Д. геогр. н. Писаренко С. М.

Львівський національний університет імені Івана Франка, Україна

Інноваційна основа конкурентоспроможності регіону

 

В умовах переходу України на ринкові засади господарювання конкурентоспроможність стала важливим завданням і головною метою політики регіонального розвитку, новою його парадигмою.

Регіон є конкурентоспроможним, якщо він у стані створювати, залучати, стабілізувати, сконцентрувати та репродукувати ресурси, пристосовуючись до змін у технологіях, управлінні та організації праці.

Особливостями регіонів, які визначаються високим рівнем конкурентоспроможності, можна вважати: високий рівень випуску сучасної продукції; інноваційність технологічного та суспільного розвитку; існування розвинутих партнерських зв’язків між конкуруючими підприємствами; високий рівень спеціалізації ринку праці в поєднанні з його еластичністю; швидке реагуванням на вирішення нових проблем; існування регіональних лідерів, які спроможні об’єднати регіональні інституції, забезпечити консенсус навколо реалізації спільної стратегії регіонального розвитку.

Формування конкурентоспроможного потенціалу регіонів є однією з найважливіших цілей держави та її економічної політики. Реалізація цього завдання пов’язано із створенням та розвитком конкурентних переваг, у тому числі на основі інноваційного розвитку, забезпечення інвестиційної привабливості регіонів. Кожний регіон повинен розробляти стратегію інноваційного розвитку, заходи її реалізації, враховуючи свій інноваційний потенціал.

Під інноваційною економікою розуміється економіка, орієнтована на розробку, випуск і продаж продукції, що втілює останні передові досягнення науки і техніки.

Світовою практикою розроблено три стратегії інноваційного розвитку: :перенесення – використанні досягнень зарубіжного науково – технічного потенціалу у власній економіці;запозичення – виробництво високотехнологічної продукції, яка вже випускається в інших країнах; нарощування – використанні власного науково – технічного потенціалу, що дозволяє розвивати виробництво на інноваційній основі.

Вміння впроваджувати науково-технічні розробки є важливим елементом конкурентоспроможності регіонів. Генерування інновацій і їх абсорбція як комплексний, багатосторонній та постійний інноваційний процес стає єдиною можливою ефективною реакцією економіки регіону на сучасні проблеми ринку, який динамічно розвивається, змінюється і підвищує свої вимоги.

У регіоні необхідно створювати умови для генерації, абсорбції та дифузії інновацій, а також формувати мережу інтерактивних зв’язків між виробничими фірмами та сферою послуг, інституціями ділового оточення, що діють в даному регіоні. Особливу роль у групі чинників, що формують інноваційність регіонів, відіграють вищі навчальні та науково-дослідні заклади, існування яких підвищує конкурентоспроможність регіонів. Умовою інноваційності регіону є також високий рівень культури і освіти, що характеризує регіональні ресурси праці.

До принципів політики інноваційного розвитку регіону можна віднести легітимність, об’єктивність, цілеспрямованість, ефективність, безперервність.

Створення та функціонування регіональної інноваційної системи повинна визначатися регіональною інноваційною політикою, яка має дві цілі – ментальну та операційну. Ментальна полягає у спрямуванні господарських суб’єктів регіону на підвищення інноваційності їх господарської діяльності. Операційний аспект інноваційної політики полягає в окресленні можливостей і бажаних, з огляду на конкретні внутрішні та зовнішні умови розвитку даного регіону, напрями впровадження інновацій технологічного (нових технологій продуктів, видів виробництва і господарської діяльності) та організаційного характеру, розробці комплекту дій, направлених на їх реалізацію.

Розробляючи та впроваджуючи регіональну інноваційну політику, необхідно пам’ятати, що інновації є суспільним явищем, процесом інтеграції та креативної деструкції. Вони інтеракційні та мультидисциплінарні і лише в окремих випадках залежать виключно від технологічного ноу-хау,

Стимульовані та абсорбовані інновації поширюються в регіональних мережевих системах фірм, дослідних установ, інституцій і ринкової інфраструктури, а також пов’язані з попитом (гуртівні, роздрібна торгівля, споживачі тощо),які забезпечують процес дифузії інновацій в регіоні, їх необхідну комплексність та компліментарність. Особливості створення, абсорбції та дифузії інновацій характерні для кожної регіональної інноваційної системи, яка має чітку просторову структуру інноваційних суб’єктів.

Впроваджуючи інновації та нейтралізуючи їх негативні наслідки, необхідно враховувати традиції та культуру населення. З однієї сторони, це є питання адаптації економічної діяльності, напрямів реформ, інноваційного розвитку до традицій, культури та ментальності регіональної і локальної спільнот. З другої сторони, необхідно враховувати існуючі традиції при впроваджені інновацій у виробництво, створенні нового продукту. Оптимальною можна вважати ситуацію, коли інновації є продовженням, а не запереченням попереднього технологічного розвитку. Тоді традиції і культура будуть направлені на підтримку інновацій і на їх основі на підвищення конкурентоспроможності регіону.

