апаратом, політикою, ідеологією. Групи інтересів характеризуються як особливий клас політичних суб’єктів, що відокремлені від офіційних владних структур. Загальною рисою групових теорій є визнання груп інтересів як інститутів громадянського суспільства, що сприяють вільному самовиявленню громадян, мирному змагальному узгодженню їх різноманітних інтересів при дотриманні демократичних принципів.

 

Список використаних джерел:

1.             Бакун Л. А. Группы в политике: к истории развития американских теорій / Л. А. Бакун // Полис. – 1999. – № 2. – С. 162–167.

2.             Виговський Д. Групи інтересів як центр політичного впливу на внутрішньодержавному рівні / Д. Виговський //Вісник Львівського університету. Філософські науки. – 2008. –Вип. 11. – С. 202–211.

3.             Макаренко В. П. Групповые интересы и властно-управленческий аппарат: к методологии исследования / В. П. Макаренко // Социс. – 1996. – № 11. – С. 120–128.

4.             Олсон М. Логика коллективных действий: Общественные блага и теория групп: пер. с англ. / М. Олсон. – М.: Фонд Экономической Инициативы, 1995. – 165 с.

5.             Основи демократії: навч. посіб. / за заг. ред. А. Колодій. – К.: Ай Бі, 2002. – 684 с.

6.             Хайек Ф. Дорога к рабству / Ф. Хайек. – М.: Экономика, 1992. – 175 с.