К. е. н. Бойко Є. О.
Національний університет кораблебудування імені адмірала Макарова, м. Миколаїв , Україна
МЕХАНІЗМИ УПРАВЛІННЯ РЕГІОНАЛЬНОЮ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЮ
Управління регіональною конкурентоспроможністю є стратегічно важливим напрямком розвитку будь якої країни, і розглядається як складова частина системи управління держави, що являє собою систему конкретних інструментів (важелів). До таких інструментів відносяться правові, організаційні та економічні методи, за допомогою яких здійснюється державний вплив на соціально-економічний розвиток регіонів.
За широтою впливу інструменти регіонального регулювання поділяються на: загальні (впливають на поведінку багатьох суб'єктів у визначених регіонах з метою підвищення їх конкурентоспроможності на внутрішньому та зовнішньому ринках) та адресні (здійснюють безпосередній вплив на діяльність окремих суб'єктів регіональної економіки з метою стимулювання їх активної участі в процесі регіонального відтворення).
В числі загальних інструментів регіональної економічної політики, які здатні реально стимулювати економічне зростання та здійснювати підтримку проблемних регіонів, важливо використовувати диференційовані за регіонами нормативи, податкові ставки та умови загальнодержавної бюджетно-податкової, грошово-кредитної, інвестиційної політики. Наприклад, для різних регіонів можуть бути встановлені різні ставки податків, окремі регіони можуть одержати пільгові кредити тарифи або субсидії.
Адресні інструменти визначаються в залежності від вибору об'єкта впливу – праця або капітал, і вибору напрямків впливу – внутрішні чи зовнішні перетворення умов діяльності. Так, в якості інструментів стимулювання зайнятості важливо використовувати програми підготовки, перепідготовки кадрів, спеціальні виплати надбавок, фінансові пільги і гранти, соціальні умови; в якості інструментів стимулювання капіталу – гранти і субсидії на покращення якості організації виробництва, техніко-технологічне вдосконалення, підвищення ефективності ринку капіталів.
Різниця між загальними та адресними інструментами регулювання полягає в тому, що використання перших націлене на зміну територіального розподілу попиту на товари, коли регулювання здійснюється в рамках досягнення рівноваги на міжрегіональному ринку; останніх – для прямого впливу на пропозицію товарів, коли вплив здійснюється на рішення підприємств та домогосподарств [4] .
Досвід високорозвинених країн світу таких як США, ЄС показує, що створення постіндустріального суспільства, підвищення міжнародної конкурентоспроможності можливе лише на інноваційній основі при максимальному використанні інноваційного потенціалу регіонів, та з урахуванням особливостей кожного з них. Адже створення та реалізація принципово нової продукції відіграє вирішальну роль в посиленні конкурентних позицій товаровиробників на світових ринках. А це, як відомо, можливо лише за умов ефективної Національної інноваційної системи (НІС), яка формується індивідуально в кожній країні і включає такі підсистеми як сфера науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт (НДДКР); освіта і професіональна підготовка; інноваційна інфраструктура; виготовлення конкурентоспроможної продукції та послуг; інституції правового, соціального йфінансового характеру [2].
На рівні регіону управління інноваційною політикою необхідно здійснювати програмно-цільовими та економічними методами, адже регіоналізація дає змогу залучати в господарський механізм додаткові фактори розвитку суб'єктів господарювання на засадах значно повнішого й ефективнішого використання усіх видів ресурсів окремих територій, що зумовлено територіальним поділом праці, нерівномірністю розвитку продуктивних сил, а також – наукового потенціалу регіонів. Необхідно, згідно з пріоритетами, визначити довгострокову стратегію інноваційного розвитку регіонів та розробити регіональні науково-технічні програми, що користуються регіональною підтримкою. Економічні методи управління повинні охоплювати: пряме фінансування, пільгове кредитування інноваційних проектів, фінансову підтримку інфраструктури тощо [1].
Ключові ознаки механізмів управління регіональною конкурентоспроможністю полягають у тому, що вони [3] :
- стимулюють розвиток конкуренції між органами публічної влади;
- передбачають заохочення ініціатив «знизу»;
- спрямовані на формування мережевих економічних структур, «горизонтальну» і «вертикальну» кооперацію;
- формуються і реалізуються на засадах багаторівневого управління і державно-приватного партнерства;
- орієнтовані на реалізацію ендогенного потенціалу регіону поряд з використанням зовнішніх можливостей для його розвитку;
- враховують особливості регіону, відтак мають винятковий, ексклюзивний характер.
Сучасне управління регіональною конкурентоспроможністю перш за все має бути спрямоване на створення і використання регіональних конкурентних переваг, взаємовигідні взаємовідносини з вітчизняними і зарубіжними економічними суб'єктами, органами державної влади та органами місцевого самоврядування, суб'єктами підприємництва.
Список використаних джерел:
1. Антонюк Л. Л. Міжнародна конкурентоспроможності країн: регіональний аспект. [Електронний ресурс] / Л. Л. Антонюк . – Режим доступу: http://www.kneu.kiev.ua/journal/index.html.php?setlang=2&pageindex=9&topic=3
2. Інноваціна стратегія українських реформ / [ А. Гальчинський , В. Геєць , А. Кінах , В. Семиноженко ]. – К.: Знання України, 2002. – C . 324.
3. Дегтярьова І. О. Механізми управління конкурентоспроможністю регіону: сутність та місце у системі механізмів управління державою [Електронний ресурс] / І. О. Дегтярьова . – Режим доступу: http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/db/2011-1/doc/4/06.pdf
4. Жиляєва Н. М. Механізм підвищення конкурентоспроможності регіону в умовах глобалізації [Електронний ресурс] / Н. М. Жиляєва . – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/sre/2011_1/124.pdf