Впровадження інновацій мусить спиратись на бізнес-план. Але навіть при великих знаннях, розважливості та обережності їх впровадження може бути ризикованим. Ризик виникає з можливої непристосованості інновацій до реальних потреб ринку, регіональних умов та регіональних можливостей, помилок в процесі адаптації або абсолютно не передбачуваних явищ та ситуацій.

У зв’язку з цим необхідним є існування в регіоні страхових інституцій, які можуть взяти на себе частково чи цілком цей ризик, створюючи клімат інноваційної безпеки. Одночасно вони є гарантією того, що помилки, які можуть бути здійснені в інноваційному процесі, не приведуть до погіршення економічної ситуації в регіоні.

Регіони України значно відрізняються за рівнем інноваційного розвитку. Проведений кластерний аналіз регіонів України за показниками інноваційної діяльності дозволив виділити чотири кластери. До кластера з найвищим рівнем інноваційної активності відноситься Донецька область. До другого кластеру з високою інноваційною активністю відноситься Дніпропетровська, Запорізька області і місто Київ. Третій кластер характеризується середньою інноваційною активністю – АР Крим і сім областей (Закарпатська,Луганська,Львівська, Миколаївська, Одеська, Сумська. Харківська) і 14 областей відносяться до регіонів з низьким рівнем інноваційної активності – 14 областей. Більшість з яких можна віднести до регіонів кризового стану інноваційного розвитку. Регіони першого і другого кластерів можуть бути віднесені до регіонів з середнім рівнем інноваційної проблемності, третього – з високим рівнем проблемності.

Формування та функціонування регіонального ринку інновацій (інноваційного ринку та ринку робочої сили) потребує системи відповідного інфраструктурного забезпечення (бізнес – інкубаторів, технопарків, технополісів, інноваційних кластерів).

Регіони України характеризуються низьким рівнем фінансування як розробок, так і ї впровадженням інновацій. В основному інноваційний розвиток підприємств, які є основним суб’єктом інноваційної діяльності забезпечується за рахунок власних коштів (до 70 – 75 %).

Фінансове забезпечення державою інноваційного розвитку в країнах світу різне. Так в ЄС на НДДКР в середньому направляється 1,9 % ВВП, в США – 2,64 %, В Японії – 3,04 %, в Україні – біля 1 % ВВП.

В Україні інноваційною діяльністю займається до 10 % підприємств ( в ЄС цей показник коливається в межах 65 – 75 %).

Менш е 1 % зареєстрованих в Україні об’єктів інтелектуальної власності реалізуються на практиці (у Фінляндії – 30 %). В Україні дохід від продаж у ліцензій у перерахунку на 1 чол. становить біля 1 дол. н а рік ( у Росії – 10 , США – більше 150 дол.)

Понад 90 % продукції, що виробляється в Україні, не має відповідного науково – технічного забезпечення, що робить її недостатньо конкурентоспроможною.

Існують різні моделі державної інноваційної політики, кожна з яких передбачає пріоритетну підтримку розвитку освіти, науки, впровадження інноваційних технологій, забезпечення конкурентоспроможності економіки, її регіонів. До організаційно – економічного механізму регулювання такої політики можна віднести законодавство, податкову політику, розмір та характер розподілу бюджетних засобів, формування та підтримка інфраструктури, кадрове забезпечення.

Стратегією економічного та соціального розвитку України на 2004– 2015рр. затверджено інноваційну модель розвитку країни, яка передбачає три етапи її реалізації. На першому етапі (2004–2005 рр.) створення економічних, інфраструктурних та інституційних передумов переходу до інноваційної моделі розвитку; на другому етапі (2006–2009 рр.) – розвиток виробництв на основі новітніх технологій, вихід на внутрішні і зовнішні ринки з конкурентоспроможною продукцією; на третьому етапі (2010–2015 рр.) – формування науково – технічних та інституційних передумов переозброєння виробництва на інноваційній основі.

В Україні також пр ийнята державна програма « Створення в Україні інноваційної інфраструктури на 2009 – 2013 рр. »

Дуже важливим є створення в Україні регіональних центрів впровадження технологій аналогічних тим, які удіють в ЄС. Такі центри можуть надавати допомогу у придбанні технологій, їх патентуванні, захисті прав інтелектуальної власності, проведенні технологічного аудиту, брокерських послугах, формуванні регіональних інноваційних кластерів.

На Лісабонському саміті ЄС для контролю за розвитком науково – інноваційного процесу створено Європейське інноваційне табло, яке включає 19 індикаторів, поділених на чотири групи: підготовка людських ресурсів для впровадження інновацій (чотири індикатори); створення нових знань (чотири індикатори); передача та застосування знань (чотири індикатори); фінансування інновацій (один індикатор).

Аналогічну систему індикаторів, адаптовану до соціально – економічних умов регіонів, необхідно розробити і впровадити в регіонах України.