Д. е. н. Рудь Н. Т.

Луцький національний технічний університет, Україна

МОДЕЛЮВАННЯ ІННОВАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ

І ВЗАЄМОДІЇ НА РЕГІОНАЛЬНОМУ РІВНІ

 

Інноваційна модель розвитку регіону має на меті підвищення конкурентоспроможності економіки регіону за рахунок використання власного, вітчизняного та світового науково-технічного й освітнього потенціалу.

Носієм реалізації інноваційного процесу є комплекс численних взаємопов’язаних інституційних утворень з багатьма прямими та зворотними зв’язками, з інтенсивною взаємодією виробників і споживачів. Для забезпечення результативності інноваційного процесу потрібно формувати й розвивати інноваційне середовище.

В інноваційних процесах доцільно вибудовувати сценарії майбутніх подій, моделювати абстрактні логічні конструкції інноваційних зв’язків. Діагностика інноваційних можливостей і побудова моделі – важливий етап стратегічного управління інноваційними процесами. Політика на основі моделі і опрацювання потреб зацікавлених груп допомагає розробити систему цілей і надати інноваційному процесу цілеспрямованість.

Розглянемо зв’язки, які існували, функціонують сьогодні, з метою встановлення доцільності їх використання в майбутньому. На практиці зворотні зв’язки між окремими етапами простого лінійно-послідовного процесу з акцентом на роль НДДКР і ставленням до ринку як до споживача результатів технічної активності виробництва носили не систематичний характер, що обумовлювало створення технологічного розриву між стадіями наукових досліджень і їх практичним застосуванням. Подібна модель інноваційного процесу була особливо ефективна в структурі підприємств і закладів оборонного комплексу планової економіки СРСР при наявності достатнього централізованого фінансування [1, с. 49].

В інших галузях промислового виробництва більш результативною була об’єднана модель, згідно якій між окремими учасниками інноваційного процесу складалися формальні і опосередковані зв’язки, які забезпечували замкнутість процесу «дослідження – розробка інновації – промислове застосування».

Розвиток такої моделі привів до формування у кожного учасника власної інфраструктури інноваційного забезпечення з переважанням специфічних компонентів: дослідницьких, освітянських, конструкторсько-технологічних. Ефективною практикою інноваційного розвитку господарського комплексу стало створення спеціалізованих структур в закладах АН, ВНЗ, на промислових підприємствах типу дослідних виробництв, експериментально-конструкторських бюро, проблемних і галузевих лабораторій та ін. Завдяки цьому підходу були створені системи з подвійним рівнем взаємодії [1, с. 49].

В окремих випадках провідні наукові заклади створювали високопродуктивні дослідно-промислові виробництва інновацій, а підприємства – спеціалізовані навчальні підрозділи з орієнтованою професійною підготовкою. Актуальність створення таких структур сьогодні відмічається Л. Федуловою, І. Шовкун [2, с. 13]. На їх переконання механізм розв’язання завдання щодо підвищення статусу наукової діяльності в сфері освіти повинен включати два взаємодоповнюючі шляхи:

1) упровадження нових методів управління вищими навчальними закладами, особливо, університетами, де повноправне місце буде займати науковий менеджмент;

2) спільна розробка та впровадження механізмів кооперації, інтеграції, партнерських стосунків з усіма інститутами національної інноваційної системи, включаючи тріаду «освіта – наука – виробництво».

Специфічною ознакою промислового комплексу України є нерівномірність його регіонального розвитку і адекватного наукового та кадрового забезпечення. Переважна кількість вчених і вузів знаходиться в столиці, тому необхідно формувати мережу спеціалізованих інноваційних структур з оптимальним врахуванням багатоаспектних регіональних факторів, оскільки це може привести до неефективного використання матеріальних, інтелектуальних і управлінських ресурсів.

Практичний досвід реалізації кластерного підходу до забезпечення інноваційних процесів свідчить про особливу роль базових організацій (ВНЗ, наукових організацій, підприємств, які можуть бути ядром кластера). Безперечно, висока ефективність інноваційних структур, створених на базі КНУ «Київська політехніка» (науковий парк), НАН (технопарки). Разом з тим перенесення подібних організаційних структур на регіони виявилося недостатньо ефективним підходом в силу несприятливого поєднання кадрового, управлінського і ресурсного потенціалу.

Збільшення ступеню інтеграційної взаємодії учасників інноваційної моделі приводить до появи поля з взаємодією трьох структур (навчально-науково-виробничого комплексу), в якому ресурси об’єднані в рамках спільного нормативно-правового, управлінського і матеріально-технологічного простору в регіоні. Створення такого комплексу продукує синергетичний ефект внаслідок оптимального використання ресурсного, кадрового, організаційного, соціального і іншого забезпечення в рамках єдиної стратегії, яка включає перспективні і поточні цілі та завдання регіону.

