Лопата М. О.
Львівський національний університет імені І. Франка, Україна
ОСНОВНІ ПІДХОДИ ДО ФОРМУВАННЯ КОАЛІЦІЙНИХ УРЯДІВ: ЗАГАЛЬНИЙ ОГЛЯД
В Україні тема коаліційних урядів і підходів до їх формування почала обговорюватися нещодавно, починаючи від 2000-го року, і особливої актуальності набула після введення в дію змін до Конституції України з 1 січня 2006 р., коли уряд повинен був формуватися парламентською коаліцією. Коаліційні уряди складаються з представників двох або більше політичних партій, які об’єднують власні зусилля для формування уряду, коли жодна партія немає більшості у парламенті і складають більшість урядових кабінетів у європейських країнах [2]. Питання мотивації формування коаліцій глибоко розвинули закордонні дослідники – Е. Довнс [4], В. Райкер [8], А. де Сваан [9], М. Лавер та Н. Шофілд [6], А. Лейпхард [7]. Автор має на меті розглянути основні підходи до формування коаліційних урядів, які спонукають парламентських акторів входити до складу коаліційного уряду у працях іноземних авторів , що можна було б цілком застосувати як до української реальності формування коаліцій.
Існуючі підходи формування коаліційних урядів коаліцій можна поділити на дві групи: 1) Модель «призів» (прагматичний чинник), коли при формуванні коаліційних урядів передусім враховують показники кількості місць, які мають партії-потенційні учасники коаліції; 2) модель «програмних цілей» (ідеологічний чинник), коли враховується ступінь ідеологічної близькості (сумісності) можливих партнерів по коаліції.
Модель «призів» (Model office-seeking) базується на теорії раціонального вибору та передбачає, що політичні партії як групові актори, члени партій та партійні лідери є раціональними акторами, метою яких є власна вигода, що в рамках процесу формування уряду проявляється у прагненні увійти в склад уряду. [1, c. 48] Якщо метою партії є здобуття посад після виборів, то партія спробує максимізувати голоси, щоб у такий спосіб здобути якомога більше місць у парламенті і в результаті, збільшити свої шанси отримати контроль над виконавчою гілкою влади. Коли жодна політична сила не має парламентської більшості, то партії в процесі переговорів будуть старатися увійти в склад кабінету, розглядаючи депутатські мандати, як елемент торгів. У зв’язку з цим, запропоновану партіями програму на виборах варто розглядати як притягання голосів виборців, а не як головну мету діяльності партії. На погляд Е. Довнса: «Партії радше формують політичну програму щоб виграти вибори, ніж виграють вибори, щоб реалізувати політичну програму» [4, с. 28]. Це є головний принцип моделі «призів». Також, В. Райкер вважає, що одержання визначеної посади – це здобуття певного «призу», який ділиться між членами «переможної» коаліції [8 с. 39]. Автор вважає, що у процесі виборчої кампанії запропонована партією політична програма можливо буде змінена у процесі коаліційних переговорів, поки її ще не почали впроваджувати в життя.
Поділ нагороди залежить від кількості учасників. Чим більше таких учасників, тим меншу частку отримає кожен з них. Коаліційні переговори зводяться до визначення акторів, які будуть ділити нагороду [6, с. 40]. Допущені до формування коаліції політ. сили не мають однакового статусу. Одні партії сильніші за інших. Наприклад, партія, яка контролює посаду прем’єр-міністра, є «старшою» серед правлячих партій і має більше «призів» (посад). У коаліційному кабінеті можливе домінування однієї партії над іншими, що породжує феномен домінуючої партії, тобто коаліційні уряди виступають у двох формах, відповідно до яких також здійснюється дистрибуція портфелів. Мова йде про конструкцію з одною домінуючою політичною партією та про конструкцію, відповідно до якої коаліція має врівноважений характер [3, c. 244]. Інші посади в уряді також мають свою силу, тобто існує ієрархія «призів». Між переможцями іде торг, але переможці не є один одному рівні. Підбиваючи підсумки, варто сказати що: а) «призи» у вигляді посад мають для партій більше чи менше значення. Найважливішим актором є партія, членом якої є прем’єр-міністр і кілька найцінніших міністерств; б) «призи» у вигляді посад, мають різну вагу для різних партій. Призи між собою не є рівнозначними і певні партійні сім’ї (наприклад, для селянських партій – головним є міністерство с/г) мають особливі преференції. Якщо якась посада є особливо цінною для партії, її вартість для даної політ. сили буде більшою ніж інших.
Формування коаліції охоплює міністерські посади, що є основним мотивом у існуванні такої коаліції. Але за межами кабінету є багато «неміністерських» посад (наприклад, заступники міністрів). Вони не становлять формальної структури кабінету, але вони також важливі (наприклад, у Нідерландах урядові призначення нижчого рівня становлять частину так званого глобального балансу у кабінеті і є важливим чинником у коаліційних переговорах) [9, с. 227]. Якщо мотивом діяльності політиків є бажання здобути якомога більше посад, то не варто обмежуватись розподілом посад виключно у самому кабінеті. Потрібно розглянути й інші «призи», хоча інколи це важко зробити, оскільки партії часто не розглядають інші посади за межами кабінету як нагороду, оскільки міністерська посада є важливою для партії з причини визначального впливу на зміст певного політичного курсу.