Важливою перевагою інтеграційної взаємодії є високий рівень її стійкості, обумовлений можливістю керованого перетікання (дифузії) різних видів ресурсів в сектор з найбільш ефективним розвитком, підвищена соціальна захищеність всіх учасників науково-навчально-виробничого циклу і оптимальні умови для зародження інноваційної культури зі зростанням гуманістичної складової і інноваційної сприйнятливості. Однією із необхідних умов створення інтеграційних науково-навчально-виробничих структур є розробка адекватної нормативно-правової бази на регіональному рівні.

Література, присвячена зв’язкам науки, виробництва і ринку, ідентифікує як інноваційні два паралельних процеси. Перший варіант полягає в тому, що наукові знання генерують знання технологічні, втілюючись в конкретні нововведення і приносять регіонам, які їх застосували, конкретні комерційні прибутки. Другий характеризується тим, що інноваційний процес починався з досліджень ринку та формування попиту і лише після цього дана „потреба” була реалізована у вигляді інноваційного процесу. На наш погляд, можна виділити третій варіант – іноді технологічні нововведення передують науці, тобто практичний винахід дає поштовх осмисленню науковцями певних фундаментальних закономірностей, які зробили цей винахід можливим. Заслуговує на увагу і четвертий варіант інноваційного процесу – часто підприємства використовують готові наукові розробки у вигляді ліцензій. На основі вказаних варіантів інноваційного процесу пропонуємо представити інноваційний процес з усіма можливими прямими і зворотними зв’язками (рис. 1).

 

Рис. 1. Нелінійна модель інноваційного процесу

 

Нова тріадна модель, згідно якій інноваційні ідеї генеруються на всіх стадіях інноваційного циклу, включаючи виробництво і комерціалізацію; результати наукових досліджень використовуються на всіх стадіях інноваційного циклу, враховуються зворотні зв’язки на всіх стадіях.

В дослідженнях з проблем формування інноваційної системи до цього часу тільки накопичувалася інформація, проводився моніторинг стану цієї сфери, аналізувались можливості використання досвіду розвинутих країн для формування регіональної інноваційної системи. Поступово в деяких роботах помітні прориви в теоретичному поясненні шляхів інноваційного розвитку регіонів України, які достатньо впевнено пояснюють специфіку інноваційних процесів з точки зору сучасної теорії. В міру успішного розвитку інноваційної системи в розвинутих країнах, формуються і нові підходи до пояснення виникнення і розповсюдження інновацій, які відповідають сучасному етапу розвитку. Дослідники узагальнюють зміни, які проходять як в окремих регіонах, країнах, так і в світі, намагаючись пояснити їх. Аналіз властивостей і нові тенденції ми пропонуємо використати в моделюванні взаємодії в інноваційних системах регіону:

1) у створенні навчально-науково-виробничих комплексів – концепція об’єднаних структур [1, с. 50];

2) у розширеному розумінні інноваційного процесу «наука – виробництво – ринок»; запропонована нами циклічна «тріадна модель» [ 3, с. 56 ];

3) у взаємодії держави, науки і бізнесу, які оформились у вигляді концепції «потрійної спіралі» [4, с. 123];

4) відмові від лінійної моделі інноваційного розвитку регіону і інтерпретації її як «нелінійної моделі», або моделі РІС.

Важливо відмітити, що концептуальна основа інтеграції повинна враховувати участь у цих процесах не тільки науки і освіти, але й галузей економіки, що дасть змогу забезпечити ефективне функціонування «нелінійної моделі», налагодити ефективний механізм передачі отриманих знань – трансфер технологій.

Попередні теорії пояснювали розвиток економіки на основі уявлень про взаємодію приватного капіталу (бізнесу) і держави. Необхідність включення інноваційного процесу в пояснення економічної динаміки розвитку регіону, тобто постійного виробництва інновацій, означає зміну відносин між приватним сектором (бізнесом) і владою, владою і наукою, наукою і виробництвом, освітою і наукою.

Аналіз стану основних суб'єктів інноваційної системи і інструментів, що використовуються владою для налагодження зв'язків між ними, дозволяє зробити висновок, що зараз існують і розвиваються тільки «подвійні», а не «потрійні» відносини.

 

Список використаних джерел:

1.              Модельный ряд инновационной деятельности / [ О. Авдейчик, В. Лиопо, В. Струк, В. Кравченко ] // Наука и инновации. – 2008. – № 4(62). – С. 48–52.

2.              Федулова Л. І. Підходи до формування дієвої інноваційної стратегії України / Л. І. Федулова, І. А. Шовкун // Наука та інновації. – 2009. – Т. 5. – № 3. – С. 5–15.

3.              Рудь Н. Т. Моделювання інноваційних процесів регіону / Н. Т. Рудь // Проблеми економіки та управління. Вісник національного університету «Львівська політехніка». – 2010. – № 684 – С. 52–59.

4.              Дежина Н. Тройная спираль в инновационной системе России / Н. Дежина, В. Киселева // Вопросы экономики. – 2007. – № 12. – С. 123 – 135.