Базовою для даного підходу є модель – «мінімально-переможної коаліції», яка передбачає, що уряд може бути сформований на основі мінімальної кількості учасників. Обов'язкова умова: щоб їхні об'єднані зусилля хоча б забезпечили мінімальну, але більшість у парламенті. У цій моделі контроль за урядом трактується як своєрідна «нагорода» для тих, хто отримує право його формувати. Відповідно мінімальний склад пояснюється прагненням зменшити кількість учасників, між якими цю «нагороду» треба буде ділити.
Другим важливим підходом до формування урядової коаліції є модель програмних цілей (ідеологічний чинник, Model police-seeking). А. де Сваан вважає, що мотивом діяльності партії у ідеологічній моделі є намагання впливати на зміст політики. Партії в тій чи іншій мірі керуються своїми програмними преференціями. Наприклад, комуністи вважаються мало еластичними, тоді як християнські-демократи, навпаки, є дуже еластичним партнером. Хоча малу еластичність комуністів можна пояснити тим, що вони знаходяться поза головною лінією боротьби. Якщо партія великою мірою керується можливістю впливати на політичний курс, то це буде мати фундаментальне значення для цілого процесу коаліційних перемовин [9, с. 230].
Істотною проблемою є намагання визначення вимірів політики як способу визначення мотивації з точки зору змісту політики. Якщо у партійній програмі крім економічних появляються і інші питання, які мають велике значення, то такі питання творять програмні виміри – політичний простір. Партії у процесі формуванні коаліції, керуючись програмою будуть будувати політичний курс, який буде максимально наближеним до їх ідеологічних позицій. Політики, які беруть участь у переговорах, будуть намагатися мінімізувати відхилення від партійної програми.
У даному підході визначальним критерієм під час прийняття рішення про входження до коаліції повинна слугувати ідеологічна близькість майбутніх партнерів по коаліції – «коаліція мінімального радіусу дії». Під «радіусом дії» розуміється ідеологічна близькість політичних партій у межах «ліво-правого» партійного спектра. Подібні коаліції будуть «ідеологічно та програмно потужнішими» у тому розумінні, що вони складатимуться з партій, які займають максимально близьку позицію з питань ідеології у партійному спектрі [7, с. 211]. Отож, у цій моделі вступ партії до коаліції розглядається як механізм, який допоможе партії досягнути раніше проголошених політичних цілей, а коаліційна взаємодія у складі уряду не буде їм суперечити.
На практиці обидві моделі частіше виступають у « змішаній» моделі, відрізняючись лише тим, яка з двох констант виявиться домінуючою – модель «призів» (прагматична) чи «програмних цілей» (ідеологічна). Тобто, «мінімально-переможні» коаліції формуватимуться передусім з розрахунку перспективи отримання влади, проте вони будуть й ідеологічно компактними. Чим меншою буде ідеологічна відстань між можливими партнерами по коаліції, тим більшими будуть шанси створити коаліцію [5, c. 39]. Для цієї моделі коаліцій притаманне об'єднання мінімальної, але достатньої кількості для отримання у парламенті підтримки більшості політичних партій, які перебувають максимально близько між собою у «ліво-правому» спектрі, за умови, що ідеологічний критерій буде визначальним у процесі формування коаліційного уряду. «Змішана модель» розглядає посади як ресурс впливу на політичний курс.
Список використаних джерел:
1. Політичні проблеми сучасної України: аналітичні доповіді Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. – К.: ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2012. – 600 с.
2. Романюк А. Типологія урядових кабінетів в країнах Західної Європи: порівняльний аналіз / А. Романюк // Вісник Львівського університету. Сер . «Філософські науки». – 2007. – Вип. 10. – С. 235–244.
3. Романюк А. Порівняльний аналіз політичних інститутів краін Західної Європи / А. Романюк. – Львів: Вид. центр ЛНУ ім. І. Франка, 2007. – 393 с.
4. Downs A. An Economic Theory of Democracy New Yotk, Harpet Row, 1987.
5. Jednaka W. Gabinety koalicyjne w III RP / W. Jednaka. – Wrocław: Wydawnictwo Uniwersytetu Wrocławskiego, 2004. – С. 341.
6. Laver M., Schofield N. Multiparty Government. The Politics of Coalition in Europe, Oxford, Oxford UP, 1991.
7. Lijphart A. Patterns of Democracy: Government Forms and Performance in Thirty-Six Countries. New Haven, CT: Yale University Press. – 1999. – Р. 293.
8. Riker. W. H. The theory of political coalitions. – New Haven, CT/London: Yale University Press, 1962. – 300 р.
9. Swaan A. de, 1982, The Netherlands: Coalitions and in a Segment Polity, [w:] E. Browne, J. Drejmanis 1982. New York: Longman, 217–236.